— Тобто на квартиру в тебе право було одноосібне, а на догляд за мамою — у нас раптом рівні обов’язки?
Наталя різко поставила чашку на стіл.
— Тільки не починай знову про квартиру.
— А про що починати? Про те, що я після уроків повинна їхати через усе місто, варити, прати, мити підлогу? Три дні на тиждень?
— Я теж працюю!
— Я знаю. Твоя робота в нас завжди була роботою. А моя — так, до другої години постояти біля дошки.
— Не перекручуй. Просто в тебе графік зручніший.
Олена глянула на сестру. Та вже тримала телефон у руці, наче навіть ця розмова забирала в неї надто дорогий час.
— Наталю, ти хоч раз запитала, коли я перевіряю зошити? Коли готуюся до уроків? Чи як почуваюся?
— А ти хоч раз запитала, як я тут справляюся?!
— Запитувала. Ти сказала: «Не лізь, у нас є доглядальниця».
— Була. Тепер немає. У Вадима гроші в проєкті, ти знаєш.
— Зате мамина квартира теж у ваших планах.
— Досить! — Наталя озирнулася на двері спальні. — Вона все чує.
Звідти відразу долинуло:
— Дівчатка… Не сваріться. Оленочко, зайди до мене.
Олена кілька секунд стояла нерухомо. Потім зняла сумку з плеча й пішла до матері.
Ніна Василівна лежала високо на подушках. Біля ліжка стояли вода, недопита каша й пакет ліків, який Олена привезла напередодні.
— Сядь, — попросила мати.
— Я постою.
— Не сердься на сестру. Вона замучилася.
Олена повільно кивнула.
— А я, значить, ні.
— Ну що ти одразу… Ви обидві мої донечки. Треба поділити дні. Три дні Наталочка, три — ти. А в неділю якось разом.
— Ти вже все вирішила?
— Я хочу, щоб було чесно.
Олена опустила очі на материну руку, простягнуту поверх ковдри.
Скільки разів вона хотіла, щоб ця рука потягнулася саме до неї. Просто так. Не по ліки, не по допомогу з вікнами, не по чергове «ти ж у нас розумна».
— Мамо, — сказала вона тихо. — Не називай це чесним.
Наталя з’явилася у дверях.
— Почалося…
— Ні, — Олена обернулася до неї. — Якраз закінчилося.
Колись вона й уявити не могла, що скаже матері щось подібне.
У дитинстві Олена була зручною дитиною. Сама вдягалася, сама робила уроки, не просила посидіти поруч, коли було страшно засинати.
— Молодець у нас Оленка, — казав батько. — Ніякого клопоту.
Вона пишалася цими словами. Доки не підросла й не зрозуміла, що «ніякого клопоту» поступово стало її головним обов’язком.
Наталя народилася на сім років пізніше. Галаслива, примхлива, дуже схожа на матір.
— Олено, поступися. Вона ж маленька.
— Олено, віддай їй ляльку. Ти вже велика.
— Тихіше, Наталочка заснула!
Одного разу Олена прийшла зі школи з температурою. Сіла на кухні, притулилася щокою до прохолодного столу.
— Мамо, мені погано.
Ніна Василівна торкнулася її чола.
— Випий чаю й лягай. Ти ж знаєш, де малина.
А ввечері чхнула Наталя. Мати телефонувала лікарці, батько біг до аптеки.
— Олено, чому ти досі на кухні? Не бачиш, дитина хвора?
— Я теж…
— Тобі ж уже краще.
Вона пішла до своєї кімнати й зачинила двері. Навіть не грюкнула.
Потім була золота медаль, вступ до педагогічного, перша стипендія.
— Вступила? — перепитала мати. — Ну от бачиш. Я ж казала, що ти сама впораєшся.
Коли вступала Наталя, батько кілька тижнів комусь телефонував, їздив на зустрічі, повертався роздратований. Мати рахувала гроші на кухні.
— Це на навчання? — запитала Олена.
— Треба допомогти сестрі.
— А якщо вона не хоче вчитися на економіста?
— Не вигадуй. Їй просто важко. Не всі такі, як ти.
Олена тоді ще намагалася пояснити:
— Мамо, мені теж буває важко.
Ніна Василівна стомлено потерла скроні.
— Але ж ти сильна. А вона без нас пропаде.
Цю відповідь Олена чула потім усе життя.
Коли вони з Ігорем одружилися, батьки подарували їм сервіз і конверт із грошима.
— На перший час, — сказав батько. — А далі самі. Ви обоє з головою.
Вони й не сперечалися. Зняли крихітну кімнату, поставили розкладачку біля вікна й сміялися, що до кухні тепер три кроки, а до ванної — два.
Через три роки заміж виходила Наталя.
На її весілля батьки продали бабусину дачу й купили молодятам двокімнатну квартиру.
Про це Олена дізналася вже за святковим столом.
— Ви квартиру купили? — перепитала вона в матері, коли вони опинилися на кухні самі.
— Не говори так голосно.
— Я просто запитала.
— Наталі треба десь жити.
— А нам?
Мати невдоволено поправила рушник на плечі.
— Олено, не псуй сестрі свято. У неї чоловік серйозний, їм треба відповідати. А ви з Ігорем прості люди. Вам легше.
Того вечора Ігор знайшов дружину на балконі.
— Змерзла?
— Ні.
— Тоді чого тремтиш?
Вона притулилася до нього й раптом запитала:
— Скажи, зі мною щось не так?
— З тобою? — він навіть відсторонився, щоб подивитися їй в обличчя. — Олю, ти чого?
— Чому їй треба допомагати, а мені весь час треба розуміти?
Ігор не знайшов відповіді. Просто обійняв міцніше.
Потім народився Максим, за ним Софійка. Були кредити, підробітки, нескінченні підрахунки до зарплати.
Одного разу Олена лежала з температурою під сорок. Ігор був на роботі, дворічний Максим плакав біля ліжка.
Вона подзвонила матері.
— Мамо, приїдь на кілька годин. Я навіть підвестися не можу.
— Оленочко, сьогодні ніяк. Наталя з Вадимом ідуть на прийом, я вже обіцяла побути з дітьми.
— У мене температура.
— А Ігор?
— На уроках.
— То хай відпроситься.
Олена заплющила очі.
— А Наталя не може не йти?
У слухавці запала тиша.
— Ти ж розумієш, їм треба підтримувати зв’язки. Попроси сусідку. А я ввечері подзвоню.
Увечері Олена слухавку не взяла. Спала. Сусідка нагодувала Максима й тихенько мила посуд на кухні.
Минали роки. Дітей Наталі бабуся забирала зі школи, водила на гуртки, лікувала, залишала в себе на канікули. Максим і Софійка давно перестали питати, чому бабуся так рідко приїздить.
А Олена перестала обіцяти їм, що наступного разу вона обов’язково знайде час.
П’ять років тому помер батько.
Після оформлення спадкових справ Ніна Василівна стала власницею великої трикімнатної квартири в центрі. А невдовзі подарувала її Наталі.
Олені повідомила між іншим, за чаєм.
— Тільки ти не ображайся.
Олена поставила чашку.
— Ти вже оформила?
— Так.
— І навіть не сказала?
— А що тут обговорювати? У тебе квартира є.
— Ми за неї п’ятнадцять років платили.
— То й добре. Молодці. А Наталі потрібна підтримка, бізнес розширюють. Потім дітям учитися…
— Мої діти теж є, мамо.
— Починаєш рахувати?
Олена встала.
— Ні. Уже ні.
Удома вона довго сиділа на кухні в пальті.
Ігор мовчки розстебнув на ній ґудзики.
— Знімай. Ти ж уся мокра.
— Вона навіть не подумала, що мені буде боляче.
— Знаю.
— Я не квартиру випрошую, Ігорю. Я просто… Хоч раз почути: «А тобі що потрібно, доню?»
Він сів поруч.
— Мені шкода, що вона цього не питає.
Олена заплакала — тихо, затуляючи рот долонею, наче й удома боялася комусь заважати.
Після того вона більше не чекала. Телефонувала, вітала зі святами, привозила гостинці. Не розповідала про труднощі й не шукала приводу заслужити тепле слово.
А пів року тому Ніна Василівна тяжко захворіла.
Після лікарні майже не вставала. Потрібно було допомагати їй митися, міняти білизну, стежити за ліками, готувати окрему їжу.
Спочатку Наталя найняла доглядальницю.
— Не хвилюйся, — сказала тоді сестрі. — Я все організувала.
Олена приїздила, привозила потрібне, говорила з лікарем. А потім доглядальниця пішла.
— Дорого, — відрубала Наталя телефоном. — Ти бачила, скільки вони хочуть?
— Бачила. Це важка робота.
— От і чудово, що розумієш. Треба зустрітися й скласти графік.
Так Олена й опинилася біля материного ліжка, слухаючи про справедливість.
— Вона тебе виростила, — кинула Наталя від дверей. — Хоч це пам’ятай.
Олена повернулася до неї.
— Пам’ятаю. І маму не залишаю. Але графік, який ви склали без мене, я виконувати не буду.
— Бо тобі квартиру не дали?
— Бо я не погоджувалася бути людиною, яку кличуть, коли всі інші варіанти стали незручними.
— Оленочко, ну навіщо ти так? — мати зім’яла край ковдри. — Я думала, ви обидві будете моєю опорою.
— А я думала, що можу бути слабкою хоча б поруч із тобою.
Ніна Василівна відвела погляд.
— Ти ж завжди справлялася.
— Бо ти не залишала мені вибору.
У кімнаті стало тихо. У Наталі задзвонив телефон. Вона глянула на екран і скинула виклик.
— Добре, — промовила вона. — Минуле ми вже послухали. Зараз що робити?
— Наймати допомогу.
— За які гроші?
Олена здивовано глянула на неї.
— У вас бізнес. Є квартира, яку мама тобі подарувала. Є твоя квартира.
— І що, я маю продати житло?
— Можна здати одну квартиру. Можна переглянути витрати. Можна домовитися про доглядальницю на частину дня. Але ви чомусь почали з мого часу, а не зі своїх можливостей.
— Ця квартира для мого сина! — вихопилося в Наталі. — Він одружиться, де їм жити?
Олена повільно вдихнула.
— А мама де в цих планах?
— Не треба робити з мене чудовисько.
— Я не роблю. Я запитую. Ти вже знаєш, кому дістануться кімнати, але не знаєш, як оплатити допомогу людині, яка зараз у них лежить?
Наталя почервоніла.
— Тобі легко говорити. Ти тут не ночувала! Не вставала до неї по п’ять разів!
— Так. Це важко. Саме тому потрібна допомога. А не ще одна виснажена жінка, яка боїться сказати «ні».
Мати заплакала.
— Оленочко… Невже ти до мене зовсім нічого не маєш?
Це вдарило сильніше за сестрині докори.
Олена присіла біля ліжка.
— Маю, мамо. Інакше мене б тут не було.
— То чому ти так зі мною?
— А як мені треба? Сказати «добре», а потім плакати вдома? Знову? Я більше не можу.
Ніна Василівна потягнулася до серветки. Олена подала її, поправила склянку на столику.
— Я приїжджатиму щонеділі, — сказала вона. — Привозитиму продукти, побуду з тобою, почитаю. Якщо буде щось термінове — дзвони. Але брати на себе три дні догляду я не буду.
— А решту часу хто? — запитала Наталя.
— Треба організовувати постійну допомогу.
— Тобто мені.
— Так, Наталю. Тобі доведеться цим зайнятися. І витратити на це гроші, якщо сама не справляєшся.
Олена підвелася.
— У неділю буду о десятій. Мамо, що привезти?
Ніна Василівна мовчала.
— Я подзвоню в суботу, — тихо додала Олена й узяла сумку.
Наталя наздогнала її в передпокої.
— Ти справді підеш?
Олена просунула руку в рукав плаща. Пальці не слухалися.
— Піду.
— А я думала, на тебе можна покластися.
Олена нарешті подивилася сестрі в очі.
— На мене все життя клали те, чого не хотіли нести самі. Не плутай.
За дверима вона ще кілька секунд не могла зрушити з місця. Потім дістала телефон.
— Ігорю?
— Що сталося?
— Я сказала, що не буду.
Він не перепитував.
— Ти де?
— На сходах.
— Спускайся. Я внизу.
У машині Олена сиділа, стискаючи ремінець сумки.
— Вона плакала, — прошепотіла.
Ігор накрив її руку своєю.
— Знаю, тобі боляче.
— А якщо я справді погана дочка?
— Олю, ти зараз їдеш додому чи тікаєш назавжди?
— Додому.
— У неділю поїдеш до неї?
— Поїду.
— То не називай себе тим, чим тебе намагаються зробити.
Наступного тижня подзвонила тітка Люба.
— Олено, що це у вас робиться? Наталя плаче. Каже, ти від матері відмовилася.
— Я була в мами в неділю.
— Побути дві години — не догляд.
— Так. Я й не обіцяла постійного догляду.
— Але ж вона тобі мати.
Олена сперлася на підвіконня.
— Тітко Любо, ви знаєте, що квартиру мама подарувала Наталі?
— Чула… Але хіба зараз про це?
— Зараз про те, звідки взяти гроші на допомогу. Наталя не хоче витрачати на неї майно. Натомість я повинна віддати свій час і здоров’я. Чому це вважається правильним?
— Ну, я не знаю всіх подробиць…
— То запитайте. І якщо можете приїхати — приїдьте. Мамі справді потрібні люди поруч.
Тітка зітхнула.
— У мене ж тиск. І ноги…
— Розумію. Тільки дозвольте й мені мати свої обставини.
Після тієї розмови дзвінків із докорами поменшало, а потім вони припинилися.
Наталя квартиру не продала й не здала. На постійну доглядальницю теж не погодилася. Довелося перебудовувати власне життя: переносити зустрічі, приїжджати до матері щодня, залишатися на ніч.
Те, що в телефонній розмові називалося «заїхати й зварити суп», забирало години.
— Наталю, води…
— Зараз, мамо.
За хвилину знову:
— Наталочко…
— Я ж сказала — зараз!
Ніна Василівна замовкала й чекала.
Одного дня вона перекинула на ковдру тарілку.
— Господи, мамо! — Наталя схопила рушник. — Я тільки все поміняла!
— Рука зісковзнула…
— У мене за пів години зустріч. Я й так нічого не встигаю!
Мати відвернулася до вікна.
Наталя побачила, як у неї затремтіло підборіддя, й опустила голос.
— Ну не плач. Я витру.
Але роздратування вже нікуди не ділося. Воно було в поспішних рухах, у важких зітханнях, у телефоні, який дзенькав на столику.
Щонеділі о десятій приходила Олена.
— Ну що, мамо, сирники чи яблучний пиріг?
— А ти що принесла?
— І те, й те. Не вгадала, чого тобі захочеться.
Вона ставила чайник, провітрювала кімнату, розчісувала матері волосся.
— Не тягну?
— Ні. Добре.
— Може, коротше підстригти? Легше буде доглядати.
— Не хочу поки.
— Гаразд. Тоді заплетемо.
Іноді Ніна Василівна просила почитати. Іноді вони просто говорили.
— Як Максим?
— Працює. Учора телефонував.
— А Софійка?
— Кличе нас сьогодні до себе. Пиріг пече.
Мати кивала. Тепер вона ставила ці запитання частіше, але Олена відповідала без колишньої квапливої радості — без бажання встигнути розповісти все, поки її слухають.
О дванадцятій вона складала книжку.
— Уже? — питала мати.
— Уже. На наступний раз позначку залишила.
Якось Наталя зустріла її в передпокої.
— Могла б сьогодні довше. Мені треба у справах.
— Сьогодні не можу.
— Звісно.
Олена застебнула плащ.
— Наталю, ти можеш сердитися. Але відповідь не зміниться.
Сестра нічого не сказала. Лише відступила від дверей.
Ще за кілька тижнів, коли Олена вже збиралася йти, мати вхопила її за рукав.
— Побудь хвилинку.
Олена сіла.
Ніна Василівна довго дивилася на її руки.
— Я пам’ятаю, як ти телефонувала… Коли Максим маленький був. Ти захворіла.
Олена завмерла.
— Пам’ятаєш?
— Чомусь останнім часом усе це згадую. Як ти просила приїхати. А я сказала — попроси сусідку.
— Так і було.
— Ти тоді образилася?
Олена сумно всміхнулася.
— Мамо… Я тоді ледве стояла.
Ніна Василівна заплющила очі.
— А я думала: ти впораєшся. Завжди так думала. З тобою можна не поспішати. Ти почекаєш, зрозумієш…
Голос у неї зірвався.
— Пробач мені.
Олена мовчала. Вона стільки років уявляла ці слова, а тепер не знала, що на них відповісти.
— Я Наталю весь час рятувала, — продовжила мати. — Навіть коли вже не було від чого. А тебе залишала саму. Бо ти не кричала.
— Я просила, мамо. Просто ти не чула.
— Знаю.
Вони сиділи поруч. За вікном хтось заводив машину, у кухні гудів холодильник.
— Я тебе втратила? — нарешті спитала Ніна Василівна.
Олена накрила її руку долонею.
— Я тут.
— Але вже не так.
— Не так, — погодилася вона. — Я більше не можу чекати, що одного дня стану для тебе такою ж важливою, як Наталя. Мені треба було перестати чекати, щоб нормально жити.
— А пробачити зможеш?
— Не знаю, мамо. Я не хочу тобі брехати.
Мати повільно кивнула.
Олена нахилилася, поцілувала її у скроню.
— Я наступної неділі прийду. Книжку дочитаємо.
Цього разу Ніна Василівна не просила залишитися.
Надворі було сонячно. Біля під’їзду стояла машина Ігоря. Він відчинив дверцята й простягнув їй термос.
— Чай ще гарячий.
Олена зробила ковток і відчула, як тремтять руки.
— Що? — тихо запитав чоловік.
— Вона попросила пробачення.
Ігор не поспішав заводити двигун.
— Ти як?
— Не знаю. Легше… і боляче водночас.
Він кивнув.
— Посидимо?
— Ні. Поїхали. Софійка ж чекає.
Дорогою подзвонив Максим.
— Мамо, ви де? Малі уже тричі питали, коли бабуся приїде.
Олена всміхнулася.
— Скоро будемо. А ти там?
— Усі тут. Тільки вас не вистачає. Передати тобі когось?
У слухавці щось зашурхотіло, і тоненький голос запитав:
— Бабусю, ти до нас їдеш?
— Їду, сонечко.
— Я тобі місце біля себе залишила.
Олена відвернулася до вікна й витерла щоку.
— Добре, маленька. Я скоро.
А як ви вважаєте: чи мала Олена право обмежити свою допомогу, чи мусила взяти на себе повноцінний догляд за матір’ю, попри все, що було між ними?