– Мамо, я маю тобі дещо сказати, – Ліля підійшла до матері і пильно глянула їй у вічі. – Але так, щоб батько не чув.
– Невже не здала сесію? – запитала мама, яка виглядала злегка розгубленою.
– Тобі краще присісти. Я дитину чекаю, – ледь чутно вимовила Ліля.
Після кількох секунд мовчання Анна підійшла до доньки і обійняла її.
– Все буде добре, ти тільки не хвилюйся, але батькові таки треба сказати, бо таке не приховаєш. Он, вже до кінця твоїх канікул він сам про все здогадається. Але це мій клопіт, я сама йому скажу, – заспокоїла Лілю мама.
Дівчина відчула, наче скинула з душі величезний тягар. Вона дуже боялася їхати додому, бо не знала, як цю новину сприймуть батьки. А тепер, коли мама вже знає, то стало значно легше.
Ліля студентка місцевого обласного університету, закінчила третій курс. Пів року тому вона познайомилася з найкращим, як їй тоді здавалося, хлопцем на землі, Олексієм.
Він був на 5 років старшим за неї, уже працював і мав вигляд доволі успішної людини. Дарував Лілі квіти, запрошував в кафе, навіть в театр один раз сходили. А після театру Олексій запросив Лілю до себе додому, і нагодував макаронами з котлетою. Начебто, нічого дивного і надзвичайного він не зробив, але дівчині було дуже приємно від того, що він аж так проявляв про неї турботу.
Все змінилося, коли Ліля зрозуміла, що чекає дитину, і поспішила поділитися з коханим радісною новиною. Вона ж була впевнена, що відразу послідує пропозиція, а потім вони готуватимуться до весілля.
– Ти що, і справді накрутила себе настільки, що повірила, що я з такою як ти одружуся, – відверто сміючись запитав Олексій. – Не ображайся, але ж ти сама бачиш, що ти мені не пара. Повертайся в своє село, там знайдеш достойного кандидата на роль чоловіка, а про мене забудь.
– А як же наша дитина? – почала плакати Лілія.
– Так, припини, я не люблю сльози, та й на мене вони не діють. Дитина – твоя, а отже і твій клопіт, я тут ні до чого, – Олексій розвернувся і пішов, а перед тим попередив, щоб вона забула назавжди його номер телефону.
Одному Богу відомо, що тоді відчувала Ліля, вона йшла вулицею, навіть не розуміючи куди прямує, але раптом її зупинив знайомий голос. Це була тітка Марія, жінка, яка сиділа у них в гуртожитку на прохідній.
– Так, щось я не зрозуміла. Чому в тебе очі на мокрому місці? – тітка Марія намагалася виглядати строгою, але в її голосі відчувалася людська теплота і підтримка.
Ліля ще дужче розплакалася і вахтерка запропонувала їм піти до неї додому на чай, виявилося, що вона тут недалеко живе.
– Кинув? – запитала вона.
Ліля не втрималася і все їй розповіла.
– Що мені тепер робити? – запитала Ліля поради у людини, яка життя прожила і щось таки в ньому розуміє.
– Додому їдь, до мами. Там на тебе точно завжди чекають, – порадила літня жінка.
Ліля хоч і боялася, але зробила так, як радила тітка Марія. Мама і справді намагалася бути спокійною, ще й дочку заспокоювала. Але коли про це дізнався батько, то захотів Лілю вигнати з дому, бо вважав, що вона їх осоромила.
Мама дала знак Лілі, щоб вона вийшла з кімнати.
– Петре, ну хіба ж ти не хотів стати дідусем? Уяви собі лише, у нас скоро буде онук або онучка. Діти – це ж радість, – звернулася вона до чоловіка.
Через кілька місяців щасливі Анна та Петро хрестили свого онука в церкві. Петро настільки пишався тим, що тепер у них є спадкоємець, що навіть дитину з рук не пускав, і гордо ніс малюка на руках додому.
Навчання Ліля закінчила, але заочно. А коли Артемко трохи підріс, Анна вирішила поїхати в Німеччину на заробітки, бо хотіла допомогти доньці з придбанням житла.
Через неповних 4 роки у Лілі уже була квартира в місті. Анна поспішала, бо хотіла щоб Артемко пішов в перший клас в міську школу.
Одного разу Ліля йшла по вулиці, ведучи сина за руку. Раптом її окликнув знайомий голос:
– Не можу повірити своїм очам! Ліля, це ти? – Олексій намагався триматися бадьоро, та його втомлений вигляд говорив про протилежне.
Він розповів, що останні роки дуже хворіє, все йому важко дається, роботу він втратив, одним словом, суцільна чорна смуга.
– Це мій син? – глянув він на хлопчика, з надією отримати ствердну відповідь.
– Помиляєшся, це мій син, а ти тут ні до чого, – гордо заявила Ліля. – Вибач, ми поспішаємо. Бажаю тобі одужати і знайти своє щастя.
Ліля з Артемком стали віддалятися, а Олексій стояв мов вкопаний, бо він розумів, що сам відмовився від свого щастя, але щось змінювати було вже занадто пізно.
