— Тобто вони не дали нічого?
Оксана поклала на стіл листи з банку. Один зісковзнув на підлогу, але вона навіть не нахилилася.
Андрій сидів на краєчку дивана, не знімаючи куртки.
— Мама сказала, що в них самих витрати. Ліки, комуналка…
— А тато?
— Що я дорослий. Сам узяв кредит — сам маю розбиратися.
Оксана кілька секунд мовчки дивилася на чоловіка.
— А ти йому нагадав про гроші на дачу?
— Оксано…
— Ні, зачекай. Про холодильник нагадав? Про зимову гуму? Про те, як ти зняв із нашої картки гроші, які я відклала дітям?
— Я не поїхав туди рахунки виставляти.
— А мені ти їх виставляв! Пам’ятаєш? «Скільки ще твоїм батькам треба?», «Чого я маю на чужих людей працювати?» Мої були чужі, а твої — родина. Ну й де тепер твоя родина, Андрію?
Він стиснув руки між колінами.
— Я не знав, що так буде.
— Я теж не знала. Я думала, коли кажу «нам не по кишені ця машина», ти мене почуєш.
Із дитячої визирнув молодший син.
— Мамо, ви сваритеся?
Оксана відразу опустила голос.
— Ми розмовляємо, сонечко. Іди, я зараз прийду.
Двері зачинилися. Вона присіла навпроти чоловіка й тихо запитала:
— Що ми тепер робитимемо?
Цього разу в її голосі не було злості. І саме від цього Андрієві стало страшніше.
Він не відповів.
Раніше відповіді в нього знаходилися на все.
— Це мої батьки, я мушу їм допомогти.
Так він казав, коли батькові знадобилися матеріали для дачної веранди.
— А в нас пральна машина тече, — нагадувала Оксана.
— Майстра викличемо.
— За які гроші?
— Не починай. Батько сам ту веранду не зробить.
І їхав на всі вихідні. Купував дошки, оплачував доставку, повертався втомлений, але задоволений.
Коли ж Оксанин батько попросив допомогти перекрити кілька листів шиферу, Андрій лише знизав плечима:
— Хай когось у селі найме.
— Тато не просить у тебе грошей. Йому треба, щоб хтось подав той шифер. Самому вже важко.
— У мене один вихідний.
— Минулої неділі ти весь день був у своїх.
— Не порівнюй.
— Чому?
— Бо це мої батьки.
Оксана тоді довго дивилася на нього.
— А мої — що?
— Для тебе — батьки. Для мене — чужі люди. Не роби вигляд, що не розумієш.
Вона розуміла. Саме тому й боліло.
Її мама з татом про ті розмови не знали. Принаймні Оксана так сподівалася.
Приїздили з села, ставили в коридорі важкі сумки.
— Тут картопельки трохи, — відсапувався Петро Петрович. — І яблука. Хлопцям вибирали, щоб солодші.
— А м’ясо відразу в холодильник, доню, — просила Марія Іванівна. — Бо в автобусі натопили, аж дихати нічим.
Андрій виходив із кімнати, кивав:
— Добрий день.
— Здоров, сину. Як робота?
— Нормально.
І зникав за комп’ютером.
Одного разу Оксана наздогнала його в коридорі.
— Проведи тата хоча б до зупинки. У нього коліно болить.
— Він же якось дійшов сюди.
— І сумки нам якось доніс, так?
— Оксано, я зайнятий.
Вона провела батьків сама. На зупинці тато ніяково потер коліно, а мама тихенько запитала:
— Ми, може, невчасно приїхали?
— Що ти, мамо…
— Ти тільки скажи. Ми наступного разу передзвонимо.
Оксана відвернулася, вдаючи, що виглядає автобус.
Після того вона почала допомагати їм потайки. Брала ще одного учня на репетиторство, відкладала з кожної оплати.
— Мам, це тобі на ліки.
— А вам самим вистачає?
— Вистачає.
— Андрій знає?
— Мамо, бери.
А потім Андрій захотів машину.
Не просто надійну машину замість старої. Новий кросовер — такий, як у колеги з відділу.
— Ти хоч сядь у нього, — умовляв він дружину. — Одразу зрозумієш різницю.
— Я різницю в щомісячному платежі вже зрозуміла.
— Я зароблю.
— У нас квартира ще в іпотеці. Двоє дітей. Заощадження — на кілька місяців життя, якщо щось трапиться.
— А що має трапитися?
— Не знаю, Андрію! Тому це й називається «на чорний день»!
Він образився.
— Тобі легко говорити. Я працюю без вихідних, а їжджу на старому кориті.
— То купімо дешевшу. Без другого кредиту.
— Ти просто в мене не віриш.
Тоді розмова закінчилася грюканням дверей.
За тиждень він поклав перед нею ключі.
Оксана навіть не торкнулася їх.
— Ти взяв кредит?
— Усе вже оформлено. Платіж нормальний, я порахував.
— А перший внесок?
Він промовчав.
Оксана дістала телефон, відкрила рахунок із заощадженнями. Потім підвела очі.
— Усе?
— Не дивись на мене так. Я ж не програв їх.
— Ти забрав усе, що я відкладала?
— Це наші гроші.
— Саме так. Наші. То чому рішення твоє?
Він почав пояснювати про вигідну ставку, майбутню премію, можливість підробляти. Вона слухала й відчувала, як між ними щось повільно холоне.
Перші місяці Андрій справді платив вчасно. Підвозив колег, мив машину щосуботи, сердився, коли діти лишали крихти на сидіннях.
А тоді на роботі урізали зарплату.
— Тимчасово, — сказав він дружині. — Місяць, може, два.
— Наскільки урізали?
Він назвав суму.
Оксана сіла.
— Нам цього навіть на обидва кредити й комуналку не вистачить.
— Щось придумаю.
За місяць вона запитала:
— Ти платіж за машину вніс?
— Частину.
— Яку частину?
— Оксано, я розберуся.
Ще за кілька тижнів почали приходити листи. Прострочення, пеня, вимога погасити борг. Оксана читала їх ночами, поки чоловік удавав, що спить.
Вони вже затримували платіж і за квартиру.
— Машину треба продавати, — сказала вона.
— Зараз продавати невигідно.
— А чекати, поки її заберуть, вигідно?
Андрій узяв телефон.
— Я до батьків поїду. Вони допоможуть.
Він сказав це так упевнено, що Оксана вперше за останні тижні змогла нормально вдихнути.
У батьківській кухні пахло смаженою цибулею. Мати посунула до нього тарілку.
— Їстимеш?
— Не хочу, мамо. Мені поговорити треба.
Він виклав на стіл папери.
Марія Павлівна прочитала перший аркуш, потім другий.
— І скільки тобі треба?
Андрій назвав суму.
— Позичте. Я поверну. Машину продамо, щойно з банком владнаємо.
Мати відсунула папери.
— Ні, сину.
— Що — ні?
— Таких грошей ми тобі не дамо.
— Я не прошу назавжди.
— Усі так кажуть. А потім що? Нам за своїми грошима ходити?
Андрій розгублено глянув на батька, який стояв у дверях.
— Тату?
— Мати правильно каже. Ми на старість відкладали.
— Я розумію. Але в нас уже за квартиру борг. У мене діти.
— А коли машину брав, про дітей думав? — запитав батько.
Андрій опустив голову.
— Не подумав. Я знаю. Тепер прошу допомогти.
Мати зібрала папери й підсунула йому.
— У нас теж здоров’я не залізне. Дача ремонту потребує. Ціни сам бачиш які. Не можемо ми все на тебе віддати.
— Хоч частину…
— Андрію, не тисни на жалість.
Він замовк.
Коли вже взувався, мати вийшла в коридор.
— Ти тільки на нас не ображайся.
Він кивнув, не обертаючись.
Після розмови з чоловіком Оксана довго тримала телефон у руці. Вона не хотіла дзвонити в село. Не хотіла, щоб мама почула, як у неї тремтить голос.
Та мама почула відразу.
— Доню, що сталося?
— Нічого. Просто втомилася.
— Оксано.
І вона розплакалася.
Розповідала уривками, просила не хвилюватися, повторювала, що вони щось придумають.
— Я не по гроші дзвоню, мамо. Ти тільки не подумай. Просто… мені страшно.
На тому кінці стало тихо.
Потім мама сказала:
— Тато біля мене. Ми чуємо. Ти зараз водички випий. І хлопців нагодуй, добре?
Наступного ранку у двері подзвонили.
На порозі стояли її батьки. Петро Петрович тримав невелику сумку, Марія Іванівна — свою стару торбинку, з якою їздила до лікарні.
— Мамо? Ви чого так рано?
— Першим автобусом, — відповів тато. — Андрій удома?
На кухні Марія Іванівна розгорнула носову хустинку. Під гумкою лежали гроші: рівні нові купюри й дрібні, затерті на згинах.
Петро Петрович додав кілька банкнот із гаманця.
— Перерахуй, доню. Ми вдома двічі рахували, та хіба мало.
Оксана відступила від столу.
— Ні.
— Оксанко…
— Мамо, я знаю, що це за гроші. Ви п’ять років відкладали. Татові зуби треба робити. У вас дах тече!
— Дах до весни почекає.
— А ви чим житимете?
Андрій стояв біля дверей і не міг поворухнутися.
Петро Петрович подивився на нього.
— Сідай. Розкажи, що там у банку. Тільки як є, нічого не приховуй.
Андрій повільно опустився на стілець.
— Я не можу взяти.
— Скільки треба внести зараз? — перепитав тесть.
— Ви не розумієте…
— То поясни.
Андрій глянув на хустинку, на мамині для Оксани руки, потріскані біля нігтів, і затулив обличчя долонями.
— Я ж вам навіть не допомагав. Ніколи. Ви просили дах полагодити, а я… Я сказав, щоб найняли когось.
Ніхто не перебивав.
— Ви все нам везли. Тягли ті сумки. А мені було важко до зупинки провести. І тепер ви мені останнє віддаєте?
Марія Іванівна торкнулася його руки.
Він здригнувся.
— Мамо, не треба. Я цього не заслужив.
Слово вирвалося саме. Оксана заплакала ще дужче.
Петро Петрович помовчав, потім сказав:
— Зле ти робив, Андрію. Не буду казати, що нам не було прикро. Було.
Андрій не підводив очей.
— Але зараз моя дочка ночами не спить. Онуки слухають ваші сварки. Ми не можемо сидіти вдома й чекати, чим воно скінчиться.
— А я?
— А ти її чоловік. Їхній батько. Тобі з цієї біди теж вибиратися треба.
— Я поверну. Усе поверну, до копійки.
— Повернеш, — кивнув тесть. — Тільки спочатку розберімося, як вам далі жити. Щоб за місяць знову сюди не сісти.
Цього дня Андрій уперше сам розклав перед дружиною всі документи. Не ховав штрафів, не применшував боргу, не казав звичного «я розберуся».
Вони разом поїхали до банку. Грошей Оксаниних батьків вистачило, щоб погасити прострочення й отримати час для продажу автомобіля. Згодом машину продали, а кредит закрили.
Коли останній платіж пройшов, Андрій поклав довідку перед дружиною.
— Усе.
Оксана довго читала один і той самий рядок.
— Більше ніколи не роби такого зі мною.
— Не зроблю.
— Я зараз не про машину.
Він сів поруч.
— Знаю. Я з тобою не радився. Не слухав. А потім ти разом зі мною за все платила.
Оксана витерла очі.
— Я не зможу відразу забути.
— Я й не прошу відразу.
Перші гроші після продажу машини вони повернули її батькам. Решту домовилися віддавати щомісяця.
Наступної суботи Андрій підвівся о п’ятій ранку.
— Ти куди? — сонно запитала Оксана.
— До твоїх. Тато казав, дощі обіцяють. Треба дах накрити.
— Сам поїдеш?
— Якщо пустить.
У селі Петро Петрович зустрів його біля хвіртки.
— Щось сталося?
— Ні. Показуйте, де тече.
Тесть примружився.
— Драбина за сараєм.
Вони працювали до вечора. Не весь дах зробили одразу — замінили пошкоджені листи, укріпили те, що розхиталося. Потім були інші вихідні, паркан, замовлені на зиму дрова.
Андрій більше не обіцяв великих подарунків. Питав, що потрібно, рахував гроші разом з Оксаною і робив стільки, скільки вони справді могли собі дозволити.
Одного разу Марія Іванівна застала його біля старої кухонної шафки: він лагодив дверцята.
— Та сядь уже, сину. Вечеря холоне.
— Зараз. Тут два шурупи лишилося.
— Ти ж після роботи.
— Нічого, мамо. Я недовго.
Вона постояла поруч, потім тихо сказала:
— Я рада, що ти приїжджаєш.
Андрій відклав викрутку.
— Пробачте мені.
Марія Іванівна зітхнула й погладила його по плечу.
— Ходімо їсти.
Коли батьки знову зібралися до міста, Андрій подзвонив їм сам.
— Я вас на автостанції зустріну.
— Та не треба, ми дійдемо, — озвався тесть.
— Знаю, що дійдете. Але я зустріну.
Потім ніс їхні сумки до таксі, слухав, як тато розповідає про город, і не поспішав обірвати розмову.
Удома Оксана відчинила двері. Мама вже почала звично пояснювати, де картопля, де яблука, а де банка малинового варення для хлопців.
— Дякую, мамо, — сказав Андрій. — Проходьте. Чайник уже кипить.
Оксана подивилася на нього й уперше за довгий час усміхнулася без тієї втоми, яку він раніше вперто не помічав.
Вона ще пам’ятала все. І він пам’ятав.
Тільки тепер, коли хтось із батьків просив про допомогу, Андрій більше не питав, чиї вони.
Як ви вважаєте, чи можна повністю пробачити таке ставлення до рідних, якщо людина справді змінилася?