Ольга сиділа біля вікна, дивилася на вулицю з другого поверху та повільно пила каву. Сьогодні у неї вихідний. Рік тому вона поховала чоловіка, тиждень тому син Андрій одружився. Від матері з’їхав уже давно.
Рік самотності дався не легко, але допомагала робота продавчині. Там вона забувалася, спілкувалася з клієнтами, багатьох із них вона знала особисто. Брала додаткові зміни, якщо кого треба було підмінити.
Андрій був пізньою дитиною, Ольга народ ила його у тридцять п’ять. Спочатку не виходило з дітьми, потім, на ранньому терміні сталося непоправне, після чого довго лікувалась. Коли дізналася, що при надії, довелося лежати в лікарні, але малюк з’явився напрочуд здоровим і міцним.
Ольга знову подивилась у вікно. У дворі зупинилася машина покійного чоловіка, значить, приїхав син.
– Мамо, ми до тебе. Ми вирішили пожити у тебе. Там квартиру орендовану господар продає, ось нас виселив.
– Шукати будете?
– Будемо, але не одразу. Ти ж сама, невже ми тобі завадимо?
– Живіть.
Ольга поступилася молодій сім’ї маленькою кімнатою, в якій колись жив Андрій. Потім вона була перероблена у спальню. Там стояло велике ліжко та шафа.
– Телевізор можете дивитися, але о десятій у мене відбій, на роботу я встаю рано. Посуд за собою прибирати та мити. Готувати я вам не обіцяю, якщо у вихідний.
– Мамо, ми не дивимося телевізор, на це є інтернет. Справді, Валю? – Валя кивнула.
Вранці всі йшли на роботу. Посуд часто залишався в раковині, але ввечері його мили.
‐ Мамо, у мене футболки скінчилися.
– Справді? Що ще скінчилося?
– Джинси треба було випрати, і куртка брудна, машина оббризкала.
– А ти жив окремо два роки, тобі хто прав?
– Сам, але зараз ти є, ми в тебе живемо.
– Отакої! Зараз у тебе є дружина, але якщо ти справлявся сам, то зможеш і зараз це зробити.
– Зможу, але я думав… ти й так на нас багато всього переклала, – прибирання, приготування.
‐ А я повинна за вами прибирати? Я працюю! І на мене ви не готуєте, це я у вихідний готую на вас.
– Але ж ти не їси вдома.
– Не їм, бо з ранку до пізнього вечора на роботі! Їм там, у нас багато хто так робить. Ось на пенсію вийду за рік, потім і подивимося.
– Але раніше ти ж готувала!
– Готувала тому, що було для кого. Був твій тато, був ти.
– Так я є.
– Ти дорослий і маєш дружину.
Минув місяць. Усі почали звикати одне до одного.
‐ Мамо, тут така справа. У Валі мати хоче приїхати у гості. Можна?
– Хай приїде.
***
Антоніна приїхала наступного дня, ніби вже все було заздалегідь продумано. Ольга повернулася з роботи та застала її на кухні.
– А я відпустку взяла. Хочу подивитись, як моя донечка влаштувалася. Щось холодильник у вас зовсім порожній.
– Я вирішила приготувати обід, а продуктів немає. Я тут купила все. Начебто ти жінка у віці, а господарство вести не вмієш.
Хотіла Ольга відповісти, але вирішила промовчати, – в перший день сваритися не стала. Напевно, дарма, але вона звикла бути ввічливою.
Гості Ольга поступилася диваном, а сама на кріслі розташувалася, – добре, що воно розкладається. Антоніна довго дивилася фільми, намагалася говорити, але Ольга вдавала, що спить. А заснути не могла.
Напружував звук телевізора і зовсім чужа людина в будинку. Вранці свасі не сподобався галас – вона ж спить, а всі ходять.
Ольга начебто і не шуміла, але виявляється заважала. Вчора у неї була своя зміна, а сьогодні вона виходить за новеньку. Знову з ранку до вечора.
– У тебе діти в хаті, гості, а ти до пізнього вечора на роботі пропадаєш! Мені знову довелося готувати!
– Робота у мене така, а діти дорослі. Я їх одразу попередила, щоб самі про себе дбали. Завтра в мене вихідний, буду вдома, приготую сама.
– От і добре, поговоримо.
– Поговоримо, чому ж не поговорити.
– Увечері я хотіла поговорити, а ти спиш.
– Режим у мене такий, рано встаю, втомлююся.
– Та й не молода ти вже, я тебе на п’ятнадцять років молодша, й то іноді втомлююся. Хотіла на завтра розмову відкласти, та не втерплю. Молодим час окремо жити, потрібна своя квартира. Син у тебе єдиний, їм потрібні гарантії.
– Ніхто не проти, окрема квартира краще, ніж жити з матір’ю. Всім буде спокійніше, ніхто не заважатиме один одному.
– От і добре. Значить, треба все вирішувати. Квартира в тебе хороша, але маленька, тільки для сім’ї.
– Все правильно.
– Ти вже на пенсію скоро вийдеш, у тебе ж мати у селі живе. Треба думати про переїзд. Матері допоможеш на старості років, і синові. Тільки квартиру треба одразу на сина оформити.
– Що? Ти мені пропонуєш віддати квартиру синові та твоїй дочці, а самій поїхати? А нічого, що це моя квартира? Ми із чоловіком самі її заробили. Маленька, але своя.
‐ Про сина треба думати, а не про себе! Нам уже життя доживати, а їм починати.
– Ось як! Це хто ж так вирішив? Без мене порадились?
– Порадилися. Валюшка боїться, що ти заміж вийдеш, і тоді квартира Андрію не дістанеться. Потрібно все оформити, а потім можеш і переїхати. Скільки там тобі до пенсії? Рік?
– Андрій знає?
– Навіщо йому знати. Ми з ним про це не говорили. Просто зроби йому подарунок, – квартиру. Ти подумай, я не кваплю.
Ольга лягла спати, бо втомилася, але заснути не могла. Антоніна знову дивилася телевізор, а в голові Ольги думки затіяли суперечку. Начебто і синові допомогти треба, але не таким же способом.
До матері у село? Вона звідти втекла одразу після школи. Вітчими мінялися, діти народ жувалися. Останнього вітчима Ольга особливо запам’ятала. Маленький, лисий і майже завжди не тверезий.
Саме через нього вона й поїхала. Приїжджала зрідка, у матері майже завжди був новий чоловік. Наразі мати одна, але жити з нею Ольга не хотіла. Вона давно домовилася із сусідкою і платила їй гроші за нагляд.
Тож і працювала багато. Будинок матері, – та який там будинок . Ремонт Ольга сплатила, у будинку тепло, але його час зносити. Матері вистачить на її вік.
І чому вона повинна віддавати квартиру синові? Заміж вона точно не вийде, хоч і буває таке у її віці. І аферистам не продасть, все синові дістанеться, як її не стане. А зараз нічого не віддасть. Нічого! Вирішила й заснула.
Уранці Ольга готувала сніданок. Андрій та Валентина пішли на роботу. Антоніна одразу розпочала вчорашню розмову.
– Подумала?
– Подумала. А тобі яка вигода? Хочеш на моїй кухні командувати?
– Просто допомагатиму доньці. Ось і зараз допомагаю. Тут не все зручно, але скоро все переробимо. Ти все залишиш? Навіщо в село все забирати, там усе є. Не порожня ж хата твоєї матері.
– Не порожня. Тільки переробляй все на своїй кухні, а на мою не лізь! Квартира дістанеться Андрію, але я ще жива, й житиму тут.
– Якщо Валентину щось не влаштовує, я їх не тримаю. Я бачу, що вона після твого приїзду на мене не так дивиться. Я їм дозволила жити, оголосила свої умови, вони погодились. Усе!
– Ти їм заважаєш!
– Я заважаю? У своїй квартирі? Нормально! Я з них навіть за комуналку не беру! Я нікого не тримаю. Не подобається моє рішення, нехай шукають орендовану квартиру!
Антоніна зібрала свої речі та поїхала. Валя наполягла на орендованій квартирі. Що вона казала Андрієві, Ольга так і не дізналася, але молода родина з’їхала.
Андрій часто забігав, а Валентина майже не приходила. Їхній шлюб тривав рік. Андрій у квартиру матері не повернувся.
Працював, збирав на перший внесок. Після відходу матері Ольга продала її будинок та ділянку, грошей вийшло небагато, але синові допомогла.
Вона живе сама, працює менше, – треба ж іноді себе чимось зайняти. Чекає на онуків, бо син знову одружився…
Як ви вважаєте, слушно вчинила Ольга? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!