— Тобі вже двадцять вісім років, Катю, а ти все принца на білому коні чекаєш! У твоєму віці в мене двоє дітей було, а ти все перебираєш!
— Мамо, я не перебираю, я хочу зустріти людину, з якою мені буде надійно й затишно, — у сотий, мабуть, раз Катя спробувала донести до мами свою позицію.
— З твоєю зовнішністю, Катю… Я б на твоєму місці взагалі не перебирала! — безжально відрізала мати. — Іди заміж, поки хоч хтось пропонує! Подивися на себе: ніс завеликий, губи тонкі, бліда вся якась. Хто на тебе подивиться? Скажи спасибі, якщо хоч якийсь удівець з дитиною підбере!
— Мамо, припини, — Катя опустила очі. — Навіщо ти так говориш?
— А хто тобі ще правду скаже, як не мати? — Алла Петрівна зітхнула й примирливо поплескала доньку по руці. — Я ж добра тобі бажаю. Усі подруги твої давно при чоловіках, а ти все кар’єру свою будуєш. Кому потрібна твоя кар’єра, якщо вдома порожньо? Іди заміж, Катю, поки молода. Потім і взагалі ніхто не подивиться.
Ці розмови переслідували Катю з двадцяти років.
Через образливі слова матері вона довгі роки комплексувала, вважала себе гіршою за всіх подруг.
Вона намагалася зайвий раз не привертати до себе уваги, горбилася й носила безформний одяг.
Лише ближче до двадцяти п’яти років, коли Катя почала добре заробляти й змогла дозволити собі якісний догляд, хорошого перукаря й стильні речі, вона раптом зрозуміла, що симпатична дівчина.
Із дзеркала на неї дивилася струнка, приваблива дівчина з розумними очима й чарівною усмішкою. Але застарілі комплекси все одно іноді давали про себе знати.
Рік тому Катя познайомилася з Ромою. Він був молодший за неї на два роки, працював у невеликій фірмі, гарно залицявся й здавався повною протилежністю її суворим батькам. З ним було легко, весело й невимушено. За два місяці побачень Рома запропонував з’їхатися.
— Слухай, Катю, а давай знімемо квартиру й будемо жити разом? — запропонував він, ніжно обіймаючи її за плечі. — Навіщо переплачувати за оренду окремо?
Домовимось одразу: усі витрати ділимо строго навпіл. Так буде чесно й по-дорослому.
— Так, давай, це чудова ідея, — з радістю погодилася Катя.
Перший час усе справді складалося чудово. Рома допомагав по дому, влаштовував романтичні вечері, і Каті здавалося, що вона нарешті знайшла своє тихе щастя. Але незабаром виникло фінансове питання, яке оголило приховані проблеми.
Катя заробляла значно більше за Рому, але ніколи не хвалилася цим. Розмова про їхні доходи зайшла цілком випадково одного з п’ятничних вечорів.
— Ромо, я тут оплатила нашу частину оренди й комунальні послуги, — сказала Катя, закриваючи ноутбук. — З тебе твоя половина.
— Так, зараз перекажу, — відгукнувся Рома, ліниво гортаючи стрічку новин у телефоні. — Слухай, Катю, а скільки ти взагалі отримуєш?
Ми майже рік разом, а я до пуття й не знаю. Ти постійно якісь доставки замовляєш, дорогі речі купуєш, батькам допомагаєш.
— Ну, у мене хороша зарплата, Ромо. Я керівниця відділу, компанія велика. Вистачає і на життя, і на те, щоб пристойно відкладати.
— Відкладати? — Рома миттю ожив і навіть відклав телефон. — І на що ж ти збираєш, якщо не секрет?
У нас начебто немає якихось великих спільних планів.
— Я хочу поїхати у велику подорож, — усміхнулася Катя, мрійливо заплющивши очі. — Хочу побувати в багатьох країнах — побачити Італію, Францію, Японію. Давно збираю на це гроші. Це моя давня мрія.
Рома нахмурився.
— Навіщо витрачати марно гроші, Катю? Що ти там за кордоном не бачила? Картинки в інтернеті подивитися не можна? Можна подумати, ти в нашій країні всюди була! Спершу своє подивися, а потім на закордон задивляйся. Та й взагалі, викидати такі величезні суми на вітер — це неправильно.
Катя здивовано подивилася на нього, але воліла промовчати. Їй було неприємно чути такі слова.
У цей момент вона вперше чітко зрозуміла, що в них зовсім різні цінності. Якщо для неї подорожі були джерелом натхнення й розвитку, то для нього — непотрібним марнотратством.
Наступного дня Рома сам повернувся до цієї теми.
— Слухай, Катю, я тут подумав про нашу вчорашню розмову, — почав він, накладаючи собі пасту. — У мене є мрія краща й набагато корисніша за твої поїздки.
— І яка ж мрія? — поцікавилася вона.
— Я хочу купити машину, — з натхненням промовив Рома. — Це моя давня мрія.
Але мені зараз трохи не вистачає на хорошу модель. Позичиш мені потрібну суму зі своїх заощаджень?
Катя завмерла з виделкою в руці.
— Ромо, я ж сказала, що ці гроші відкладені на мою подорож. І чому я маю давати тобі в борг на особисту машину?
— Ну як чому? — Рома здивовано підняв брови. — Ми ж разом живемо, у нас майже сім’я.
Чим швидше в нас буде машина, тим зручніше буде нам обом. Я тебе на роботу підвозитиму, по магазинах їздити не на таксі будемо. Це ж спільна вигода!
Катя дивилася на нього й мовчала. Машину вона могла купити собі сама ще роки три тому, але автомобілі її зовсім не цікавили — їй було набагато простіше викликати таксі, коли це потрібно, і не думати про паркування, страховки й ремонт.
Але слова Роми «у нас буде машина» й «буде зручніше нам обом» наштовхнули її на певну думку.
Якщо він планує такі великі спільні покупки й називає їхній союз «майже сім’єю», можливо, він справді готовий зробити наступний крок?
Вирішивши перевірити його наміри, Катя запитала ніби ненароком:
— Ромо, машина — це чудово, звісно. Але бачиш, мої заощадження знадобляться не лише для відпустки.
Якщо ми говоримо про спільне майбутнє, то гроші будуть потрібні ще й на весілля. Ну, на розпис, сукню, обручки…
Рома здивовано округлив очі.
— На весілля? — перепитав він із явним нерозумінням. — Яке ще весілля, Катю? Навіщо нам ця метушня з розписом? Нам же й так добре разом!
Навіщо витрачати купу грошей на банкет для родичів? Це ж лише формальність, пережиток минулого. Нам це абсолютно не потрібно.
Для Каті відразу все стало на свої місця:
— Тобто витрачати мої заощадження на твою машину — це корисна й спільна справа, — повільно промовила Катя. — А зареєструвати наші стосунки офіційно — це порожня метушня й формальність?
— Катю, ну ти не плутай тепле з м’яким! — роздратовано відповів Рома. — Машина — це матеріальний об’єкт, вона приносить реальну користь щодня. А штамп у паспорті нічого не змінює. Ми й так живемо разом. Навіщо ці умовності?
— Як чоловік і дружина? — уточнила Катя. — Але при цьому машина буде оформлена на тебе, так?
— Ну природно, на мене! У тебе ж навіть прав немає, і водити ти не вмієш. Який сенс оформлювати її на тебе?
— А виплачувати цей борг ти мені як збираєшся? І з яких коштів, якщо в нас витрати навпіл, а твоя зарплата ледве покриває твою частку оренди й твої особисті потреби?
— Катю, ну ми ж близькі люди! Що за меркантильність почалася? — Рома невдоволено скривився. — Як тільки справи на роботі підуть угору, я все поверну.
Або ми будемо користуватися машиною разом, це й буде компенсацією. Чому ти відразу починаєш рахувати копійки й виставляти умови?
— Я не рахую копійки, Ромо. Я щойно зрозуміла, як гарно ти влаштувався. Ти хочеш, щоб я віддала тобі свої чесно зароблені гроші на твою особисту покупку, але при цьому брати на себе хоч якусь юридичну чи моральну відповідальність за наші стосунки ти не бажаєш?!
— Та яка відповідальність, Катю? — завив Рома. — Я живу з тобою, я ділю з тобою побут! Хіба цього мало? Чому всі жінки так зациклені на цьому дурному заміжжі? Тобі мама сама тобі твердила, щоб ти не перебирала! Радій, що в тебе є хлопець, який тебе любить і живе з тобою, незважаючи на твої вічні примхи!
У Каті запаморочилося в голові.
— Що ти сказав? — тихо запитала вона. — Повтори.
— Та ти сама якось проговорилася, коли ми тільки з’їхалися! — відмахнувся Рома. — І твоя мати мала рацію. З твоїм характером і вічними претензіями тобі радіти треба, що я поруч. А ти тут через якийсь штамп сцени влаштовуєш і гроші затискаєш на спільне благо!
Катя глибоко зітхнула.
— Збирай свої речі, Ромо, — спокійно сказала вона.
— Що? — він оторопів, його запал миттю випарувався. — Ти зараз серйозно? Через машину ти мене виганяєш?
— Ні, не через машину. Через те, що ти его.їст, який хоче жити за мій рахунок.
— Та я лише приклад навів! — закричав Рома, роблячи крок до неї. — Катю, схаменися! Кому ти потрібна у свої двадцять вісім років? Ти ж потім благатимеш мене повернутися!
— Я нікуди не піду, Ромо. Це моя орендована квартира, договір оформлений на мене, і плачу за неї переважно я. А от ти зараз збереш свою валізу й підеш.
— Та ти ненормальна! — Рома штовхнув кухонний стілець. — Через якусь печатку в паспорті руйнувати такі стосунки! Та ти все життя сама проживеш із таким характером!
— Краще бути самій, ніж разом із ким попало, — твердо відповіла Катя. — У тебе є година, щоб зібрати речі. Якщо не встигнеш, я виставлю твої сумки в під’їзд.
Рома ще довго обурювався, ходив по квартирі, грюкав дверима й намагався закликати Катю до совісті, але вона більше не промовила ні слова.
Наступного дня Катя поїхала до батьків. Мати зустріла доньку на порозі й відразу засипала питаннями:
— Катенько, ну як там у вас із Ромчиком? Коли вже весілля? Час іде!
— Ми розійшлися, мам, — спокійно відповіла Катя, проходячи до вітальні.
— Як розійшлися? — Алла Петрівна сплеснула руками й мало не заплакала. — Ти збожеволіла!
Я ж казала тобі, не перебирай! Хто тебе тепер заміж візьме у двадцять вісім років?
Катя повернулася до матері й подивилася їй прямо в очі.
— Мам, послухай мене дуже уважно, — твердо промовила Катя. — Я більше ніколи не дозволю тобі говорити подібні речі про мою зовнішність і моє життя. Я молода, красива, розумна й фінансово незалежна жінка. Я гідна найкращого чоловіка, який любитиме й поважатиме мене, а не використовуватиме. І якщо я вирішу вийти заміж, це буде мій усвідомлений вибір, а не спроба заскочити в останній вагон.
Алла Петрівна відкрила було рота, щоб щось заперечити, але, зустрівшись із рішучим поглядом доньки, осіклася й уперше в житті промовчала.
Минув рік. Рома так і не купив машину, змінив кілька орендованих кімнат і досі шукає дівчину, яка погодилася б спонсорувати його запити в обмін на його присутність.
Катя ж здійснила свою давню мрію: вона об’їздила половину Європи, а в одній із подорожей познайомилася з чудовим чоловіком, який щиро покохав її й незабаром зробив їй офіційну пропозицію.
Проводжаючи доньку до Італії, Алла Петрівна ридала вголос і по черзі обіймала то Катю, то зятя. Мабуть, від щастя…