Дзвінок від колишньої сусідки батьків чоловіка застав Ірину зовсім не вчасно.
— Іринко, ти передай Надії Степанівні, нехай уже розбереться зі своїми квартирантами, — сказала жінка в слухавку.
— Вони знову велосипед до батареї в під’їзді припнули.
Які ще квартиранти? Ірина машинально глянула на дисплей телефона: дзвонила Валентина Петрівна.
Вони не спілкувалися вже років два. Колись, під час ремонту в батьків чоловіка, Валентина Петрівна дуже виручала її: то сантехнік запізнювався, то двері привозили серед робочого дня, і комусь треба було побути біля під’їзду. Тоді й обмінялися номерами.
— Якими квартирантами? — перепитала Ірина, і в грудях у неї неприємно стиснуло.
— Та її, звісно! Тими, що в Надії Степанівни живуть. Хлопці нормальні, я не сварюся, але велосипед знову прохід заставляє. Ти скажи Надії Степанівні, вона ж хазяйка, хай уже наводить порядок.
Ірина ще кілька секунд мовчала, не знаходячи, що відповісти. Вона сиділа в машині біля будівельного магазину, куди заїхала вибрати стільницю для майбутнього робочого столу.
Ще зранку вона підписала нову пропозицію про роботу: за два тижні мала піти з оптової компанії, де вісім років займалася закупівлями, і перейти аналітикинею в фірму з повністю віддаленим форматом.
Саме тому старенький бабусин будинок у передмісті, куди вони з Андрієм навідувалися хіба що на шашлики, вперше за довгий час перестав бути просто нерухомістю.
Ірина збиралася там жити. І головна проблема полягала в тому, що вже три роки там «тимчасово» мешкали батьки її чоловіка. Дуже вже тимчасово.
— Валентино Петрівно, — повільно сказала Ірина, — а давно вже та квартира здається?
— Ой, та давно! Відразу після ремонту, можна сказати. Років два, а то й більше, точно! А що сталося?
— Та нічого. За велосипед передам, не хвилюйтесь.
Розмова закінчилася, але Ірина ще хвилину сиділа в машині, не заводячи двигун. І саме тоді вона все зрозуміла. Згадала, як усе починалося три роки тому. Тоді це здавалося абсолютно нормальною історією, і нічого поганого не передвіщало.
Надія Степанівна та Павло Григорович мали свою двокімнатну квартиру в місті, але вирішили зробити там капітальний ремонт: поміняти підлогу, проводку, сантехніку, кухню. Андрій тоді попросив Ірину:
— Іринко, батьки місяці чотири у тебе поживуть? Якщо орендуватимуть квартиру, то просто гроші на вітер. А будинок усе одно стоїть порожній.
Ірина отримала цей будинок від бабусі за два роки до весілля. Він був невеликий, але дуже затишний і міцний: дві спальні, кухня-вітальня, гараж, автономне опалення та ділянка на вісім соток.
Тоді Ірина щодня їздила в офіс до міста, а Андрій працював майстром зміни в сервісному центрі. Жили вони в орендованій квартирі неподалік від його роботи. Їздити обом із передмістя було незручно, тож будинок використовували здебільшого влітку й на вихідних.
Чотири місяці тимчасового проживання свекрів Ірину зовсім не лякали. Вони оселилися там безкоштовно, оплачуючи лише комунальні послуги. Ірина дала їм один комплект ключів, другий залишила собі.
Але через чотири місяці виявилося, що кухня ще не приїхала. Потім Павло Григорович раптом почав бути невдоволений міжкімнатними дверима. А далі Надія Степанівна подивилася на нову ванну кімнату й заявила, що плитка надто строката.
— Я від неї втомлююся, — пояснила вона.
Ірина тоді навіть пожартувала: «Головне, щоб Павло Григорович не втомився від нових шпалер, а то так і залишитесь у нас до пенсії». Усі тоді посміялися.
Хто ж міг знати, що цей жарт майже виявиться пророчим. Через рік Ірина кілька разів запитувала Андрія, коли батьки збираються додому.
— Скоро. Там дрібниці лишилися.
Через півтора року:
— Мамка ніяк зі шторами не може визначитися.
Через два роки:
— Їм зараз за містом подобається. Але квартиру добігають, не хвилюйся.
Згодом це питання просто втратило гостроту. Надія Степанівна садила огірки. Павло Григорович облаштував у гаражі верстак. Ірина приїжджала туди вже радше в гості, хоча кожного разу ловила себе на дивному відчутті.
Навіть чай вона питала, де взяти. У власному будинку! Але до сьогодні була переконана, що міська квартира свекрів досі перебуває в нескінченному ремонті.
Увечері Андрій повернувся додому близько восьмої. Поставив пакет із продуктами на кухні й одразу зрозумів, що щось не так. Ірина сиділа за столом із ноутбуком, її обличчя було спокійне, але напружене.
— Ти чого така ділова? — запитав він, відчуваючи недобре. — Мені вже страшно холодильник відкривати.
— Відкривай. Там нічого страшного.
Андрій дістав воду.
— То що сталося?
— Мені Валентина Петрівна телефонувала.
Андрій на секунду затримав пляшку біля рота, і цього вистачило, щоб Ірина все зрозуміла.
— Зрозуміло, — сухо кинула вона.
— Що зрозуміло? — спробував він удавати, що нічого не розуміє.
— Ти знаєш, хто така Валентина Петрівна. Отже, розумієш, про що мова.
Андрій поставив пляшку на стіл.
— Ірино, давай тільки спокійно, гаразд?
— Я абсолютно спокійна. Відколи квартира твоїх батьків здається в оренду?
Він потер підборіддя.
— Ну… давно, — пробурмотів Андрій.
— Андрію!
— Майже два роки.
— Більше.
Він важко зітхнув:
— Може, два з половиною. Я ж дати не записував.
— А ремонт коли закінчився?
— Майже тоді ж.
Ірина закрила ноутбук.
— Тобто вже два з гаком роки твої батьки отримують гроші за свою квартиру й при цьому безкоштовно живуть у моєму будинку?
— Вони ж комуналку платять! — спробував він виправдатися.
— Яка щедрість!
— Я не це мав на увазі!
— А що ж?
Андрій сів навпроти, уникаючи її погляду.
Ні, він не виглядав як великий шахрай. Просто як чоловік, який роками складав щось у шафу, а потім дверцята раптом відчинилися, і все посипалося на підлогу.
— Батькам там добре, Ірино, — нарешті сказав він, дивлячись у стіл.
— Свіже повітря, своя ділянка. А квартира їм дає надбавку до пенсії, аж п’ятнадцять тисяч гривень на місяць. Ти ж будинок не використовувала, він просто стояв. Я думав, усіх це влаштовує.
— А мене, Андрію, ти спитати забув? — різко відповіла Ірина.
Він підняв на неї очі, але майже одразу відвів їх знову.
— Ну, якби тобі потрібен був будинок, вони б, звісно, з’їхали. Без питань.
— Чудово, — холодно сказала Ірина. — Тепер він мені потрібен.
Андрій навіть не відразу збагнув, про що вона.
— У сенсі?
— У прямому. Я підписала нову пропозицію про роботу. За два тижні йду зі своєї компанії, а нова робота буде дистанційною. Хочу переїхати за місто й зробити собі кабінет у другій спальні.
— Назовсім переїхати? — Андрій підняв на неї очі.
— А як же я? А що мені тоді робити?
Ірина дивилася йому прямо в очі.
— У тебе, Андрію, є час подумати, чи подобається тобі ідея щодня їздити на роботу сорок хвилин. Щодня.
Він мовчки кивнув.
— Добре, — зітхнув він. — Поговоримо з батьками.
— Не поговоримо. Повідомимо їм дату переїзду, — відрізала Ірина.
Тут він уперше насупився. Схоже, терпіння в нього закінчувалося.
— Давай без цих ультиматумів, Ірино! — уже роздратовано сказав Андрій.
— Який ультиматум? Ультиматум був би такий: «У неділю ваші речі стоять на вулиці!» — її голос став твердим, мов сталь.
— А я пропоную нормальний термін. Вони ж можуть дочекатися, поки закінчиться договір з їхніми орендарями, і спокійно повернутися у свою квартиру.
— Я навіть не знаю, до якого числа той договір, — пробурмотів він, уникаючи її погляду.
— Зате, схоже, всі інші це чудово знають, — холодно відзначила Ірина.
Наступного дня Андрій таки з’ясував: договір оренди в його батьків був укладений аж до кінця листопада.
На наступні вихідні Ірина поїхала до будинку разом із чоловіком. Їй потрібно було не просто поговорити, а відчути, що вона повертає своє.
Надія Степанівна саме поливала помідори біля теплиці. За ці три роки ділянка змінилася до невпізнання. З’явилися нові грядки, стояли дві акуратні бочки для води, біля гаража тепер була зручна лавка, а поруч — маленький сарайчик для садового інвентарю.
— Ой, як ви вчасно! — Надія Степанівна щиро зраділа їхньому приїзду.
— Огірків стільки, що вже й дівати нікуди. Заберете баночку?
— Заберемо, — спокійно сказала Ірина, дивлячись їй просто в очі. — І поговорити нам теж треба.
За десять хвилин вони вже сиділи на кухні за столом.
Ірина все пояснила дуже спокійно, без зайвих емоцій. Вона сказала, що з першого вересня планує жити в будинку постійно. До цієї дати вона ще може працювати з міської квартири, тож майже три місяці вважала цілком достатнім терміном, щоб свекри переїхали.
До тієї дати вона просила Надію Степанівну та Павла Григоровича звільнити обидві спальні, а також гараж, і забрати всі свої особисті речі.
Павло Григорович одразу запитав, навіть не дивлячись на Андрія:
— А як же наші жильці?
Ірина подивилася на нього з легкою усмішкою.
— Оце питання, Павле Григоровичу, особливо цікаве.
Він кашлянув і відвернувся.
Надія Степанівна взяла чашку обома руками, міцно її стиснувши.
— Андрій розповів?
— Ні. Сусідка випадково, — чесно відповіла Ірина.
— Ну що одразу «випадково»… Ми ж нічого не приховували, Ірино, — свекруха намагалася звучати переконливо.
— Я ж два роки була певна, що у вас ремонт, — зауважила Ірина, і голос у неї залишався рівним.
— А що тобі міняє: ремонт чи не ремонт? — щиро здивувалася свекруха, ніби й справді не розуміла, де проблема.
— Будинок стояв порожній. Ми за ним доглядали.
Ірина кивнула.
— Поки він стояв порожній — нічого. Тепер уже не стоїть.
Надія Степанівна насупилася.
— Ірино, ну який тобі тут кабінет? Постав собі стіл у міській квартирі, там же місця вистачає.
— Я не кабінет хочу поставити. Я хочу жити у себе вдома, — твердо відповіла Ірина.
— Але ж тут далеко!
— Мені нормально.
— А Андрію на роботу?
Андрій у цей момент розглядав цукорницю так уважно, ніби перед ним був рідкісний музейний експонат. Він мовчав, не сказавши жодного слова.
Свекруха зрозуміла, що підтримки сьогодні не буде, й швидко змінила тактику.
— Добре, потім вирішимо. До вересня ще далеко.
Ірина почула саме те, чого боялася найбільше. Не «ми подумаємо, куди переїжджати». Не «поговоримо з жильцями». А саме це «потім вирішимо». Наче питання й досі стояло на сімейному голосуванні, а її думка була лише однією з кількох.
Через місяць Ірина знову приїхала до будинку — забрати коробки з бабусиними фотографіями. Те, що вона побачила, остаточно її вразило. Біля стіни в коридорі стояла нова висока шафа. На кухні з’явилися додаткові полички. А у дворі, біля старої теплиці, акуратно лежали металеві дуги для другої.
— Це що? — запитала Ірина, і хоч голос лишався спокійним, напруга всередині тільки зростала.
Надія Степанівна навіть не одразу зрозуміла, куди дивиться невістка.
— Це тепличку поставимо. Маленьку.
— Навіщо?
— Перець туди перенесу, — пояснила свекруха, дивлячись на неї як на дитину.
— Ви ж через півтора місяця з’їжджаєте, — нагадала Ірина.
— Ну навіщо зараз знову це починати, Ірино? — Надія Степанівна образливо махнула рукою.
Ірина подивилася на свекруху.
— Я не починаю. Я продовжую ту саму розмову, Надіє Степанівно.
— Та не виженеш же ти нас на вулицю! — вигукнула свекруха, одразу змінюючи тон.
— У вас є власна квартира, — спокійно нагадала Ірина.
— Але ж там люди живуть!
— Надіє Степанівно, це ваші люди у вашій квартирі, — Ірина вирішила, що більше не робитиме вигляду, ніби не розуміє суть.
Свекруха підібгала губи, обличчя в неї скривилося.
— Ми ж на оренду розраховуємо, Ірино. Це наш дохід.
Ірині ця фраза навіть сподобалася своєю цинічною відвертістю. Нарешті ніхто не говорив ні про плитку, ні про штори, ні про не привезену кухню. Просто гроші.
— А я розраховую на свій дім, — відповіла вона, і в її голосі було м’яке, але непохитне рішення.
Того вечора Андрій запропонував компроміс.
— Давай вони ще рік поживуть, Ірино? — обережно сказав він.
Ірина, яка саме знімала сережки перед дзеркалом, повільно повернулася до нього.
— Навіщо? — в її очах було лише питання.
— Ну, мама вже всю ділянку засадила. Тато гараж під себе облаштував. Вони ж звикли там, розумієш?
— Андрію, я зараз серйозно питаю. Чому твої батьки мають отримувати гроші за свою квартиру і водночас безкоштовно користуватися моєю нерухомістю?
— Не безкоштовно. Вони ж комуналку платять…
— Ще раз скажеш про комуналку — я почну брати з тебе гроші за кожну лампочку! — її голос прозвучав гостріше, ніж будь-коли.
Він сів на край ліжка, опустивши голову.
— Просто для них це додатковий дохід до пенсії. Це важливо.
— Тоді хай здають мій будинок, а самі живуть у своїй квартирі. Дохід будемо ділити. Як тобі така ідея? — Ірина схрестила руки на грудях.
Андрій підняв на неї очі, в яких майнуло обурення.
— Ну це вже якась нісенітниця!
— Саме так, Андрію. Саме так.
Він ледь помітно всміхнувся, але швидко взяв себе в руки.
— Ти що, вважаєш, що я спеціально тебе обманював?
— Ти знав те, що безпосередньо стосувалося мого майна, і свідомо вирішив мені не казати.
Андрій зітхнув, плечі в нього опустилися.
— Бо знав, як ти відреагуєш.
— Андрію, це ж не виправдання! Ти просто пояснюєш, чому мені збрехав. Якби справді думав, що мене все влаштовує, навіщо два роки розповідав про якісь міфічні ремонти? Чому просто не сказав: «Квартира готова, батьки її здали і тепер хочуть жити в твоєму домі»?
Він мовчав.
Після тієї розмови нічого доброго не сталося. Не було ані грюкання тарілками, ані розбитих дверей. Все виявилося значно гіршим: вони просто перестали обговорювати щось серйозне, обмежуючись лише побутовими дрібницями.
За кілька днів Андрій сам, ніби мимохідь, знову повернувся до теми орендних грошей.
— Батьки вже звикли до цих грошей, — додав він.
— Це я вже зрозуміла, — сухо відповіла Ірина.
— У мами ж пенсія невелика…
— Андрію, я не збираюся рахувати доходи твоєї мами. І я зовсім не претендую на ті 15 тисяч. Я хочу користуватися тим, що належить мені.
Ці слова стали для нього справжньою несподіванкою. Він увесь час намагався переводити розмову в гроші, ніби Ірина могла повірити, що батькам ті орендні кошти потрібніші, ніж їй власний будинок.
Але дратувало її зовсім інше. Троє дорослих людей — Надія Степанівна, Павло Григорович і сам Андрій — одного дня просто мовчки вирішили, що її будинком можна користуватися скільки заманеться.
Власницю поставили перед фактом. А точніше, навіть не поставили, а просто тихо сподівалися, що вона нічого не помітить. Виходило, що вже за рік після переїзду батьків Андрій точно знав: ремонт завершений, квартиру здано, але все одно розповідав Ірині про якісь «дрібниці» та нові фіранки.
На початку серпня Ірина склала письмову вимогу звільнити будинок до першого вересня. Один примірник вона особисто віддала свекрам, другий надіслала поштою, щоб мати офіційне підтвердження вручення.
Надія Степанівна вперше занепокоїлася. Увечері вона зателефонувала:
— Ірино, що це за листи такі?
— Щоб потім не виявилося, що ми одна одну неправильно зрозуміли, Надіє Степанівно.
— Ми ж родичі, взагалі-то!
— Саме тому я три роки нічого й не оформляла.
— Андрій знає, що ти витворяєш?
— Знає.
Після тієї розмови свекруха кілька днів поспіль телефонувала синові. Андрій ходив похмурий, мовчазний. Одного разу він таки сказав:
— Мама вважає, що ти її принижуєш.
— І чим саме?
— Цими паперами.
— А два роки приховувати від мене оренду квартири — це було з повагою? — запитала Ірина.
Він не відповів.
Першого вересня Ірина приїхала до будинку зранку. Ніхто його не звільнив. На веранді стояли Надіяни капці, біля гаража сушився велосипед Павла Григоровича, на кухні кипів чайник.
— Я думала, ви хоча б почнете збирати речі, — сказала Ірина.
— Ми поки нікуди не їдемо, — спокійно відповіла Надія Степанівна.
— Чому?
— Тому що не можна просто взяти й вигнати людей.
— За три місяці?
— Ми ж тут три роки живемо!
— Це все ще мій будинок, — твердо сказала Ірина.
— І що з того?
Ірина кілька секунд дивилася їй просто в очі. Це нахабне «і що з того?» остаточно все вирішило. Вона не стала сперечатися.
— Добре.
— Що добре?
— Нічого. Я зрозуміла вашу позицію.
Наступного дня Ірина взялася за документи. Андрій спершу думав, що це черговий спосіб налякати батьків, але потім усвідомив: дружина справді подала до суду.
Будинок належав їй ще до шлюбу, свекри там не були зареєстровані, і жодної письмової угоди про безстрокове проживання не існувало. Юрист підтвердив, що питання доведеться вирішувати тільки через суд.
Суд не відбувся миттєво. Ірина цього й не чекала. Осінь минула в паперах, засіданнях і нескінченних дзвінках від родичів, які раптом почали вважати себе великими фахівцями з нерухомості. Особливо активною була сестра Андрія, Олена.
— Ірино, ну ви ж родина!
— Олено, у твоїх батьків є квартира.
— Але ж там орендарі!
— Я вже чула про цю «національну катастрофу», — відповіла Ірина.
— Вони ж договір до зими уклали…
— То нехай виконають договір, а потім і повертаються.
— Мама каже, ти спеціально все це влаштувала.
— Ага, — іронічно протягнула Ірина. — Три роки сиділа й чекала слушного моменту, щоб забрати в неї свою ж власність.
Олена замовкла.
— Коли ти так говориш, це якось дивно звучить.
— Тому що це й справді дивно.
До грудня суд ухвалив рішення на користь Ірини. Надія Степанівна ще сподівалася, що Андрій щось вигадає, знайде якийсь вихід. Але він поступово перестав щось вигадувати. Під час однієї з останніх розмов мати сказала йому:
— Ти просто зобов’язаний пояснити їй, що люди, які три роки прожили в домі, не можуть просто так узяти й зникнути.
— Мамо, ніхто не просить зникати. Просять переїхати у вашу квартиру.
— Вона ж здана!
— Мамо, її не Ірина здала, — уже вкотре повторив Андрій.
Надія Степанівна замовкла. Це був перший раз, коли Андрій не шукав ще одну відстрочку.
Коли рішення суду набрало чинності і стало ясно, що наступним кроком буде вже примусове виконання, він сам домовився з батьками, що до виконавців доводити справу не варто. На той час строк оренди міської квартири якраз добігав кінця. Орендарі з’їхали, і квартира стояла порожня.
Андрій замовив машину для перевезення речей. У суботу вони втрьох приїхали до будинку: він, Ірина і Олена. Павло Григорович із самого ранку мовчки носив коробки.
Він узагалі останні місяці сперечався найменше. Кілька разів намагався умовити дружину повернутися до міста ще до суду, але Надія Степанівна була непохитна, певна, що Ірина зрештою відступить.
Коли з другої спальні винесли останній комод, свекруха не витримала.
— Та йди ти зі своїм будинком! — вигукнула вона, стоячи в коридорі. — Ми тут три роки прожили і нікуди не підемо!
Олена, яка саме тримала коробку з посудом, тихо сказала:
— Мамо, ти вже й так ідеш.
Надія Степанівна різко обернулася.
— Ти мені ще й жартувати будеш!
— Я не жартую. Просто вантажівка вже повна.
Навіть Павло Григорович відвернувся до вікна, дивлячись у двір. Ірина не стала відповідати на цей спалах злості. Ще три місяці тому вона б почала все доводити, пояснювати, нагадувати про квартиру свекрів, яка здається в оренду.
Тепер у цьому не було жодного сенсу. Усі факти давно були викладені найрізноманітнішими способами, включно з офіційними. За дві години вантажівка поїхала.
Ірина пройшлася будинком, вдихаючи вже зовсім інше повітря. У спальні на шпалерах залишилися світліші сліди від шафи, що показували її попереднє місце. У гаражі Андрій знайшов верстак Павла Григоровича — той вирішив подарувати його синові. А на кухні виявилися шість однакових баночок сушеного кропу.
І біля вхідних дверей лежало п’ять комплектів ключів.
— Звідки стільки? — здивовано запитала Ірина.
Андрій почав рахувати.
— Один мамин. Один татів. Мій…
— Твій звідки?
— Мама дала давно.
— Далі.
Олена підняла руку.
— У мене один.
Ірина подивилася на неї.
— Навіщо?
— Ну… про всяк випадок.
— Який саме випадок?
— Не знаю. Напевно, дуже важливий, — Олена знизала плечима.
Андрій підняв ще один комплект.
— А цей чий?
Олена раптом дзвінко розсміялася.
— Здається, тітки Галини.
— Якої тітки Галини?
— Маминої сусідки. Вона влітку огірки поливала, коли батьки на моєму весіллі гуляли.
Ірина притулилася до стіни.
— Чудово! Я вам три роки тому дала один комплект. А звідки тут ще чотири? Виходить, у мене тут було ціле районне бюро пропусків!
Андрій уперше за довгий час щиро засміявся разом із нею. Але потім став серйозним.
— Замки поміняй.
— Поміняю.
— Усі.
— Саме всі.
Наступного дня приїхав майстер. Ірина, нарешті відчувши себе справжньою господинею, вирішила не з’ясовувати, кому з усіх знайомих повернули ключі, а кому ні, і скільки дублікатів встигли зробити.
Майстер зняв старі циліндри.
— Багато ключів гуляло? — запитав він із усмішкою.
— Судячи з усього, більше, ніж мешканців, — відповіла Ірина.
Він хмикнув. Через сорок хвилин усе було готово. Новий комплект Ірина акуратно поклала в сумку. Один ключ взяла собі. Другий залишила вдома в зачиненому ящику як запасний.
Андрій подивився на неї.
— А мені?
Ірина підняла брови, запитально дивлячись на нього. Він трохи помовчав, а потім кивнув.
— Справедливо.
Через тиждень Андрій сам повернувся до цієї розмови.
— Якщо я переїду з тобою, ключ отримаю?
— Якщо переїдеш — звісно.
— А мамі запасний не дамо?
— Андрію.
— Жартую, — швидко сказав він. — Перевіряю, наскільки міцний у нас шлюб.
У січні вони остаточно відмовилися від орендованої міської квартири й переїхали за місто разом. Андрієві довелося раніше вставати на роботу, зате вже за місяць він перестав нарікати на дорогу. Ірина облаштувала в маленькій спальні затишний кабінет: поставила великий стіл біля вікна, стелаж і зручне робоче крісло.
Друга теплиця так і не з’явилася. Стару Ірина вирішила залишити. Навесні Андрій сам запропонував посадити там помідори. А ще за кілька місяців сталася маленька сцена, після якої Ірина остаточно зрозуміла, що чоловік принаймні щось із цієї історії усвідомив.
Олена приїхала в гості й, п’ючи чай на терасі, якось обмовилася:
— Слухайте, а дайте мені запасний ключ. Ви раптом поїдете кудись, а мені квіти поливати чи ще щось.
Андрій навіть не повернувся від мангала, де саме перевертав шашлик.
— Спочатку у господині запитай.
Олена фиркнула.
— Боже, як тебе перевиховали.
— Не перевиховали. Мені один раз суд наочно пояснив, як влаштована сімейна нерухомість, — спокійно відповів Андрій.
Ірина нічого не сказала. Просто принесла з будинку тарілки, ледь усміхаючись.
Надія Степанівна ще кілька місяців розповідала родичам, як невістка виставила їх після трьох років проживання буквально незрозуміло за що. Історія в її викладі зазвичай завершувалася словами:
— Адже ми ж за будинком доглядали!
Частину про власну, повністю відремонтовану квартиру, яка здавалася в оренду, вона згадувала значно рідше. А те, що вже понад два роки отримувала за неї 15 000 гривень на місяць, чомусь постійно випадало із сімейної хроніки.
Втім, Ірина більше не сперечалася. Надія Степанівна знову жила у себе. Ірина — у себе. А всі ключі від будинку нарешті були саме там, де вирішила справжня господиня.