Ольга важко зітхнула, поклала телефон і навіть не стала слухати далі. Знову Поліна. Знову її квартира. Здавалося, ця розмова ніколи не закінчиться, бо її чоловік Артем уже не вперше повертався до тієї самої болючої теми, а Ольга з кожним разом усе більше втрачала терпіння.
— Та я й не хочу знову це обговорювати, — заперечив Артем спокійним тоном, але Ольга вже давно знала: це лише удавана врівноваженість.
— Я просто намагаюся зрозуміти, чому ти так уперто стоїш на своєму, Олю. У тебе ж дві квартири! В одній ми живемо, а іншу ти місяцями майже не бачиш.
— Ой, як це не бачу? — у її голосі вже звучало роздратування.
— Я її здаю в оренду, і щомісяця отримую за це 18 тисяч гривень. Дуже навіть добре бачу — на своєму рахунку щомісяця.
— От саме! — відповів він так, ніби 18 тисяч були дрібницею. — А Поліна, між іншим, майже 15 тисяч гривень зі своєї зарплати віддає за оренду.
Ольга тільки гірко всміхнулася і вирішила не продовжувати сварку. Останні кілька місяців вона слухала ці розмови так часто, що вже не могла їх терпіти. Усе починалося зі свекрухи, Валентини Степанівни, яка начебто між іншим заводила мову про Поліну.
Потім до неї, обережно, але наполегливо, приєднувався Артем. І щоразу це подавали так, ніби Ольга ховає якусь зайву річ, наприклад, старий стілець, який зі шкідливості не хоче віддати бідній родичці чоловіка.
Вони з Артемом були разом уже шість років. Жили в двокімнатній квартирі Ольги, яку вона купила ще до весілля. Інша, невелика однокімнатна квартира на іншому кінці Києва, теж належала їй задовго до знайомства з Артемом.
Останні роки Ольга здавала її в оренду. Ці 18 тисяч гривень не робили її багатою, але були відчутною і приємною підтримкою для сімейного бюджету. До недавнього часу Артем ніколи не сумнівався, що ці гроші мають цінність, і не називав їх зайвими.
Усе змінилося, коли Поліна, сестра Артема, стала надто часто скаржитися матері на високу ціну оренди.
Раніше Ольга намагалася не реагувати на всі ці розмови різко. Звісно, їй не подобалося, що Валентина Степанівна з такою наполегливістю знову й знову піднімає цю тему.
Але тоді Ольга ще не сприймала це як справжню загрозу. Зрештою, мало що можна наговорити, правда? Вона була переконана: поки в неї є документи, ключі та договір оренди, жодні сімейні міркування чи бажання нічого не змінять.
І Артем цим вміло користувався. Щоразу, коли мати знову починала свою улюблену розмову, він не сперечався з нею прямо, а потім приходив до Ольги й переконував її, що вона дарма так сердиться.
— Ти ж знаєш Валентину Степанівну, — казав він. — Вона побачила проблему і одразу знайшла вихід.
— За мій рахунок, так? — невдоволено уточнювала Ольга.
— Не «за мій рахунок». Вона просто запропонувала варіант, — намагався згладити ситуацію Артем.
— Артеме, варіант — це коли спочатку питають мою думку. А коли мені диктують, кому краще віддати мою квартиру, це вже не просто варіант.
Тоді він зазвичай погоджувався, що мати, можливо, занадто прямолінійна, а її формулювання невдалі. Але за кілька днів Артем сам знову починав ту саму розмову вже з іншого боку.
Він міг поцікавитися, чи не можна Поліні пожити там хоча б тимчасово й не платити за оренду. Або переконував Ольгу, що ці 18 тисяч гривень і так ідуть на спільні потреби, тож для всієї родини було б набагато корисніше допомогти його сестрі.
— Якщо я втрачу ці 18 тисяч гривень, ти з власної зарплати щомісяця додаватимеш їх до нашого бюджету? — якось запитала Ольга, дивлячись йому прямо в очі.
— Ну навіщо ти все так рахуєш? — ухилився чоловік від відповіді.
— Бо ти сам постійно пояснюєш мені, що дохід від квартири начебто невеликий і не дуже важливий. Якщо він справді неважливий, то чому б тобі його не компенсувати?
— Знову ти про гроші, — роздратовано буркнув Артем.
— А ця квартира раптом стала потрібна навіщо? Може, тому, що Поліна платить за оренду, а ці гроші, на вашу думку, мали б залишатися в родині?
Після таких слів Артем зазвичай замовкав і уникав продовження. Та Ольга добре бачила: він не погодився. Він просто чекав зручнішого моменту, щоб повернутися до свого.
Поліні було двадцять сім років. Вона працювала адміністраторкою і отримувала близько 35 тисяч гривень. Знімала житло і, за словами Валентини Степанівни, «годувала чужого дядька».
Сама Поліна Ольгу майже не цікавила. Її набагато більше обурювало те, що чужу житлову проблему родичі раптом вирішили зробити обов’язком саме Ольги.
Перша розмова на цю тему взагалі почалася буденно, ніби нічого особливого не сталося.
— Олю, а якщо Полінка поживе у твоїй однокімнатній? — запитала тоді Валентина Степанівна. — Ти ж усе одно там не живеш.
— Але там живе моя орендарка, — спокійно відповіла Ольга.
— Ну вона ж не вічно там житиме, правда? — не вгавала свекруха.
— І що? — Ольга вже відчувала, як усередині піднімається обурення.
— Нічого. Просто можна ж по-людськи вчинити. Своїй дівчинці хоча б не доведеться віддавати гроші невідомо кому.
Ольга тоді відповідала спокійно, хоча всередині все кипіло.
— Я здаю цю квартиру не тому, що мені немає кого туди поселити. Я здаю її, щоб мати дохід.
Валентина Степанівна тільки міцно стиснула губи, але довго сперечатися не стала. Проте минув лише тиждень, і питання з’явилося знову. Потім ще раз. За кілька місяців свекруха вже відкрито сказала, що, можливо, було б правильніше взагалі переоформити квартиру на Поліну.
Ольга навіть перепитала, подумавши, що почула неправильно.
— У якому сенсі переоформити?
— У прямому, — незворушно відповіла свекруха.
— Щоб дівчинка точно знала, що в неї є власне житло. Вона вже доросла, їй треба будувати життя.
— От нехай і будує, — різко обірвала Ольга.
— Ти якась занадто холодна до родини, — процедила Валентина Степанівна.
— Вікторіє Степанівно, це моя квартира. Куплена ще до того, як я вийшла заміж за Артема. Причому тут сім’я Поліни?
Саме тоді Артем втрутився і швидко перевів розмову в інший бік. А вдома пояснював, що його мама просто «думала вголос» і не варто робити з цього велику проблему.
— Вона така людина, — говорив він. — Їй простіше одразу сказати все, що спало на думку.
— Артеме, їй спало на думку подарувати твоїй сестрі мою квартиру!
— Та ніхто в тебе нічого не забирає, — запевняв він.
— Поки що тільки обговорюють, як найзручніше нею розпорядитися.
Артем, здавалося, відмахнувся від її слів. Він лише посміявся, легко обійняв її і запевнив, що Ольга надає занадто великого значення звичайній розмові. Тоді дружина ще сподівалася, що ця неприємна тема більше не виникне. Але помилилася.
Поступово Артем сам почав повторювати материні аргументи, тільки вже м’якше, без прямого тиску. Він не вимагав і не ставив ультиматумів. Натомість раз по раз заводив розмову про те, як Поліні важко винаймати житло, як подорожчала оренда.
А ті 18 000 гривень, які Ольга отримувала з квартири, на його думку, були «не тією сумою, через яку варто псувати стосунки з рідними».
— А які тоді, Артеме, ті гроші? — якось запитала Ольга, дивлячись на нього.
— Та не чіпляйся до кожного слова, Олю.
— Я не чіпляюся, — спокійно відповіла вона. — Мені справді цікаво, яку суму ти вважаєш достатньою, щоб я мала повне право розпоряджатися своєю квартирою.
— Знову ти все перекручуєш!
— Ні, я просто питаю прямо.
Артем тоді швидко закінчив розмову, але, як виявилося, свою ідею він зовсім не відкинув. Ольга тоді ще не здогадувалася про це.
Після тієї першої, відвертої пропозиції переписати квартиру на Поліну, стосунки Ольги зі свекрухою помітно охололи. Валентина Степанівна уникала відкритих сварок, але майже щоразу, коли вони бачилися, не забувала тонко натякнути на квартиру.
То Поліна нібито знову скаржилася на орендодавця, то раптом хотіли піднімати оренду, то звучала фраза про те, що «комусь дві квартири доля подарувала, а хтось усе життя по чужих кутках кочує».
Ольга свідомо не піддавалася на ці провокації. Вона спокійно, але твердо повторювала одне й те саме: квартира не призначена для продажу, дарування чи передачі Поліні, і вона й далі здається в оренду. Їй здавалося, що чим спокійніше вона говоритиме, тим швидше родичі зрозуміють безглуздість подальших суперечок.
Але сталося навпаки. Її спокій вони сприйняли як сумніви. Валентина Степанівна, мабуть, вирішила, що Ольгу можна буде поступово вмовити, а Артем, схоже, взагалі почав сприймати її відмову як тимчасову примху.
— Ну, якщо не зараз, то потім, — якось зауважив він. — Згодом ти сама зрозумієш, що це найрозумніше рішення.
— Я вже зараз бачу, що це абсолютно нерозумно, — відповіла Ольга.
— Ти просто сприймаєш це як посягання на своє майно.
— А чим це ще може бути, якщо ви вже третій місяць обговорюєте моє майно?
Артем промовчав, але тема явно не закрилася. Через кілька днів він знову запитав, коли саме закінчується договір оренди з її квартиранткою. Ольга назвала дату й навіть не здогадувалася, що чоловік запам’ятав її не з простої цікавості.
Того вечора Ольга повернулася додому раніше, ніж зазвичай. Артем сидів у вітальні, занурений у телефон. На столику стояла чашка, а на дивані недбало лежала його улюблена домашня кофта.
Це був звичайний вечір. Жодного натяку на те, що вже за кілька хвилин їхній шестирічний шлюб дасть таку тріщину, яку вже не склеїти.
Телефон Ольги задзвонив у той момент, коли вона лише встигла роззутися. Побачивши на екрані номер своєї орендарки, вона одразу відповіла.
— Так, слухаю.
Спершу Ольга подумала, що йдеться про ремонт або чергову оплату. Але жінка говорила обережно, ніби боялася втручатися в чужі сварки.
— Ольго, я хотіла б уточнити… Мені справді потрібно звільнити квартиру через два місяці?
Ольга завмерла посеред вітальні.
— Що ви кажете?
— Мені телефонував чоловік, — пояснила орендарка.
— Представився вашим чоловіком. Сказав, що через два місяці квартира знадобиться для родички, тож мені варто заздалегідь шукати інше житло. От я й питаю, щоб розуміти, на що розраховувати.
Ольга повільно обернулася до Артема. Він уже дивився на неї, і по його обличчю було видно: він чудово розуміє, хто телефонує і про що йдеться.
— Я вам пізніше передзвоню, — сказала Ольга в слухавку й від’єдналася.
Артем мовчав, чекаючи.
— Ти їй телефонував? — голос Ольги був тихим, але крижаним.
— Олю, тільки давай без зайвих емоцій, будь ласка.
— Ти телефонував моїй орендарці?
— Я просто попередив її наперед. Це нормально, людині потрібен час, щоб знайти нове житло.
Кілька секунд Ольга просто мовчки дивилася на нього. У ту мить її вже не хвилювало, чого хоче Валентина Степанівна, і навіть не те, на що сподівається Поліна.
Чоловік, її власний чоловік, сам подзвонив людині, яка винаймала її квартиру, і повідомив про рішення, якого Ольга ніколи не ухвалювала. Це було відверте нахабство.
— Яке ще нове житло? — запитала вона. — І чому вона взагалі має шукати нове житло?
— Ну, бо Поліна могла б переїхати туди за кілька місяців. Ти б усе одно заспокоїлася.
— Я б що?
— Ну годі вже, Олю. Ти ж завжди відмовляєш просто з принципу. Якщо тверезо подумати, нічого страшного тут немає.
— Ти вже пообіцяв мою квартиру своїй сестрі?! — голос Ольги почав підніматися.
— Я купила її ще до того, як ми познайомилися, а твоя мати тепер вимагає, щоб я просто подарувала її своїй донечці?! Нехай сама купує їй житло! Моєю квартирою більше ніхто, чуєш, ніхто не буде розпоряджатися!
Артем підвівся.
— Я нікому її не дарував!
— Але ти повідомив моїй орендарці, що вона мусить з’їхати. Що це тоді?
— Я сказав, що квартира може знадобитися.
— Ти сказав їй звільнити квартиру через два місяці!
— Бо я був упевнений, що ти врешті перестанеш упиратися.
Ольга навіть засміялася від злості.
— Тобто ти вирішив, що моє «ні» — це просто тимчасова перешкода? Що треба перечекати?
— Ти навмисно доводиш усе до абсурду? Поліна ж не чужа людина.
— Для тебе — не чужа. А для мене — сестра мого чоловіка, якій я нічого не обіцяла.
— Ми шість років одружені. Моя родина за цей час так і залишилася для тебе чужою?
— Не перекладай відповідальність. Я нормально спілкувалася з твоєю родиною, поки вона не почала ділити моє майно.
— Ніхто нічого не ділить!
— Ніхто нічого не ділить? — Ольга дивилася на нього впритул, не вірячи власним вухам.
— Ти вже виганяєш мою орендарку! Куди далі? Може, одразу перепишеш договір на Поліну?
Артем роздратовано ходив кімнатою туди-сюди. Його обличчя спотворилося від невдоволення.
— Ти ж отримуєш 18 тисяч із тієї квартири, Ольго. А Поліна заробляє 35 тисяч, і величезну частину цих грошей віддає за оренду чужим людям. Невже ти справді не бачиш, що їй це житло потрібніше?
— Я бачу, Артеме, що квартира моя. І крапка.
— Ну от знову! — видихнув він.
— Що «знову»? Це ж факт! Моя. Куплена до шлюбу, розумієш? І ця квартира, де ми зараз стоїмо, теж моя, теж куплена ще до весілля. Чому ти взагалі вирішив, що можеш розпоряджатися хоча б однією з них?
— Тому що я твій чоловік! — випалив Артем, намагаючись надати своїм словам ваги.
— І що це тобі дає? Право обіцяти мою власність твоїй сестрі?
Він відвів погляд.
— Я хотів допомогти родині.
— Своїй родині, але за мій рахунок. Зручно, правда?
Ольга передзвонила орендарці за кілька хвилин. Спочатку вибачилася за незручну ситуацію, потім прямо пояснила, що з’їжджати не потрібно і всі питання щодо квартири вона має вирішувати тільки з нею.
Жінка помітно заспокоїлася й зізналася, що дзвінок Артема її здивував. Вона звикла, що всі домовленості йшли лише через Ольгу, але сперечатися з чоловіком, який назвався чоловіком господині, не стала.
Ця розмова розпалила Ольгу ще сильніше. Артем не просто щось пообіцяв матері в домашній розмові. Він уже почав втілювати свої обіцянки в життя: зателефонував орендарці, назвав термін виселення і фактично повідомив про розрив договору. І все це — без жодного слова власниці квартири, за її спиною.
Коли Ольга повернулася до вітальні, Артем і далі намагався подати все як дрібне технічне питання.
— Я просто хотів, щоб потім не було проблем із термінами, Олю. Якби ти погодилася за місяць, а орендарка сказала, що їй потрібно пів року на переїзд, ти б сама обурювалася.
— Ти зараз серйозно намагаєшся довести, що зробив це для моєї зручності? — Ольга не могла повірити в його цинізм.
— Я зробив так, щоб у всіх був час підготуватися.
— Крім мене. Мені часу на рішення ти взагалі не залишив. Ти вирішив замість мене.
— Я був упевнений, що ти погодишся, — відповів він, розводячи руками.
— Ось це і є головне, Артеме. Ти був упевнений, що мою думку взагалі не треба враховувати.
Артем різко повернувся до неї, його обличчя почервоніло від злості.
— Ти завжди все рахуєш! Гроші, квартири, хто кому скільки винен! Можна ж іноді просто допомогти близькій людині!
— Можна. За власний рахунок.
— Тобто? — він знову здивувався.
— Тобто, якщо хочеш допомагати Поліні — допомагай. Віддавай їй частину своєї зарплати. Плати за оренду. Знайди їй квартиру, зрештою. Але мою не обіцяй.
Артем не одразу знайшов, що відповісти. Він замовк, намагаючись вигадати новий аргумент.
— Але ж орендні гроші з твоєї квартири всі ці роки йшли в наше спільне життя. Хіба ні?
— Так. І що з того?
— Це означає, що все не так однозначно, як ти зараз кажеш.
Ольга уважно подивилася на нього.
— До чого ти хилиш?
— Ні до чого. Просто не треба робити вигляд, ніби ця квартира взагалі ніяк не стосується нашої сім’ї.
— Доходи з оренди я витрачала зокрема й на наше життя. Це не означає, Артеме, що квартира стала твоєю або нашою спільною.
Артем роздратовано махнув рукою, наче відганяв набридливу муху.
— З тобою просто неможливо розмовляти!
— Зі мною можна розмовляти, — спокійно відповіла Ольга. — Не можна тільки спочатку вирішити все за мене, а потім приходити й пояснювати, чому я повинна погодитися.
Того ж вечора подзвонила Валентина Степанівна.
Ольга спочатку не хотіла брати слухавку. Вагалася. Але потім усе ж відповіла — їй стало цікаво, наскільки далеко зайшла ця історія без її участі.
— Олю, що у вас там коїться? — почала свекруха без жодних привітань, її голос був напружений. — Артем сказав, ти знову влаштувала скандал.
— «Знову»? — перепитала Ольга, відчуваючи, як піднімається хвиля обурення.
— Ну не чіпляйся до слів, Олю. Ми ж нормально все обговорювали.
— Ви обговорювали мою квартиру. Без мене.
— Бо в тебе є можливість допомогти людині, доню. Поліна половину зарплати щомісяця віддає чужому господарю. А в тебе стоїть зайва квартира.
— У мене немає зайвих квартир, Валентино Степанівно.
— Ой, ну тільки не починай. Ти ж там не живеш.
— Я її здаю. І отримую 18 тисяч.
— Вісімнадцять тисяч! Ти що, через 18 тисяч гривень готова посваритися з усією родиною?
— Я ні з ким нічого не сварю. Я просто не віддаю Поліні свою квартиру.
— Та чому ж одразу «віддаю»? Спочатку пожила б. А там було б видно, як далі.
— А потім ви вже говорили про те, щоб переоформити її на Поліну, — твердо відповіла Ольга.
Валентина Степанівна на мить замовкла. Потім її голос став м’якшим, але це було фальшиве співчуття.
— Ну, тому що дівчинці потрібна впевненість у майбутньому.
— Нехай купує житло.
— На 35 тисяч гривень, Олю? Ти ж розумієш, що це неможливо?
— Це не моя проблема. Це її рішення і її відповідальність.
— Звісно, тобі ж зручно. Дві квартири, гроші щомісяця. А родина нехай викручується як може.
Ольга слухала й з кожною фразою чіткіше розуміла: жодної випадкової розмови тут давно немає. Валентина Степанівна справді вважала її другу квартиру спільним сімейним ресурсом, який можна просто перерозподілити тому, кому потрібно більше. А Артем, який спочатку робив вигляд, що мати говорить зайве, потім сам почав діяти з тієї ж логіки.
— Я більше це не обговорюватиму, — твердо сказала Ольга.
— Ну звісно! Коли нічого сказати, найпростіше просто кинути слухавку! — свекруха підвищила голос.
— Мені є що сказати. Але ви цього просто не чуєте. Квартира моя. І Поліна туди не переїде.
Вона натиснула кнопку й завершила розмову.
Артем стояв у дверях вітальні, його обличчя було похмурим.
— Могла б і м’якше з нею поговорити, Олю.
— Ні. Не могла.
— Вона ж переживає за доньку.
— Нехай переживає. Але мою квартиру з цих переживань, будь ласка, приберіть.
Наступного дня Ольга запропонувала орендарці укласти новий договір ще на два роки. Жінка охоче погодилася. Після цього Ольга поїхала до своєї другої квартири й власноруч змінила замок.
Підписуючи новий договір, Ольга діяла зовсім не на емоціях і не з раптового гніву. Вона уважно перечитала кожен пункт, детально обговорила терміни з орендаркою і лише після цього поставила підпис.
Два роки її цілком влаштовували: квартира й далі приноситиме стабільний дохід, а вся ця неприємна історія лише ще раз переконала Ольгу, що потрібно раз і назавжди прибрати будь-яку можливість для чужих сімейних рішень щодо її майна.
З замком усе було так само. Старий працював справно, жодних проблем не було. Але запасний ключ зберігався вдома, а після того, як Артем подзвонив орендарці, Ольга більше не хотіла лишати навіть найменшого шансу, що хтось візьме його і вирішить щось за її спиною. Тому вона поставила новий замок, один комплект ключів віддала орендарці, а свій запасний тепер постійно носила із собою.
Артем, звісно, найбільше зачепився саме за це.
— Ти серйозно вважаєш, що я міг би вдертися до квартири? — кинув він, дивлячись на неї з образою.
— Ще кілька днів тому я й подумати не могла, що ти взагалі подзвониш моїй орендарці, Артеме.
— Це зовсім інше! — гаряче заперечив чоловік.
— Для мене тепер уже ні.
— Тобто я тепер такий, що від мене треба ховати ключі? — його голос був роздратований.
— Я їх не ховаю. Просто більше не залишаю там, де ними може скористатися хтось інший, крім мене, — спокійно відповіла Ольга.
Ця відповідь роздратувала його ще сильніше, ніж сам факт зміни замка. Артем сприйняв дії Ольги як особисту образу, як явну недовіру до нього, але не хотів визнавати, що така недовіра взялася не з порожнього місця.
Коли чоловік дізнався про новий договір оренди, він сприйняв це не як захист Ольгою свого майна, а як демонстративний ляпас особисто собі.
— Ти спеціально підписала його одразу на два роки? — запитав він, ледве стримуючи злість.
— Так, — коротко відповіла вона.
— Щоб показати, що моя думка нічого для тебе не важить?
— Твою думку про мою квартиру я вислухала. А рішення прийняла сама.
— Ти поводишся так, ніби я для тебе зовсім чужий!
— Чужа людина не телефонує моїм орендарям і не виганяє їх. Чужа людина принаймні розуміє, що це не її справа, — її тон був холодним.
— Після таких слів я взагалі не розумію, навіщо ми одружувалися!
— Я теж останніми днями про це думаю, — спокійно сказала Ольга.
Артем чекав, що ці слова її налякають. Раніше їхні сварки завжди закінчувалися тим, що хтось перший поступався, і життя поверталося в звичне русло. Але цього разу Ольга навіть не спробувала пом’якшити ситуацію. Її слова прозвучали несподівано твердо.
Кілька днів вони жили майже як сусіди. Артем ходив роздратований, відповідав коротко і час від часу знову заводив розмову про Поліну. Ольга більше не втягувалася в довгі суперечки.
— Я вже відповіла, Артеме.
— Тобі взагалі байдуже, що в сестри проблеми?
— Це її проблеми.
— Ти нестерпна людина!
— Можливо.
За кілька днів Артем почав збирати речі.
Він робив це повільно, демонстративно, явно сподіваючись, що Ольга його зупинить. Спочатку склав одяг, потім забрав частину взуття, потім повернувся за ще однією сумкою. Ольга не питала, куди він іде. Вона й так усе розуміла.
— Я поживу в матері, — нарешті сказав Артем, ніби чекав саме цього моменту.
— Добре, — спокійно відповіла Ольга.
— І все? — він був явно розчарований її реакцією.
— А що ти хочеш почути?
— Хоча б те, що тобі не байдуже.
Ольга глянула на його сумки.
— Мені не байдуже, Артеме. Але я не збираюся давати тобі право розпоряджатися моїми квартирами лише тому, що ти вирішив поїхати до мами.
— Я не вимагав такого права! — вигукнув він.
— Ти ним уже скористався, — її голос був холодний і безкомпромісний.
Артем пішов, упевнений, що дружина скоро охолоне. Він не сумнівався, що за кілька днів вона обов’язково подзвонить і попросить його повернутися.
Зрештою, шість років шлюбу, спільне життя, звички — усе це, на його думку, мало переважити якусь там, як він вважав, дрібну квартирну сварку.
Але Ольга так і не подзвонила.
Перші тижні, живучи в матері, Артем майже щодня чекав повідомлення від Ольги. Іноді він спеціально сам не писав, бо хотів, щоб саме вона зробила перший крок до примирення.
Йому здавалося: якщо дружина зателефонує, тоді можна буде просто повернутися додому, а вже потім, поступово, знову повернутися до розмови про Поліну та її житло.
Проте Ольга не давала йому такого зручного сценарію. Вона не просила його повернутися і не пропонувала жодних компромісів щодо квартири. Якщо Артем писав про побутові питання, вона відповідала коротко і по суті. Якщо знову починав говорити про сестру — просто припиняла листування.
Валентина Степанівна спочатку гаряче підтримувала сина. Вона була впевнена, що Ольга трохи «подується», дасть йому час охолонути і зрештою подзвонить.
Але тижні минали, а в її квартирі все більше місця займали речі Артема. Його присутність швидко перестала бути знаком родинної підтримки й перетворилася на звичайну побутову незручність.
— Ти хоч би свої коробки розбери, Артеме, — сказала вона якось, показуючи на безлад.
— Я ж тут не назавжди, мамо.
— Це не робить їх меншими і не звільняє місце, — зітхнула Валентина Степанівна.
Артем дратувався. Йому здавалося несправедливим, що тепер і мати підганяє його з житлом, хоча саме через її ідею вся ця історія з Поліниною квартирою й почалася.
Валентина Степанівна, зі свого боку, не вважала себе винною: на її думку, Ольга просто мала погодитися, і тоді жодних проблем не виникло б.
Поліна теж почала частіше навідуватися до матері. Вони з Артемом і далі обговорювали Ольжину другу квартиру, ніби рішення ще можна було дотиснути довгим очікуванням і тиском.
— Вона довго так не витримає, — впевнено говорив Артем сестрі. — Зрозуміє, що перегнула, і подзвонить.
— А квартира? — запитувала Поліна, усе ще сподіваючись.
— Із квартирою теж розберемося, — запевняв її брат.
— Ти мені це вже казав, — тільки зітхала Поліна.
— І зараз повторюю, — твердо відказував він, ніби від кількості повторень її думка зміниться.
Поліна, 27-річна жінка, трималася за обіцянки брата з наївною вірою. Вона щиро повірила, що незабаром переїде в Ольжину квартиру.
Через це навіть відмовилася від дешевшого варіанта оренди, який тоді трапився. Тепер того вигідного варіанту вже не було, а за нинішнє житло Поліна й далі справно платила свої 15 000 гривень.
Валентина Степанівна, яка раніше завзято відстоювала ідею сімейної допомоги, дедалі частіше злилася на сина. Коли Артем жив у Ольги, говорити про щедрість і підтримку родини було легко.
Та ситуація повністю змінилася, щойно дорослий син переїхав до неї, зайняв кімнату, привіз свої речі й зовсім не збирався швидко повертатися до дружини.
— Артеме, ти взагалі надовго тут збираєшся залишатися? — якось не витримала вона.
— Поки Ольгу не відпустить, — ухильно відповів він.
— А якщо вона не відпустить? Якщо так і не заспокоїться?
— Заспокоїться, куди вона дінеться.
— Уже стільки часу минуло, — наполягала Валентина Степанівна.
— І що з того? — буркнув син.
— Нічого. Просто ти ж обіцяв, що тільки на кілька днів.
— Мамо, у мене тут шлюб розвалюється, а ти про якусь кімнату, — обірвав він.
Валентина Степанівна замовкла, але з її обличчя було видно, що щасливішою вона не стала. Її терпіння закінчувалося.
Ольга тим часом нарешті жила у своїй двокімнатній квартирі сама. Вперше за довгий час вона не обговорювала з чоловіком, наскільки сильно його родичам потрібна її нерухомість.
Орендарка спокійно жила в однокімнатній квартирі за новим дворічним договором. 18 тисяч гривень щомісяця, як і раніше, надходили Ользі. Замок був новий, і запасний ключ Ольга більше не залишала вдома. Вона відчувала приємну легкість.
Артем кілька разів писав їй. Спочатку його повідомлення були сухими й офіційними, потім у них з’явився відтінок претензії.
— Ти збираєшся хоч щось вирішувати нарешті? — запитав він якось телефоном.
— Я вже вирішила, — відповіла Ольга.
— І що саме?
— Що Поліна квартиру не отримає.
— Я взагалі про нас питаю, — Артем роздратовано зітхнув.
— А наше «ми» чомусь завжди впирається в мою квартиру, — гірко зауважила Ольга.
— Бо ти тримаєшся за неї міцніше, ніж за чоловіка, — кинув він.
— Артеме, ти пішов сам, — спокійно нагадала вона.
— Бо ти мене принизила.
— Чим? — Ользі було цікаво, що він вигадає цього разу.
— Тим, що підписала договір одразу на два роки. Одразу після нашої розмови. Наче мені на зло.
— Щоб ти більше нікому не обіцяв звільнення квартири через два місяці, — відповіла Ольга, і її голос став твердішим.
— От бачиш. Ти мені зовсім не довіряєш, — спробував він перевернути ситуацію на свою користь.
Ольга навіть не стала пояснювати, чому саме зникла довіра. Він і так чудово знав, з чого все почалося. З його обіцянок. З його тиску. З його спроб заволодіти її майном обманом.
Через три місяці після його відходу вона подала на розлучення.
Артем сприйняв це дуже боляче, хоча весь цей час жив у матері й далі чекав, що дружина першою піде на поступки. Особливо його зачепило питання квартир.
До останнього він чомусь розраховував, що хоча б друга квартира, яку вона здавала, якось вважатиметься спільною. Його головним аргументом було те, що гроші з оренди роками витрачалися, зокрема, на їхнє спільне життя.
— Тобто взагалі нічого? — запитав він у Ольги під час однієї з останніх розмов.
— Що саме ти маєш на увазі?
— Обидві квартири залишаються за тобою?
— Я ж купила обидві квартири ще до шлюбу, — Ольга терпляче повторила очевидне.
— А те, що ми шість років прожили разом, нічого не важить? — у його голосі було розчарування.
— Для квартир — ні, — відрізала вона.
— Як зручно, — Артем іронічно всміхнувся.
— Артеме, ти зараз серйозно? Ти спочатку пообіцяв одну з них сестрі, а тепер обурюєшся, що після розлучення вона залишається в мене? — її терпець урвався.
— Я не обурююсь. Я просто кажу, що за шість років ми ж були родиною.
— Були, — погодилася Ольга. — Поки ти не вирішив, що слово «родина» дає тобі право розпоряджатися тим, що тобі не належить.
Поліна квартири так і не отримала. Її мрії розбилися об реальність.
Ба більше, стосунки з братом у неї помітно зіпсувалися. Спочатку вона чекала обіцяного переїзду, будувала плани. Потім зрозуміла, що Артем не здатен нічого вирішити.
А коли остаточно стало ясно, що Ольга не збирається ні виселяти орендарку, ні віддавати житло, Поліна згадала і про той дешевший варіант оренди, від якого відмовилася через порожні обіцянки брата. Образа тільки зростала.
— Ти навіщо взагалі казав мені, що все владнається? — дорікнула вона Артему.
— Бо я був упевнений, — пробурмотів він.
— Упевнений у чому? У чужій квартирі? — Поліна була розлючена.
— Не починай тепер і ти мене пиляти, — огризнувся Артем.
— Я через тебе відмовилася від нормального варіанту, — наполягала вона.
— Я ж хотів як краще, — спробував виправдатися він.
— Для кого краще? — запитала Поліна, і Артем не знайшов відповіді.
Після розлучення він усе ж зняв собі окрему кімнату. Жити далі в матері ставало дедалі незручніше, та й Валентина Степанівна вже не приховувала, що постійна присутність дорослого сина її втомлює.
Поліна, як і раніше, продовжувала винаймати житло сама. Жодного подарунка, безкоштовного проживання чи швидкого переїзду так і не сталося.
Проте Валентина Степанівна своєї думки про Ольгу не змінила. Вона, як і раніше, вважала колишню невістку жадібною жінкою, яка вибрала нерухомість, а не родину.
Для неї вся історія зводилася до простого висновку: в Ольги дві квартири, у Поліни — жодної, отже правильне рішення було очевидним. І те, що Ольга його не прийняла, лише підтвердило її «жадібність».
Ользі ще довго писали колишні родичі. Іноді повідомлення надсилала Валентина Степанівна, іноді Поліна. Формулювання змінювалися, але сенс залишався той самий: одним рішенням вона могла б забезпечити Поліні майбутнє, але не захотіла. Це було її рішення, і за нього її засуджували.
Спочатку Ольга відповідала коротко, повторюючи те, що вже казала не раз. Згодом, коли зрозуміла безперспективність цих діалогів, просто перестала.
Друга квартира, як і раніше, була здана. Орендарка жила за новим дворічним договором, а 18 тисяч гривень щомісяця й далі надходили Ользі.
Тепер лише ніхто в її домі не обговорював, кому з родичів ці гроші або ця квартира потрібніші. Вона нарешті знайшла свій спокій і тверду землю під ногами.