Життєва історія…над якою я довго думала про життя
Інна вже збиралася вимикати камеру після довгої відеозустрічі, коли задзвонив телефон. Незнайомий номер.
Вона відхилила виклик. Телефон одразу задзвонив знову.
— Слухаю?
— Доброго дня. Телефоную щодо переїзду на суботу. Вантажівка до самого ґанку під’їде чи речі від воріт носити?
Інна глянула у вікно. За вогким листопадовим склом стояла її машина, далі тягнулася доріжка до воріт.
— Перепрошую, якого переїзду?
— У суботу ж у вас переїзд? Соснове, Лугова, вісімнадцять?
— Адреса правильна. А хто переїжджає?
У слухавці зашелестіли папери.
— Лариса Вікторівна. Мікрохвильовка, коробки, сушарка, кімнатні рослини. Меблів великих майже немає. Ваш номер дали як контактний.
Інна повільно відсунула чашку від ноутбука.
Лариса Вікторівна була двоюрідною сестрою її чоловіка.
— То як, машину у двір пускати? — перепитав водій.
— Поки що нікуди не заїжджайте. Я з’ясую, хто й куди зібрався переїжджати.
— Гаразд… Чекатиму підтвердження.
Інна поклала слухавку й одразу набрала Дениса. Він не відповів, тільки за хвилину написав: «На нараді. Перетелефоную».
Вона надрукувала: «До вечора подумай, чому Лариса Вікторівна в суботу переїжджає в мій будинок».
Відповідь прийшла хвилин за десять.
«Блін».
— Ага, — сказала Інна порожній кімнаті. — Значить, адресою не помилилися.
Будинок у Сосновому вона купила шість років тому, ще до знайомства з Денисом. Продала бабусину квартиру, додала свої заощадження — і знайшла невеликий міцний дім зі старою яблунею та терасою, на якій одна дошка ледь трималася.
Денис переїхав до неї незадовго до весілля. Вони потроху облаштовувалися: Інна замінила дах, вікна, проводку й опалення, Денис оплатив нову терасу та частину кухонних меблів.
Якось він пожартував:
— Якщо розлучимося, я свою терасу відпиляю і заберу.
— Тільки машину поміряй. Раптом не влізе, — відповіла Інна.
Між ними питання власності ніколи не ставало проблемою. А от мати Дениса, Раїса Павлівна, з роками заговорила про будинок якось по-іншому.
Спочатку розповідала знайомим:
— Молоді будиночком обзавелися.
Потім:
— У Дениса будинок хороший.
А згодом:
— Наш дім за містом.
Інна чула це, але не поправляла. Думала: ну називає так, хай називає. Хто ж знав, що свекруха вже подумки розселяє там родичів?
Того вечора Денис повернувся пізніше, ніж зазвичай. Інна чекала на кухні.
— Ну? — запитала вона.
Він поставив сумку й сів навпроти.
— Мама подзвонила кілька днів тому. У Лариси з орендою проблеми: господар ціну підняв. Мама запропонувала, щоб вони пожили в нас.
— Хто — вони?
— Лариса, Аркадій і Катруся.
— Усі троє?
— Так. Місяці три. Може, до весни.
Інна подивилася на чоловіка.
— А ти що відповів?
— Сказав, що мушу з тобою поговорити.
— І вирішив поговорити після того, як речі завантажать?
— Ні. Я збирався раніше, чесно. То на роботі затримався, то…
— Денисе, не треба про роботу. Ти просто не хотів цієї розмови.
Він потер обличчя долонею.
— Не хотів. Думав, як тобі сказати.
— А мама тим часом уже машину замовила?
— Я не знав про машину.
— Зате знав про трьох людей, які збираються тут жити.
Денис опустив очі.
Інна трохи помовчала, тоді запитала:
— Добре. А де вони, за планом твоєї мами, мають розміститися?
— Вона… розпланувала.
— Уже цікаво. Продовжуй.
— Ларисі з Аркадієм — нашу спальню. Катрусі — твій кабінет. А ми могли б перейти в гостьову.
Інна навіть не одразу знайшлася з відповіддю.
— Стривай. Мою спальню — Ларисі?
— Мама так запропонувала. Я не кажу, що це нормально.
— А де я працюватиму?
— Вона сказала, що можна на кухні.
Інна глянула на кухонний стіл.
— Звісно. П’ятеро людей, обід, вечеря, хтось чай п’є. А я посеред усього цього проводжу наради.
— Інно, я розумію.
— Ні, Денисе. Якби розумів, сказав би мені одразу.
Він мовчав.
Вона пішла до кабінету й повернулася з документами. Поклала перед ним виписку з реєстру.
— Власник будинку — я.
— Я ж не сперечаюся.
— Тоді послухай. Ніхто сюди не переїде, поки я не погоджуся. Ні твої родичі, ні мої. І я не погоджуюся.
— Добре.
— Ти скажеш мамі?
— Завтра скажу.
— Сьогодні.
— Уже майже десята.
— Тим краще. Може, вона ще когось не встигла заселити.
Денис узяв телефон і набрав матір при Інні.
— Мамо, переїзду в суботу не буде.
З трубки долинув гучний голос.
— Ні, я не передумав. Я тобі згоди не давав.
Раїса Павлівна говорила довго й голосно. Денис перечекав.
— Бо це будинок Інни. І ми нікого не запрошували.
Він поклав слухавку.
— Обурилася.
— Переживе. А Ларисі хто скаже?
Денис одразу набрав сестру.
— Ларисо, привіт. Мама поспішила. Інна згоди не давала, тому переїзд скасовується.
На тому кінці запала тиша.
— Як скасовується? Тітка Рая сказала, що все вирішено.
— Ні. Я сказав мамі, що поговорю з Інною. Вибач, треба було раніше з тобою зв’язатися.
— Але ми вже…
Лариса урвала себе й важко зітхнула.
— Гаразд. Будемо щось шукати.
Інна сподівалася, що на цьому все закінчиться.
Наступного дня Раїса Павлівна приїхала сама.
Інна працювала. Почувши дзвінок, вона вийшла з кабінету й відчинила двері.
— Я вирішила з тобою поговорити, — заявила свекруха. — Денис вічно все ускладнює.
— Заходьте. Тільки ненадовго, у мене робота.
— Ларисі нікуди подітися.
— Вона винаймає квартиру.
— Там ціну підняли!
— Значить, шукатиме іншу.
Раїса Павлівна зняла пальто, але сідати не стала.
— Інно, ну подумай. Навіщо платити чужим людям, коли в сім’ї є будинок?
— Вільного будинку в сім’ї немає.
— Денис тут живе?
— Живе.
— Ви сім’я?
— Сім’я.
— Отже, дім сімейний.
— Я іноді їжджу на машині Дениса. Вона від цього стає моєю?
— До чого тут машина?
— Я теж не розумію, до чого тут ваші плани на мій будинок.
Свекруха невдоволено махнула рукою.
— До суботи звільніть велику спальню. Ви молоді, потіснитеся. Лариса з Аркадієм там поживуть, Катруся — в кабінеті. Ти поки попрацюєш на кухні.
Інна кілька секунд дивилася на неї.
— Ви зараз серйозно?
— А що такого?
— Ви прийшли до мене додому й кажете, щоб я віддала свою спальню людям, яких не запрошувала?
— Вони ж рідня!
— Я добре ставлюся до Лариси. Але жити тут вона не буде.
— Вони вже все організували!
— То чому ж ви зі мною не поговорили, перш ніж щось організовувати?
— З тобою спробуй поговори! Одразу «моє» та «твоє».
— Не одразу. Спочатку мені зателефонував водій вантажівки.
Раїса Павлівна насупилася.
— Отже, ти відмовляєш родині в допомозі?
— Я відмовляюся заселяти трьох людей у свій дім. І прошу вас не обіцяти їм того, чого я не дозволяла.
Свекруха пішла, грюкнувши хвірткою.
Уже від воріт вона зателефонувала Ларисі.
— Не хвилюйся. Приїжджайте, як планували. Я все владнаю.
— Але Денис сказав, що переїзд скасовується.
— Денис просто злякався. Я з Інною поговорю.
— Ви вже говорили?
— Ще поговорю, — відрізала Раїса Павлівна.
У п’ятницю вона зателефонувала знову:
— Ну ось, усе нормально. Я з Інною домовилася. Приїжджайте завтра.
Лариса все-таки написала Денису: «Тітка Рая каже, ви погодилися. Це правда?» Потім спробувала подзвонити, але він був за кермом. Повідомлення загубилося серед робочих, а передзвонити він забув.
Тим часом Лариса вже повідомила господаря квартири, що вони виїжджають. Той швидко знайшов нових мешканців і попросив звільнити помешкання в суботу вранці.
Інна ж у п’ятницю сама набрала водія.
— Я власниця будинку. Дозволу на розвантаження не даю.
— А Лариса підтвердила замовлення, — зітхнув чоловік. — Я маю привезти речі за адресою.
— Приїхати можете. Але заселення не буде.
— Зрозумів. Зупинюся біля воріт. Без вашого дозволу нічого не вивантажуватимемо.
У суботу близько одинадцятої біля будинку зупинилася вантажівка. За нею під’їхали Лариса з Аркадієм, а потім Катруся. У її машині стояла клітка з морською свинкою на ім’я Батон.
У кузові виднілися коробки, мікрохвильовка, сушарка та кімнатна пальма.
Прибула й Раїса Павлівна.
Водій вийшов із кабіни.
— Ну що, куди розвантажувати?
— У будинок, — сказала Лариса.
— Господарка дозволу не дала.
— Як не дала?
Біля хвіртки стояли Інна й Денис.
— Не дала, — повторила Інна.
Лариса здивовано кліпнула.
— Інно, що сталося? Ми ж домовилися.
— Ми з тобою про переїзд узагалі не говорили.
— Як не говорили? Тітка Рая сказала…
— Та не з’ясовуймо зараз, — швидко перебила Раїса Павлівна. — Занесемо речі, а тоді поговоримо.
— Ні, — сказала Інна.
— Інно!
— Ми з вами все з’ясували ще в четвер.
Аркадій повернувся до дружини:
— Ларисо, ти з ким домовлялася?
— З тіткою Раєю. Вона сказала, що Денис усе вирішив.
— Я нічого не вирішував, — сказав Денис. — І я тобі телефонував. Сказав, що переїзду не буде.
— А вчора я тобі написала! Тітка запевнила, що Інна погодилася.
Денис витяг телефон, подивився на екран і зблід.
— Бачу. Вибач, Ларисо. Я пропустив твоє повідомлення.
Лариса повернулася до тітки.
— Ти ж сказала, що вони обоє згодні.
— Денис сказав, що поговорить з Інною.
— А мені ти сказала: «Питання вирішене»!
— Ну а що там було вирішувати?
— Я через тебе дві квартири не подивилася! І ключі від старої сьогодні вранці віддала!
Біля воріт стало тихо.
— Ну годі, — буркнула Раїса Павлівна. — Кілька днів можна й тут…
— Не можна, — сказала Інна.
Лариса розгублено глянула на неї.
— А спальня?
— Що спальня?
— Тітка сказала, ти сама запропонувала нам велику. Мовляв, тобі все одно зручніше працювати в кабінеті.
Інна повільно повернулася до свекрухи.
— Я сама запропонувала?
— Може, я не так висловилася, — пробурмотіла та.
— Не так висловилася? — Лариса аж сплеснула руками. — Я б сюди не приїхала, якби знала, що вони проти! У мене речі в машині, а жити ніде!
З Катрусиної машини долинув шурхіт. Вона зазирнула до клітки.
— Батон їсть підстилку.
Аркадій глянув на морську свинку й зітхнув:
— Хоч у когось сьогодні все за планом.
Катруся хихикнула. Інна теж не втрималася від усмішки.
Аркадій дістав телефон.
— Так. Досить. Шукаємо, де переночувати, а потім — квартиру.
— Може, хоч речі тут залишите? — не здавалася Раїса Павлівна.
— Нічого ми тут не залишимо, — відрізала Лариса. — А то ще виявиться, що Інна сама запропонувала нам гараж побудувати.
За кілька дзвінків вони знайшли невеликий готель на околиці міста. Там погодилися прийняти їх із Батоном. Водій допоміг підшукати місце, де можна було тимчасово залишити речі.
Невдовзі вантажівка розвернулася. Пальма, мікрохвильовка й сушарка поїхали геть. Катруся забрала Батона, який, здається, залишився цілком задоволений поїздкою.
Біля воріт залишилися Інна, Денис і Раїса Павлівна.
— Зробили з мене невідомо кого, — ображено сказала свекруха. — Я ж допомогти хотіла.
— Мамо, — відповів Денис, — якщо хочеш допомогти, спочатку запитай людей, чиїм будинком збираєшся розпоряджатися.
— Ти відмовив рідній сестрі!
— А ти пообіцяла їй чужий дім. І сказала, що ми згодні, хоча знала: це неправда.
Раїса Павлівна стиснула губи, сіла в машину й поїхала.
Наступного ранку Денис сам зателефонував Ларисі й допоміг їм з Аркадієм знайти оголошення. Уже об одинадцятій вони оглядали першу квартиру.
Друга підійшла: дві спальні, простора кухня. До роботи було трохи далі, зате оренда виходила дешевше, ніж у старій квартирі.
Увечері Аркадій написав Денису: «Беремо! Без рієлторських послуг тітки Раю якось спокійніше».
За кілька днів Лариса зателефонувала Інні.
— Я справді думала, що ви обоє згодні, — сказала вона. — І що будинок у вас спільний.
— Розумію. Але ти могла запитати мене.
— Могла. Вибач. Тепер точно спершу запитаю господарів, а не тітку.
— Домовилися.
За тиждень Лариса з родиною вже обживали нову квартиру. Раїса Павлівна деякий час приїжджала до Інни рідше. А коли приїжджала, неодмінно запитувала:
— Ну що, як ваш будинок? Нічого?
Інна не сперечалася.
У грудні вона повісила в передпокої невелику дошку для побутових справ: «Сплатити за світло», «Замовити фільтри», «Перевірити котел».
Одного вечора Денис узяв маркер і дописав унизу:
«Не заселяти родичів без відома господині дому».
Інна прочитала й підняла на нього очі.
— Це одноразове завдання чи постійне?
— Хай залишається. На всяк випадок.
— А раптом забудеш?
— Після того переїзду? Навряд.
На Новий рік уся родина зібралася в Лариси. Раїса Павлівна теж прийшла. За столом вона вже не говорила про «будинок Дениса», а лише зауважила:
— В Інни з Денисом там дуже добре.
Інна помітила цю зміну й усміхнулася.
Катруся поставила клітку з Батоном біля стіни. Аркадій підняв келих:
— За єдиного родича, який у листопаді приїхав заселятися і ні на що не претендував!
Батон незворушно жував свіжий огірок. Цього разу ніхто з ним не сперечався.