— Микито, сідай! Потрібно терміново поговорити! – Жінка сіла за стіл, її обличчя виражало рішучість.
Чоловік сів поруч. Оксана витерла хусткою мокрі очі:
– Я не знаю, що робити з мамою. Вона вже ледве ходить. Цієї зими просто не виживе у своєму будиночку, він і так скоро розвалиться.
– І що ти пропонуєш?
– Кажу ж: не знаю.
– Оксано, ти, як завжди, сподіваєшся на мене, але це твоя мама і вирішувати тобі.
– Микито, до себе ми її взяти не можемо. У нас двокімнатна квартира та двоє пацанів, вже великих. Де ми в нас мати розмістимо? — відчувалося, що дочка вже прийняла якесь рішення щодо своєї матері та тепер намагається простіше донести це рішення до чоловіка. – У нас у місті є платний будинок для людей похилого віку.
— Оксано, ти хочеш відправити свою матір до будинку для людей похилого віку?
– Ми не маємо іншого виходу. Кажуть, там непогано.
– Але, як ти сказала, він платний, – чоловік скептично посміхнувся. – І скільки?
– Тисяча гривень день. Якщо платиш одразу за місяць, то двадцять п’ять на місяць. Там за нею буде і догляд, і медичне обслуговування. Для нас ця сума немаленька, але якось викрутимося.
– Оксано, якось це все підло. Мати нам завжди варення, соління приносила, онукам – гостинці. І все робила від душі, а ми її в будинок для людей похилого віку.
– Микито, думаєш у мене серце кров’ю не обливається? Ми не маємо виходу.
– Ох! – важко зітхнув чоловік. – Інших варіантів немає?
– Думала, будинок її продати. Адже мама його на мене переписала. Так, хто його купить – зима на носі. Та й скільки заплатять за цю розвалюху?
– Ти з матір’ю розмовляла?
– Ще ні. У суботу поїдемо, приберемо в неї все на городі, заодно з нею і поговоримо.
– На городі я з синами все приберу, — чоловік похитав головою. – Але про будинок для людей похилого віку розмовляй без мене.
– Микито, до весни вона там поживе, а навесні щось придумаємо, якщо їй там не сподобається.
– Ні, Оксано, відчуваю, якщо ми відправимо матір до цього будинку, то це назавжди. Підло якось усе це.
***
Тиждень вже Лідія Михайлівна у будинку для літніх людей. Розуміє, що дочка не мала виходу. Справді, і ходити вже важко, а не те, що одній жити у своєму будинку, восьмий десяток вже пішов.
Але ж не про таку старість мріяла. Хотілося останні свої роки серед рідних прожити, але кому вона тепер хвора потрібна.
Зайшла медсестра:
– Лідія Михайлівна. До тебе онуки прийшли.
Посмішка осяяла обличчя бабусі, коли ті зайшли. Вже й молодший, Стас, був вищий за неї, а вже старший Матвій вищий на цілу голову.
– Привіт, бабусю! Як ти тут?
– Нормально, годують тут добре. Медсестри та нянечки доглядають нас, — і як зазвичай заметушилася. – Ви сідайте, сідайте за стіл!
– Ми не на довго. Ось тобі продуктів принесли та теплі речі.
– Дякую! – І відразу запитала. — Як справи у школі!
– Нормально, – відповіли мало не хором.
– Треба вчитися! Матвію, тобі останній рік залишився. Надумав, куди підеш?
— До нашого інституту.
— А батьки де? Вас відправили до мене, а самі не приїхали.
— Батько до тебе в хату поїхав.
— Ой, треба йому сказати, щоб моркву всю викопав, бо на вулиці вже холодати починає, — заохала бабуся. — І капусту зрізав би…
– Зараз подзвоню!
Стас дістав телефон і набрав номер:
— Батьку, бабуся каже, щоб ти моркву викопав і капусту зібрав.
— Гаразд, — пролунав голос батька.
– Дай! – Бабуся взяла з рук онука телефон і почала давати вказівки зятю. – Микито, моркву викопаєш, одразу в льох не опускай, хай три дні посохне. Потім приїдеш, опустиш. Капусту зрізай із качанами. Відразу опусти в льох. Там у двох відділах пісок капусту встроми качанами вниз, а в іншій моркву складеш, тільки велику. Дрібніше собі візьми!
– Зрозумів, зрозумів. Ти, мам, не переймайся!
– Микито, ти там мою Мурку знайди та нагодуй! Вона, бідолашна одна залишилася.
– Знайду.
– На! – віддала телефон онукові.
– Бабуся, ми підемо. Гаразд? – підвівся з-за столу старший онук.
– Зачекайте! – бабуся дістала гаманець. – Ось вам по двісті гривень. Купіть собі щось.
– А тобі…
– Беріть, беріть! Мені тут гроші не потрібні.
– Дякую, бабусю!
Вони вийшли, а Лідія підійшла до вікна і довго дивилася услід онукам.
***
Микита залишив свою автівку навпроти вікон своєї квартири. Поруч припаркував свій «форд» сусід із крайнього під’їзду. Побачивши в руках Микити пакети з морквою та капустою, запитав:
– З дачі?
– Від тещі.
– Ми з дружиною теж збираємося дачу купити чи будиночок невеликий, десь неподалік. Діти дорослі, роз’їхалися.
– Слухай, Анатолію! — задумливо промовив Микита. – Адже в тебе чотирикімнатна квартира.
– Так, на другому поверсі.
– Може, обміняємо її на мою двокімнатну, також на другому поверсі. На додачу, будиночок із городом віддам. Теща стара, сил у неї немає дім доглядати.
– Ух ти! – сусід задумливо почухав потилицю. – Ідея цікава. Потрібно подивитися.
– Так, поговори з дружиною, і заходьте увечері в гості.
– Поговорю.
***
Микита помився, поїв і завалився спати. Оксана вирушила на кухню, готувати вечерю, скоро сини прийдуть, молодший зі своєї секції, а старший … закохався.
“Час вже, сімнадцять років. Головне, щоби справ не наробили. Молодшого теж додому не заженеш. Цілими днями на вулиці.”
Пролунав стукіт у вхідні двері. Витерши руки, господиня кинулася туди. Відчинила двері. Сусіди з крайнього під’їзду:
– Оксано, ми до вас у гості!
– Заходьте! Віка, а що сталося?
– А хіба твій нічого не сказав?
– Ні, – Оксана була здивована.
– Чоловіки надумали квартирами обмінятися змінюватися.
– Віка, що ти кажеш? – схаменувшись, заметушилась Оксана. – Та ви проходите, проходьте!
Кинулася в кімнату, штовхнула чоловіка, який спав на дивані:
– Микито, вставай! Гості прийшли.
Чоловік підвівся і кинувся у ванну кімнату:
– Я зараз!
А гостя почала ретельно оглядати квартиру.
– Мені хтось пояснить: що це все означає?
– Оксано, наші мужики хочуть вашу квартиру та будиночок твоєї матері обміняти на нашу чотирьох кімнатну, — ще раз озирнулася. – У вас гарна квартирка.
До кімнати повернувся господар квартири та дружина одразу кинулась до нього:
– Що ти надумав?
– Якщо домовимося, переїдемо до їхньої чотирикімнатної та візьмемо до себе твою маму.
Оксана задумалася, на її обличчі з’явилася загадкова усмішка:
– Ну що? Давайте поп’ємо чай і підемо вашу квартиру дивитися.
– Який чай? – посміхнувся чоловік. – З цього приводу, що-небудь серйозніше постав на стіл.
***
Заснути цієї ночі Микита та Оксана довго не могли, все розмовляли, подумки уявляючи, що і як буде розташовуватися в їхній новій великій квартирі. Говорила переважно дружина, поки її чоловік не став засипати.
– Вже спиш чи що? – Вона штовхнула його в бік.
– Оксано, ти матері поки нічого не кажи, бо вона зовсім спокій втратить. Як влаштуємося, тоді й перевеземо її.
***
Цього дощового осіннього ранку Лідія Михайлівна тужливо дивилася у вікно зі своєї кімнати будинку для літніх людей. Настрій був відповідний погоді та думи такі ж:
“Три тижні я тут. Схоже, діти про мене забули. Непотрібна я мати. Онуки приїхали, і теж забули. Дочка кілька разів дзвонила.
Перший раз повідомила, що мій будинок, чи то продала, чи обміняла на щось, а голос такий щасливий. Гаразд! Хоч за мене платитимуть – гроші чималі. Адже повертатися тепер нема куди.
Вдруге сказала, що справ багато, як звільняться, приїдуть. Звичайно, у молодих завжди багато справ. Сьогодні субота може приїдуть. Чого я так і не придбала телефон. Та й користуватися ним не вмію”.
Так і сиділа вона годину, другу, думаючи гіркі думи. І раптом, біля воріт зупинилася машина зятя:
“Приїхали, не забули! – але одразу радість трохи поменшала. – А що Микита один? І без сумок. Може, що сталося?”
Лідія, не відриваючись, дивилася на двері кімнати. Ось вона відкрилася. Зайшов зять, посміхнувся:
— Доброго дня, мамо!
— Доброго дня, Микито? Що сталося?
– Збирайся! – І знову усмішка на обличчі. – Додому поїдемо.
– Куди додому? У гості?
– Ні, назавжди. Збирай усі свої речі!
– Ну, що ти кажеш загадками?
– Твої онуки наказали не говорити. Сказали: бабусі буде сюрприз.
Заметушилася бабуся, відчула новий поворот у своїй долі. Тут сусідка по палаті, яка вже стала подругою, з процедур повернулася:
— Лідо, ти куди збираєшся?
— Валю, мене зять забирає, — сказала щасливим голосом. – Каже: назавжди!
— Ой, ти щаслива! Мої, мабуть, до кінця днів мене сюди визначили.
— Валентино, заберуть і тебе.
***
Дивилася Ліда у вікно і бачила, що везе її зять до себе додому, і думки нелегкі лізли в голову:
“Навіщо він мене забрав. Вони мають дві кімнати, їм самим тісно. Куди вони мене покладуть? Буду в них під ногами мішатись і вночі спати не даватиму. Адже все одно назад до будинку похилого віку відправлять”.
Доїхали до будинку зятя. Залишив він свою машину, де і раніше її залишав. Допоміг тещі вийти, взяв її речі та попрямували до іншого під’їзду. Подивилася вона здивовано на зятя.
— Заходь, заходь мамо!
Піднялися на другий поверх і попрямували до дверей однієї з квартир. Та відкрилася і вибігли її онуки:
— Бабуся, заходь! Тепер це наша квартира, – закричав молодший.
Зайшла до квартири. Назустріч кинулася дочка, обійняла її:
— Мамо, тепер ти будеш з нами жити. Пішли я твою кімнату покажу.
Кімната, хоч і невелика, але така затишна і шафа є і нове ліжко. Просто не вірилося жінці, що житиме поруч дочкою, зятем та онуками.
І тут, об її ногу потерлася і замуркотіла:
– Мурко! – радісно скрикнула Лідія Михайлівна і заплакала від щастя.
