– То що ж ти, виходить, використала мене? Щоб пожити в моїй квартирі безплатно?
Костя стояв посеред коридору й дивився на Віру так, ніби вона зрадила його. Біля її ніг лежала зібрана сумка.
Віра кілька секунд мовчала.
– Ти справді зараз це питаєш?
Ще пів року тому вона була впевнена, що їй із Костею пощастило.
Він зустрічав її після роботи, якщо вона затримувалася, приїжджав полагодити кран чи замок. Коли Віра поскаржилася, що вікно погано зачиняється, наступного дня знайшов майстра.
– Ти могла мені раніше сказати, – дорікнув тоді Костя.
– Ти ж був на роботі.
– І що? Зателефонувала б, я знайшов би час.
– Добре, наступного разу подзвоню, – усміхнулася вона.
На нього можна було покластися. Принаймні так їй здавалося.
Подруги теж вважали Костю майже ідеальним.
– Гарний, спокійний, працює, ще й квартира своя, – зітхала одна з них. – Де ти його знайшла? Мені теж такого треба.
Тому, коли Костя запропонував переїхати до нього, Віра кілька днів ходила щаслива.
– Ми ж майже щодня разом, – сказав він. – Половина твоїх речей і так у мене. Навіщо тобі щовечора їхати назад?
– Ну, як же мій особистий простір? Зона комфорту? – засміялася Віра.
– Розширимо твою зону комфорту. Перебирайся до мене.
Він обійняв її, і вона погодилася.
За два тижні Віра розкладала речі в його квартирі. Костя звільнив для неї полицю в шафі, і вона старанно розставила там косметику.
– Усе, – сказала вона. – Тепер у мене є своє місце на твоїй полиці.
– Малувато? Можу ще шухляду віддати.
– Не поспішай. Я спочатку цю освою.
Того вечора вони повечеряли, подивилися фільм і довго не лягали спати. Віра заснула задоволена: більше не треба було щодня вирішувати, у кого ночувати, а вранці бігти додому по офісний одяг.
Перший час їй усе подобалося. А потім почалося звичайне життя.
У кафе вони майже перестали ходити, покупки планували заздалегідь. Перед походом у магазин Костя перевіряв холодильник, шафки й морозилку, а тоді складав список і меню на тиждень. Готувати за тим меню мала Віра.
Якось вона дістала пачку макаронів і поставила воду на плиту.
– Пасту робиш? – зазирнув на кухню Костя.
– Так.
Вона вже збиралася висипати всю пачку в каструлю, коли він зупинив її:
– Стій. Ти куди стільки? Ми не з’їмо.
– Решту завтра доїмо.
– Навіщо? Розділи на три рази.
Віра обернулася.
– На три? Костю, ти серйозно?
– Абсолютно. Я мало їм. І фарш теж розділи. Моя мама з такого шматка котлет наробила б на цілий місяць.
– Для великої родини?
– Ну так.
Віра засміялася:
– Може, мені ще макарони перерахувати? Скільки тобі штук?
Костя не усміхнувся.
– Ми збираємо на весілля без кредитів. Ти ж сама цього хочеш?
– Хочу, – відповіла вона й прибрала частину макаронів назад у пачку.
Гарне весілля без боргів було і її мрією. Тому Віра поступово звикла відкладати покупки й погоджуватися на дешевші варіанти. Коли хотілося замовити їжу, згадувала, що вдома є продукти.
Але від однієї звички відмовлятися не збиралася: щоранку варила собі каву з ложкою цукру й корицею.
Костя кави не любив і щоразу дивувався:
– Ти знову її зранку п’єш?
– Уявляєш? Знову.
– Чай корисніший.
– А кава смачніша.
– Згубна звичка.
– Моя улюблена згубна звичка, – відповідала Віра й обіймала долонями гарячий кухоль.
Коли кава закінчилася, вона попросила:
– Костю, купи мені дорогою. Я тобі фото пачки скину.
– Вона тобі точно потрібна?
– Дуже. Будь ласка.
Увечері він дістав із пакета банку розчинної кави.
– Але це не та, – Віра взяла банку в руки. – Я ж просила мелену, для турки.
– А яка різниця? Цю зручніше: насипала, водою залила – і готово.
– Для тебе, може, й немає різниці. А я таку не люблю.
– Не подобається – завтра сама купиш.
– Добре. Сама куплю.
Наступного дня вона так і зробила. Костя глянув на чек і насупився.
– Дорогувато.
– Зате смачно.
– По-моєму, дурні витрати.
Віра промовчала. Наступного ранку він знову погрозив їй пальцем:
– Кидай свою згубну звичку!
Вона тільки засміялася й пішла снідати.
Загалом жили вони спокійно. Віра поєднувала навчання з підробітком, Костя ходив до офісу. Вечори проводили вдома, іноді говорили про весілля, хоча дати так і не призначили.
Віра готувала, прибирала, забігала в магазин, якщо Костя щось забував. Наприкінці семестру справ стало більше: майже щовечора вона сиділа за ноутбуком, а одного ранку прокинулася від різкого болю в шиї.
Спочатку подумала, що просто незручно спала. Але до вечора навіть повернути голову стало важко.
Костя повернувся з роботи й побачив її на дивані.
– Ти чого лежиш?
– Шию прихопило. Повернутися не можу.
– Сильно? Може, мазь купити? Чого не подзвонила?
– Я вже сама купила. Костю, я сьогодні нічого приготувати не можу.
Він відчинив холодильник.
– Макарони є.
– Їм уже майже тиждень.
– І що?
– Та й залишилося зовсім трохи.
Костя зачинив холодильник.
– Ну ось. Ти їх доїдай, а я собі в кафе щось візьму.
Віра підвелася на лікті.
– Зачекай. Ти мені серйозно пропонуєш доїсти старі макарони?
– Ти ж сказала, що їх мало. Нам двом не вистачить.
Вона дивилася на нього, чекаючи, що він засміється. Але Костя перевдягнувся, взяв ключі й пішов.
Віра ще трохи полежала, потім узяла телефон і замовила собі вечерю. На ціну доставки навіть не подивилася.
Вона не влаштовувала скандалу й не збирала речей. Просто наступні три дні лежала з хворою шиєю, замовляла їжу й намагалася вчитися.
Костя їв у кафе. Чи поїла Віра, він жодного разу не спитав.
Коли їй стало краще, але вечері на плиті він не побачив, одразу зайшов до кімнати.
– Ти знову нічого не готувала?
– Ні.
– А чому?
– Не хотілося.
– І що ми їстимемо?
– Не знаю, що ти. А я не голодна.
Він відчинив холодильник. Той був порожній.
Наступного вечора Костя поклав перед нею телефон із таблицею витрат.
– Подивися. За три дні на їжу пішло майже стільки, скільки ми зазвичай витрачали за тиждень.
– І?
– Як це «і»? Це ненормально! Треба готувати вдома.
– То готуй.
– Я? Ти ж знаєш, що я не вмію так, як ти.
– Навчишся.
Костя відсунув телефон.
– Що за бунт, Віро?
– У мене іспити на носі. Мені ніколи займатися всім удома. І бажання, чесно кажучи, теж немає.
– Через що? Через ті макарони?
– Через те, що я лежала з болем, а ти пішов у кафе. І навіть не подумав, що я їстиму.
– Ти ж сама сказала, що їжі не вистачить.
– На двох не вистачить, Костю. Ти це почув і вирішив, що я можу доїсти старе, а собі купиш свіже.
Він помовчав, потім буркнув:
– Ну й ну… А я збирався одружитися з цією дівчиною.
– Якби збирався, давно б одружився.
Віра встала й вийшла з кухні.
Семестр добігав кінця. Готуючись до іспитів, вона дедалі частіше думала про батьків. На літо можна було поїхати до них в область і залишитися до кінця серпня. А там вирішити, що робити далі.
Коли після чергової претензії Кості вона сказала йому про свої плани, він насупився.
– Ти справді збираєшся поїхати на все літо?
– Так.
– А потім?
– Побачимо. У мене випускний курс, більше працюватиму, писатиму диплом. Не обов’язково жити в місті. Можна приїжджати на заліки й здавати курсові.
– А я?
– А ти продовжуй жити, як жив.
– Але я не хочу жити один!
– Чому? Зможеш чудово заощадити на макаронах.
– Знову ти про них!
– Бо в тебе все розраховано, Костю. Тільки, як з’ясувалося, на одного.
Наступного дня Віра склала останній іспит і почала збирати речі. Костя побачив сумку в коридорі.
– То що ж ти, виходить, використала мене? Щоб пожити в моїй квартирі безплатно?
Віра кілька секунд дивилася на нього.
– Зовсім ні. Я готувала, прибирала, допомагала тобі економити на кафе. Була поруч, розважала тебе, раділа разом із тобою. У нас було все фіфті-фіфті.
– Який ще фіфті-фіфті?
– Тобі було зручно. Мені теж. Якийсь час.
– Віро, та я…
Але вона вже взяла сумку. Вийшла, не сподіваючись, що він її проведе.
На кухні сердито бурчав порожній холодильник. Треба було знову йти в магазин.
Костя відкрив додаток доставки, подивився на суму за вечерю й скривився. Замовляти не став.
Віра за ці гроші приготувала б вечерю на два дні.
І чого їй не вистачало? Гарно ж жили.