– Ти чого сидиш, готуй обід! – вигукнула Галина Іванівна.

– Та з чого це я раптом маю його готувати? – Лєра спалахнула, але намагалася взяти себе в руки.

– З чого?! – підійнялася свекруха, аж багряна від обурення. – У тебе немає совісті? Ми тут прийшли, а ти сидиш, як пані, і навіть стіл не накритий!

У кімнаті зависло натягнуте мовчання. З кухні долинав тихий звук крапель із крана: Лєра щойно закінчила мити посуд.

Галина Іванівна метнула погляд на свою сестру, Тетяну Іванівну, яка, примруживши очі, оглядалася на всі боки.

Здавалося, шпалери, шафки, й навіть вазочка з домашніми квітами винні в чомусь перед непроханими гостями. Лєра намагалася виглядати спокійною. Але дихання в неї збилося, руки зрадницьки тремтіли.

– Ну? Чого дивишся? – повторила свекруха.

Лєра повільно встала:

– Галино Іванівно, заспокойтеся. Хіба ви дзвонили? Хіба попередили, що прийдете?

– Це квартира мого сина, ми маємо право прийти, коли хочемо, – сердито кинула Галина Іванівна. – Чи ти вважаєш, ми тут чужі?

– Саме так, – Тетяна Іванівна склала руки на грудях. – Ти, Валеріє, не забувайся!

І раптом Лєра вибухнула:

– Та хто взагалі сказав, що я вам тут щось зобов’язана робити?

Знову коротка тиша. Таким тоном вона ще ніколи не говорила зі свекрухою. Лєра глибоко зітхнула, відчуваючи, що серце шалено калатає, і зрозуміла, що все зайшло надто далеко.

Коли Лєра згадувала, з чого почалися всі ці дрібні, а потім і великі сутички з родичами чоловіка, завжди виринав образ однієї-єдиної речі – старої вишитої серветки.

Колись Галина Іванівна привезла її з села:

– Це велика цінність – сімейна реліквія!

Лєра акуратно забрала її в шафу, а через пів року свекруха несподівано почала вимагати показати, де ця серветка. Лєра не одразу згадала, куди її поклала.

Галина Іванівна тоді розцінила це, як знак неповаги, довго ображалася і шипіла:

– Ну так, ну так! Для невістки речі нашої родини не важливі…

Вона й справді ображалася на Лєру буквально за все. Якщо та не подзвонила вранці:

– Ти невдячна!

Якщо не приготувала пиріг до їхнього приїзду:

– А ми так хотіли, а ти не стала й намагатися?

Якщо пізно повернулася з роботи:

– Напевно, десь вешталась?

При цьому Лєра не була лінивою невісткою. Вона рано вставала, щоб до дев’ятої опинитися в офісі, і поверталася на вечерю ледве жива.

Та й побут вона тягла на своїх плечах переважно одна – її чоловік Сашко працював вахтовим методом і часто їхав на кілька тижнів.

Натомість коли Сашко приїжджав, Галина Іванівна та Тетяна Іванівна не втрачали нагоди «навідатися» до молодих. Здається, їм було все одно, що син утомився і хоче побути з дружиною.

– Валеріє, – зітхала її мама телефоном, – тримайся. Дурні ці стереотипи, що невістка має всій рідні догодити. Але не гнівайся, може, вони й справді просто хочуть частіше вас бачити …

– Мамо, ну хочуть – нехай звуть до себе в гості, я не проти. Але чому я маю виступати господаркою для людей, які… – Лєра мимоволі замовкла, бо не хотіла розповідати мамі всі подробиці, щоб зайвий раз її не засмучувати.

А з Галиною Іванівною було не впоратися. Та могла зателефонувати в неділю о сьомій ранку:

– Доварюй борщ та приїжджай, я ось все чекаю, чекаю, а ви не їдете.

Потім заявиться до їхньої квартири серед тижня без попередження. Навіть, бувало, з Тетяною Іванівною обидві залишаться ночувати, бо свекрусі «одній сумно».

Лєра одного разу прокинулася в суботу о шостій ранку від гучних розмов: у кухні свекруха та її сестра пили чай, гримаючи посудом, а потім ще зажадали:

– Сходи-но в крамницю швиденько, треба муки купити!

Лєра не була боягузкою, але прагнула не сваритися, бо сподівалася, що Сашко впорядкує цю ситуацію рано чи пізно.

Але Сашко лише стомлено говорив: «Та мама така, не ображайся…» або: «Тітка Тетяна давно овдовіла, їй потрібен хтось поряд…»

М’який характер чоловіка та його бажання «не лаятись» лише підливав олії у вогонь: родички відчували себе повноправними господинями.

Так і збиралася напруга. Напередодні сьогоднішнього дня Лєра вперше зауважила, що вже ночами їй сняться сварки, скандали, візити без попередження.

І ось зараз, коли свекруха з порога закричала про обід, усередині Лєри щось обірвалося.

– Лєро, я вдома, – пролунав голос чоловіка з коридору. Сашко увійшов у квартиру і розгубився, побачивши напружену сцену. – Мамо, тітко Таня, ви звідки? Хоч би хоч подзвонили, перш ніж прийти.

– І ти туди ж! – свекруха примружилася. – Що, дружина тебе налаштовує?

– Та нікуди вона мене не налаштовує… Просто у нас свої справи, а ви… Ну, якось раптово…

Тетяна Іванівна пирхнула:

– Ну й справи… Валерія, мабуть, вдома прохолоджується, а Сашкові ніколи й з матір’ю посидіти. Ось що це за така дружина!

Лєра відчула, що голос починає тремтіти:

– Це моя квартира. Чому ви думаєте, що я вам щось винна?

– Ой, чуєш! “Моя квартира”! А Сашко? Він же також власник, чи ні? – Галина Іванівна подивилась на сина.

Сашко зам’явся:

– Мамо, ну ми разом купили. Але не про це мова …

– Та я все розумію. Однак мені обід ніхто не пропонує! – свекруха не вгамувалася. – Сашко, ну скажи їй, що це непристойно – гостей не погодувати!

– Вас у гості ніхто не кликав… – пробурмотіла Лєра.

Тетяна Іванівна схрестила руки:

– Бачиш, Галино, їй байдуже. Нема поваги до старших, і все тут. Точніше, до родичів старшого покоління.

І тут Лєра раптово опустила руки й заговорила тихо, але твердо:

– Досить. Я втомилася доводити, що теж людина. Вам не подобається, що я не бігаю за вами з тацею? Ну так запам’ятайте, що і не бігатиму, зрозуміло?

Галина Іванівна змахнула руками:

– Та в нас таких невісток ніколи не було! Зухвалість!

– Можете вважати, що у вас її тепер і не буде, – Лєра напружила плечі. – Будь ласка, зберіть свої речі і йдіть.

Видно, що навіть сестра свекрухи завмерла, як укопана. Тишу порушив лише тихий звук крапель із крана, який Лєра так і не встигла до кінця закрити.

– Що? – видавила Галина Іванівна. – Ти хочеш виставити мене, матір твого чоловіка, з його квартири?

– Ні, Галино Іванівно, з нашої квартири. Я не проти вашого спілкування з сином, але хочете поговорити – кличте його до себе. Бач, обід їм подавай…

Тетяна Іванівна остовпіла:

– Та за таке…

– Що за таке? – Лєра втомлено махнула рукою. – Вважайте мене будь-ким, але якщо ви не поважаєте мене і мою працю, то і я не збираюся догоджати вам. До побачення.

Сашко прикусив губу, весь почервонів, але промовчав: видно було, що він розгублений. Свекруха кинулася до нього:

– Сашко, ну скажи що-небудь! Твоя дружина не при своєму розумі!

– Мамо, тихо, – промимрив чоловік, опустивши погляд. – Так, це наша квартира. Якщо Лєра не хоче вас бачити… Варто подумати, чому так.

Галина Іванівна одягла пальто з таким виглядом, ніби вона не збирається здаватися. Тетяна Іванівна теж поспішно загорнулася у свою хустку, бурмочучи під ніс щось про «неподобство» і «вперше таке бачу». На порозі ще намагалися зробити останній випад:

– Лєро, та ми ж не вороги, ми ж сім’я… – простягла Галина Іванівна, але навіть у голосі відчувалася натягнута образа.

– Тоді поводьтеся по-сімейному, – Лєра важко зітхнула. – З повагою, розумінням. І не вривайтеся до мене, як до прислуги.

Двері зачинилися. Лєра ще секунду стояла мовчки, прислухаючись, як віддаляються кроки сходами. Потім різко розвернулася і пішла до кухонного крана, нарешті закривши його, як слід.

– Лєра… – Сашко підійшов до неї, винувато озираючись. – Так, я не сподівався, що так… різко.

– Вибач, – зітхнула вона, торкаючись рукою своєї шиї, бо відчувала, як напружились м’язи. – Просто терпець урвався. Скільки можна?

Сашко опустив очі:

– Ти, звичайно, маєш рацію. Тільки мама тепер образиться надовго.

– Нехай ображається, – Лєра сіла на табуретку. – Я ж не сказала, що ти не мусиш з нею бачитися. Вона може хоч завтра запросити тебе у гості. Але без мене. Я не повинна ось так навшпиньки ходити.

Сашко сів поруч, поклавши долоню на її плече:

– Я намагатимусь все залагодити. Хоча, боюсь, мама швидко не заспокоїться. Але… я тебе розумію.

Лєра підняла на нього стомлені очі.

– Дякую за розуміння. А то я вже думала, що у мене на ґрунті всіх цих скандалів нерви здали.

На вулиці починало темніти, а Лєра відчувала полегшення, ніби витягла скалку, яка довго не давала спокою.

– Послухай, а може все не так погано обернеться, – Сашко опустив голову. – Мама зрозуміє, що перегнула палицю, і пом’якшиться.

– Можливо, – кивнула Лєра. – Але навіть якщо ні, я готова до такого розвитку подій. Вона не має права керувати моїм життям!

У коридорі раптово задзвонив телефон, гучною луною прокотившись по квартирі. Лєра подивилася на чоловіка:

– Це, мабуть, вони вже дзвонять. Не хочеш взяти слухавку?

– Ні, нехай поки що подзвенить, – Сашко трохи посміхнувся краєм губ. – Я краще зроблю чай, і поговоримо спокійно.

Лєра відповіла йому такою ж легкою, щирою посмішкою:

– Давай. А потім я таки приготую вечерю. Але не для того, щоб комусь догодити, а тому, що хочу, щоб ми з тобою повечеряли разом.

– І якби мене попередили про візит заздалегідь, і щиро попросили про послугу, а не наказали – результат був би зовсім іншим. Як постелишся, так і виспишся. Я слушно міркую?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.