— Тобі взагалі не соромно таке подавати дорослому чоловікові?
Олеся завмерла з виделкою в руці.
— Що?
Тарас відсунув тарілку. Так різко, що підлива хлюпнула на скатертину.
— У мами навіть простий суп — як у ресторані. А це що за пісна каламуть?
— Це індичка з овочами. Я щойно приготувала.
— Ну то й що? М’ясо ніяке, овочі хрумтять. Я після роботи їсти хочу, а не оце колупати.
Олеся повільно поклала виделку.
— Я теж після роботи, Тарасе.
— Я хіба сперечаюся? Просто можна ж зробити нормально.
Вона подивилася на нього. На повну тарілку перед ним. На його невдоволено стиснуті губи.
— Зрозуміло.
Наступного вечора вечеря на нього вже не чекала.
А ще кілька місяців тому Олеся не повірила б, що вони дійдуть до такого.
За шість років шлюбу побут у них якось склався. Вона поверталася раніше й готувала. Тарас мив посуд, прибирав кухню, щосуботи їздив по продукти. На спільні витрати скидалися порівну.
— Ти до плити, я до мийки, — казав він колись, забираючи в неї порожню каструлю. — А тоді обоє на диван.
Олеся сміялася:
— Тільки не засни, поки я чай заварю.
— Не обіцяю.
Тоді їй подобалося готувати для них обох. Вона знала: щойно вони повечеряють, Тарас підведеться, закотить рукави й скаже:
— Іди, я тут сам.
Усе змінилося після того, як його мама вийшла на пенсію.
Пані Світлана, колишня бухгалтерка, раптом захопилася кулінарією. Телефонувала синові й радісно повідомляла:
— Уявляєш, я сьогодні вперше тісто на ніч поставила! Пампушки — пух! Заїдеш?
Тарас заїжджав. Спершу зрідка, потім двічі-тричі на тиждень.
Олеся тільки раділа:
— Добре, що ти до неї навідуєшся. А то сама весь день.
— Вона мені ще крученики загорнула. Будеш?
— Буду. Тільки спочатку поясни, як ти після кручеників ще дві мої котлети з’їв.
— Образити тебе не хотів, — реготав чоловік.
Спочатку це й справді було смішно.
А потім він почав порівнювати.
— Чого картопля суха?
— Вона запечена.
— У мами теж буває запечена. Але соковита.
— То спитай, як вона робить. Спробуємо.
— А чого я питати маю? Подзвони їй.
Олеся звела очі.
— Бо це тобі хочеться іншої картоплі.
— Господи, я просто сказав.
За кілька днів йому не сподобалася підлива. Потім — капуста в борщі.
— Мама тонше ріже.
— Тарасе, на смак це не впливає.
— Ну не скажи. Приємніше їсти.
Одного вечора Олеся не витримала:
— Слухай, а ти можеш хоч раз повечеряти без оцінки?
— Якої оцінки?
— То густе, то рідке, то не так порізане. Я вже наперед думаю, до чого ти сьогодні причепишся.
Він здивовано підняв брови.
— Тобто мені тепер усе мовчки їсти?
— Ні. Можна сказати: «Давай наступного разу менше солі». А не починати щоразу з мами.
— Не можна тебе ні про що попросити. Відразу образи.
Вона хотіла відповісти, але тільки зібрала тарілки.
У мийці лежала вчорашня пательня.
— Ти це помиєш?
— Зараз.
За годину він уже спав перед телевізором.
Суботні закупи теж поступово стали її клопотом. Список вона писала, нагадувала, телефонувала з магазину сама, бо Тарас міг забути половину потрібного.
Якось він привіз ковбасу, горішки, велику сітку цибулі та три банки засобу для автомобільного пластику.
Олеся мовчки викладала покупки на стіл.
— А філе де?
— Забув.
— Масло?
— Лесю, ну забув. На автохімію така знижка була, я відволікся.
Вона підняла сітку.
— А цибулі навіщо стільки?
— Дешева була.
— І що ми з нею робитимемо?
— Придумаєш. Ти ж господиня. Мама з цибулі такий соус робить…
— Тарасе.
Він озирнувся вже з коридору.
— Що?
— Я не твоя мама.
— Та я помітив.
Він сказав це легко, майже жартома. А Олеся ще довго стояла біля столу з тією сіткою в руках.
Увечері вона сіла поруч із ним.
— Давай домовимося. У п’ятницю разом складаємо меню. У суботу купуємо продукти й щось готуємо наперед.
— Я й так у магазин їжджу.
— Їздиш. Але сьогодні мені довелося йти ще раз.
— Ну один раз забув.
— Не один. І посуд теж не один раз залишив. Я не хочу весь вечір нагадувати тобі, що треба зробити.
Тарас потер перенісся.
— Лесю, я на роботі втомлююся. Мені ще й над меню думати?
— А мені коли відпочивати?
— Та не готуй щось складне! Хто тебе просить?
Вона помовчала.
— Ти. Щовечора, коли сідаєш за стіл і розповідаєш, як у мами смачніше.
— Знову ти все перекручуєш.
Після тієї розмови Олеся перестала шукати нові рецепти. Готувала те, що встигала: суп, кашу, тушковані овочі, курятину. І дедалі частіше вечеряла до його приходу.
Того четверга на роботі все пішло шкереберть. Підрядники прислали не ті документи, керівник вимагав переробити звіт, телефон не замовкав до вечора.
Біля сьомої Тарас написав: «Затримуюся. Буду голодний».
Олеся прочитала повідомлення в магазині. Поклала в кошик індичку, моркву, перець.
Удома навіть не сіла. Переодяглася, поставила рис, нарізала м’ясо.
Коли чоловік прийшов, вона саме вимкнула плиту.
— Вчасно, — сказала. — Руки мий, усе гаряче.
Він сів. Спробував. Скривився.
І тоді пролунало оте: «Тобі взагалі не соромно?»
Після її тихого «зрозуміло» Тарас іще кілька секунд чекав відповіді.
— Ну чого ти мовчиш?
— А що ти хочеш почути?
— Можна було хоча б підливу зробити.
Олеся доїла свої кілька ложок рису, підвелася й узяла його тарілку.
— Ти ще їстимеш?
— Це? Ні.
Вона викинула залишки, решту вечері склала собі на завтра в судок.
— От бачиш, — буркнув він, дістаючи ковбасу. — Знову демонстрація.
Олеся обернулася.
— Я сьогодні дуже втомилася. І все одно приготувала вечерю. А ти запитав, чи мені не соромно.
— Та я не в тому сенсі…
— А в якому?
Він відрізав шматок ковбаси.
— Усе. Не починай.
— Добре. Не починатиму.
Вона помила свою тарілку й пішла в душ.
У п’ятницю після роботи Олеся купила невеликий шматок форелі, зелень і сир. Удома ввімкнула музику, запекла рибу, нарізала салат.
Коли Тарас повернувся, вона сиділа на кухні з чаєм.
— Що в нас на вечерю?
— Я вже поїла.
Він відчинив холодильник, зазирнув у каструлю.
— А мені?
— Для тебе не готувала.
Тарас повільно зачинив дверцята.
— Ти серйозно?
— Так.
— Через учорашнє?
— Через усе, що було останні місяці.
— Ой, Лесю… Ну не сподобалося мені м’ясо. Тепер що?
— Тепер готуватимеш собі сам.
Він коротко засміявся.
— Не смішно.
— Я й не жартую.
— Я приходжу о десятій. Коли мені готувати?
Олеся поставила чашку.
— Учора я прийшла о пів на восьму. Ти мене про це запитав?
Він відвів погляд.
— Можна ж було сказати, що втомилася.
— Я казала. І допомогти просила. Ти не захотів.
— Тобто тепер у нас кожен сам за себе?
— Ні. За квартиру платимо разом, продукти для дому купуємо разом. А свою вечерю ти поки що організовуєш сам. Доставка — з твоєї картки.
— Ти мене караєш?
— Я перестаю робити те, за що мене щовечора принижують.
На кухні стало тихо.
Тарас дістав телефон.
— Добре. Замовлю піцу.
— Добре.
Він подивився на неї так, ніби вона мала його зупинити.
Олеся взяла книжку й вийшла.
Наступного ранку вона смажила омлет із печерицями. Тарас походив біля шафок, знайшов сосиски, поставив воду.
За столом мовчав. Потім кивнув на її тарілку:
— Гриби де брала?
— У холодильнику.
— Я не бачив.
— Друга полиця.
Він підвівся, перевірив. Повернувся до сосисок.
— Ти могла б і мені омлет зробити. Усе одно стояла.
Олеся поклала виделку.
— Могла б. А ти міг би не говорити зі мною так, як говорив.
— Я зрозумів уже.
— Поки що ти тільки засмутився, що омлету немає.
Він насупився, але сперечатися не став.
Перші дні Тарас жив на доставках. Потім почав купувати готову їжу в супермаркеті.
Одного вечора виклав на стіл контейнер із котлетою, спробував і невдоволено скривився.
— Ну й гума.
Олеся підняла очі від ноутбука.
Він подивився на неї й замовк.
За тиждень уже не сміявся.
— Ти бачила, скільки тепер доставка коштує?
— Бачила.
— За ці гроші можна продуктів на кілька днів купити.
— Можна.
— Лесю, ти довго так будеш?
Вона закрила ноутбук.
— Тарасе, я не чекаю, коли ти достатньо намучишся. Я хочу, щоб ти зрозумів, чому я більше не готова жити, як раніше.
— Ми ж наче чужі. Ти зі своєю тарілкою, я зі своєю.
Олеся ковтнула клубок у горлі.
— А коли ти сидів навпроти й кривився від кожного шматка, я почувалася дуже близькою тобі людиною?
Він відкрив рота, але нічого не сказав.
Їй теж було важко. Одного разу вона автоматично дістала дві тарілки, потім одну сховала назад. Тарас це помітив.
— Лесю…
— Що?
— Та нічого.
Він знову замовив вечерю.
На другому тижні чоловік почав майже щодня їздити до матері.
Пані Світлана спершу тішилася.
— О, син приїхав! Руки мий, у мене голубці.
— Мамо, ти найкраща.
— Знаю, знаю. Тільки потім поличку глянеш? Хитається.
— Гляну.
Після вечері він сідав перед телевізором, а про поличку забував.
Наступного разу забув про важку сумку, яку треба було занести з балкона. Потім — про лампочку у ванній.
А на вечерю встигав завжди.
Одного разу мати поставила перед ним гречаники з грибною підливою.
Тарас задоволено зітхнув:
— Оце їжа. Не те що в нас тепер.
Пані Світлана перестала розкладати хліб.
— А що у вас тепер?
— Та так…
— Олеся захворіла?
— Ні.
— Тоді що?
Він поворушив виделкою гречаник.
— Ми трохи посварилися.
— Через що?
— Їй не можна нічого сказати. Не сподобалася мені вечеря, то вона тепер принципово не готує.
Мати сіла навпроти.
— Що ти сказав?
— Що несмачно.
— Тарасе.
Він роздратовано зітхнув.
— Ну сказав, що в тебе краще виходить.
— І все?
Довелося повторити дослівно.
Пані Світлана довго дивилася на сина.
— Ти запитав, чи їй не соромно?
— Мамо, я голодний був…
— А вона, мабуть, цілий день відпочивала й чекала, чим би тебе образити?
— Я цього не казав.
— А що ти хотів сказати? Поясни мені. Вона після роботи приготувала м’ясо. Ти сів, поїв і ще й принизив її?
— Ти тепер теж проти мене?
— Я проти того, щоб ти поводився так із дружиною.
Тарас відкинувся на спинку стільця.
— Ти ж сама любиш готувати.
— Люблю. Тепер. Коли мені не треба о сьомій бігти на роботу, а ввечері тягти додому сумки. Ти пам’ятаєш, що ми їли, коли ти малий був?
— Нормально їли.
— Макарони з маслом. Яєчню. Картоплю. Бо я валилася з ніг. І твій батько не сидів над тарілкою з кислим обличчям. Чистив ту картоплю поруч зі мною.
Він опустив очі.
Мати підсунула йому хліб.
— Смачно хочеш — це нормально. Допомогти не хочеш, подякувати забув, зате соромити перший. Оце ненормально.
Тарас помовчав, потім спробував усміхнутися:
— Гречаник іще можна?
— Один бери. Решта мені на завтра.
— Ти ж багато наготувала.
— От і хочу завтра не готувати.
У п’ятницю він знову заїхав до матері.
Вона зустріла його в передпокої з пакунком.
— Тримай.
— Що там?
— М’ясо, картопля, цибуля. Рецепт котлет зверху.
Тарас зазирнув усередину.
— Воно сире.
— Саме так.
— Мам, я до тебе повечеряти…
— А я сьогодні до подруги збираюся.
— Тобто ти мене виставляєш?
Пані Світлана зітхнула й поклала руку йому на плече.
— Я рада, коли ти приходиш до мене. Посидіти, поговорити. А останнім часом ти приходиш до каструлі. Поїв — і додому. Навіть поличку три тижні обіцяєш прикрутити.
Він винувато глянув у бік ванної.
— Зараз зроблю.
— Зараз я виходжу. Приїдеш у неділю, якщо зможеш. А вечерю приготуй удома. Усе написала, розберешся.
Уже біля дверей вона додала:
— І Олесі привіт передай.
— Від тебе чи від профспілки кухарок?
— Від матері, яка сподівалася, що виростила дорослого чоловіка.
Він хотів віджартуватися, але не зміг.
У суботу Олеся працювала у вітальні, коли з кухні долинуло:
— Лесю! Сімдесят грамів макаронів — це точно на людину?
— Зазвичай так.
— Тут же жменя!
— Вони збільшаться.
— Та наскільки там…
За п’ятнадцять хвилин він покликав знову:
— Ти можеш на секунду зайти?
Вона зупинилася в дверях.
Тарас стояв над каструлею, повною злиплих макаронів.
— Ти скільки насипав?
— Пів пачки.
— А навіщо питав?
Він подивився на неї, потім на каструлю.
— Сподівався, що ти помиляєшся.
Олеся вперше за багато днів усміхнулася.
— Тепер маєш на завтра.
— І на післязавтра, здається.
У неділю він узявся за котлети.
Довго збирав м’ясорубку. Двічі телефонував матері.
— Ні, не ріже.
Зі слухавки долинуло:
— Ніж переверни.
— Я інженер, мамо. Я ніж поставив.
Пауза.
— А… Так. Перевернув.
Потім натирав цибулю й витирав очі рукавом.
— Як ви це робите й не плачете?
— Плачемо, — відгукнулася Олеся.
— Серйозно?
— Серйозно, Тарасе.
Коли запахло горілим, вона зазирнула на кухню.
— Вогонь зменш.
— Зараз, я тільки…
— Зараз і зменш.
Котлети зверху вже почорніли, а всередині залишилися сирими. Довелося доливати води й тушкувати під кришкою.
Тарас стояв перед пательнею з маминим рецептом у руках.
— Тут написано: «Обсмажити до золотистої скоринки».
— А ти куди так поспішав?
— Хотів швидше.
Вона нічого не відповіла.
За пів години він поставив тарілку на стіл.
— Можеш спробувати. Якщо хочеш.
— Дякую. Я вже їла.
Він відламав шматочок котлети, пожував.
— У мами вони чомусь…
Замовк.
Олеся повільно підняла брови.
Тарас подивився на неї — і раптом засміявся. Спершу ніяково, тоді вже щиро.
— Усе. Почув себе. Нарешті.
Вона теж не стримала усмішки.
Увечері він залишив пательню в мийці.
Олеся вже йшла спати, але повернулася.
— Тарасе, за собою треба прибрати.
— Я замочив.
— Ти просто поставив її в мийку.
Він глянув на чорний нагар, потім на годинник.
— Завтра?
Олеся мовчала.
Тарас важко підвівся.
— Зараз.
За хвилину з кухні почулося:
— Чим це взагалі відмивається?
Вона показала засіб і жорстку губку. Стояла поруч рівно стільки, скільки треба було пояснити, а тоді пішла.
Наступні дні виявилися для Тараса несподівано клопітними.
М’ясо треба було розморозити заздалегідь. До гречки хотілося чогось, крім гречки. Хліб закінчувався саме тоді, коли він збирався зробити бутерброд.
Одного вечора він дістав із холодильника потемнілий кріп.
— Я ж його недавно купив.
— Коли?
— Минулого вівторка.
— Сьогодні середа.
Він подивився на пакунок.
— Я думав, ще нормальний.
— Треба було перевірити.
Тарас викинув зелень, дістав телефон і почав записувати.
— Масло ще є?
— На верхній полиці.
Він сам перевірив, кивнув і додав щось до списку.
До кінця третього тижня вже вмів варити гречку, запікати гомілки й готувати простий овочевий суп.
Якось поставив перед Олесею маленьку піалу.
— Спробуєш? Тільки скажи чесно.
Вона взяла ложку.
— Солі трохи бракує.
Тарас одразу потягнувся до сільнички.
Потім завмер.
— І все?
— А що ще?
— Та ні. Нічого.
Вона посолила, спробувала знову.
— Смачний суп.
Він тихо видихнув і сів навпроти.
— Я щоразу чекав, що ти скажеш: «У мами краще».
Олеся опустила ложку.
— А ти хотів би це почути?
— Ні.
Вони помовчали.
— Лесю, — сказав він нарешті. — Вибач мене.
Вона не відповіла відразу.
— За що саме?
Тарас потер долонею потилицю.
— За те, як говорив. За те, що ти просила допомогти, а я робив вигляд, ніби не чую. За ту вечерю… Ти її готувала, а я навіть не спитав, як у тебе день минув.
Олеся відчула, як защипало очі.
— Я тоді ледве додому дійшла.
— Знаю.
— Не знав.
Він кивнув.
— Не знав. Бо не питав.
Вона відвернулася до вікна, трохи посиділа мовчки.
— Мені не шкода було готувати для тебе, — сказала тихо. — Мені було боляче сідати поруч.
Тарас простягнув руку, але не торкнувся її — поклав долоню на стіл.
За кілька секунд Олеся накрила її своєю.
Пізніше він обережно запитав:
— Може, знову готуватимемо разом? Бо окремо незручно. І я вже зрозумів, що «зробити вечерю» — це не тільки каструлю на вогонь поставити.
— Разом — згодна. Як раніше — ні.
— А як?
— Два дні готуєш ти, два — я. П’ятницю вирішуємо по ситуації. На вихідних можемо разом. Меню складаємо заздалегідь.
Тарас задумливо покрутив ложку.
— А якщо я затримаюся?
— Напишеш. Поміняємося.
— А якщо ти?
— Те саме.
— І посуд?
— Давай той, хто не готував, миє. Але плиту після себе витираємо відразу. І не треба залишати мені на ранок усю кухню в жирі.
— Справедливо.
Вона подивилася йому в очі.
— І ще. Можна сказати, що тобі не подобається страва. Тільки без зневаги. Я не хочу боятися твоєї першої ложки.
Він стиснув її пальці.
— Більше не будеш.
Того вечора вони вперше разом склали меню.
— У вівторок спробую борщ, — сказав Тарас. — Мама рецепт дала.
— Одразу борщ?
— Я вже купив буряк. Назад дороги немає.
— Добре. А в четвер?
— Курка з картоплею. Її я не зіпсую.
Олеся глянула на нього.
— Не обіцяй завчасно.
— Справедливо, — засміявся він.
У суботу в магазин вони пішли вдвох. Тарас звірявся зі списком, перевіряв дати на молочних продуктах і сам згадав про олію.
Біля овочів зупинився перед великою сіткою цибулі.
Олеся мовчки подивилася на нього.
Він узяв три цибулини.
— На цей раз без запасу до весни.
Перший борщ вийшов надто густим. Їли, час від часу доливаючи бульйон, і сміялися, що ложка тепер точно встоїть.
А в четвер на підприємстві сталася аварія.
О шостій Олеся отримала повідомлення:
«Застрягну до ночі. Сьогодні моя вечеря, пам’ятаю. Зроби собі щось швидке, будь ласка. Завтра все приготую я. Вибач».
Вона перечитала його двічі.
Потім відповіла:
«Домовилися. Тільки сам теж поїж щось. І бережи себе».
У п’ятницю, ще на сходовому майданчику, Олеся відчула запах часнику й печеного м’яса.
Відчинила двері.
— Тарасе?
— На кухні! Руками нічого не чіпай, гаряче!
Він стояв у фартусі й перекладав картоплю на блюдо. Стільниця була витерта, брудний посуд складений біля мийки.
— Ти вже вдома? — розгублено запитав він. — Я думав, ще хвилин десять маю.
— Мені вийти?
— Ні. Сідай. Тільки спочатку перевдягнися. І руки помий.
Олеся засміялася.
— Як скажеш.
Коли вона скуштувала м’ясо, Тарас завмер із виделкою в руці.
— Ну?
— Дуже смачно.
— Точно?
— Точно. Чим маринував?
Він одразу пожвавішав:
— Гірчиця, трохи меду, часник. Хлопці на роботі підказали. Тільки я меду менше дав, бо боявся, що підгорить.
Олеся усміхнулася.
— Бачу, обережнішим став.
— У мене досвід. Чорний, але досвід.
Вони засміялися обоє.
Не все відразу стало ідеальним. Якось Олеся заговорилася із сестрою й припалила кашу.
Стояла над каструлею сердита на себе.
— От треба ж було…
Тарас зазирнув їй через плече.
— Зверху нормальна. Накладай обережно.
— Запах усе одно є.
— Тоді зробимо яєчню. Що в холодильнику?
Вона обернулася до нього.
— Яйця. Сир.
— Ну от. Вечеря врятована.
Іншого разу він переперчив суп. Олеся закашлялася з першої ложки.
Тарас перелякано підхопився.
— Води?
Вона кивнула, ковтнула й видихнула:
— Ти перець із кришкою сипав чи вже без?
Він винувато показав баночку.
— Вона відкрутилася.
Розбавили суп, додали сметани. Вечір через це не зіпсувався.
На початку грудня пані Світлана покликала їх на недільний обід.
На столі були борщ, пампушки й домашнє сало. Тарас допоміг матері донести тарілки.
— Ну що, — запитала вона, сідаючи, — як живете? Їсти навчилися?
— Їсти я давно вмів.
— То я помітила.
Олеся пирснула.
— Уже п’ять страв готує, — сказала вона. — І список у магазин сам пише.
— П’ять? — мати вдала подив. — А шоста коли буде?
— Після того, як ти перестанеш сміятися.
— Тоді нескоро.
Він похитав головою, але всміхнувся.
Олеся скуштувала борщ.
— Пані Світлано, який колір гарний. Ви буряк запікаєте?
— У шкірці, у фользі. А вже потім тру й додаю. Трохи оцту — і колір не втрачається.
Тарас відклав ложку, дістав телефон.
Мати глянула на нього.
— За столом можна без телефона?
— Я рецепт записую.
Вона замовкла, тоді розсміялася.
— Записуй, синку. Записуй.
Після обіду він сам зібрав тарілки.
— Мамо, відпочивай. Я помию.
Пані Світлана провела його поглядом, а потім тихо запитала Олесю:
— Ну як ти?
Олеся почула, як на кухні зашуміла вода.
— Краще, — відповіла. — Значно.
Мати накрила її руку своєю.
— От і добре.
У передпокої Світлана нагадала:
— Наступної неділі на вареники приходьте. Тільки сир привезіть.
— І ліпити допоможемо, — сказав Тарас.
— Я запам’ятала.
— Тепер мені вже не відкрутитися?
— Навіть не пробуй.
Додому вони пішли пішки. Тарас узяв Олесю за руку й сховав їхні з’єднані пальці собі в кишеню.
— Змерзла?
— Трохи.
— Зараз дійдемо. Чаю зроблю.
Вона притулилася до його плеча.
За кілька кварталів Тарас запитав:
— Ти завтра пізно?
— Мабуть. Знову документи від підрядників.
— Напиши, як виходитимеш. Я вечерю підігрію.
Олеся міцніше стиснула його руку.
— Добре.
Удома вона зняла чоботи й сіла на край дивана. З кухні долинув звук чайника, дзенькіт чашок.
— Лесю, тобі липовий?
— Так.
— Іди сюди. Я твій улюблений сир нарізав.
Вона заплющила очі на кілька секунд, дозволяючи собі просто посидіти.
— Зараз прийду.
І вперше за довгий час у цих словах не було втомленого поспіху. Вона знала: можна не схоплюватися. Можна видихнути. Її зачекають.