Інна поверталася додому. Точніше, їй пора було повертатися, але вона все ще сиділа на лавочці біля дитячого майданчика і спостерігала за тим, як її син, Кирило, з’їжджав з гірки наввипередки з сусідським Тимуром. Наталя, дочка Інни, пішла на додаткові заняття з англійської… Додому можна було не поспішати – дочекатися її повернення…
– Мамо, а тато вдома? – запитав, підбігши до Інни, Кирило. – Він нас чекає?!
– Вдома, – зітхнула жінка, – він тепер завжди вдома. І завжди нас чекає…
Інна всіляко відтягувала повернення додому: там на неї чекали Роман і його мати – свекруха Інни…
Роман з Інною познайомилися на Дні народження їхнього спільного знайомого, станцювали повільний танець, Роман провів Інну додому… Через півроку вони почали жити разом в орендованій квартирі, а ще через півтора року – розписалися.
На той час Інна заваг ітніла. Весілля не влаштовували: збирали гроші на перший внесок за іпотекою…
Мати Романа була незадоволена вибором сина: вона розраховувала, що її невісткою стане дівчина з більш заможної родини. Ірина Георгіївна сама виховувала Романа, намагалася забезпечити сина всім необхідним. Саме тому вона пішла зі школи, де працювала вчителем біології, і відкрила свій намет на ринку, вклавши в це всі свої заощадження і взявши кредит.
Не можна сказати, що після цього сім’я раптово розбагатіла. Однак Ірина Георгіївна давно виплатила кредит і заробляла на ринку, торгуючи овочами, набагато більше, ніж вчитель біології в її школі…
Звичайно, вона багато працювала: гроші з неба не падали. Жінка не стала допомагати молодятам з іпотекою принципово: адже це було б спільне житло сина і його дружини. Зате вона купила Роману подарунок до весілля: хорошу іномарку, оформлену, природно, особисто на нього…
– Мамо, що тобі зробила Інна? Чому ти до неї так упереджено ставишся?! – Роман зітхнув, – Вона ображається…
– У сенсі, ображається?! Я до неї ставлюся цілком нормально! Принцеса знайшлася… – нахмурилася жінка, – А я що, повинна перед нею танцювати?!
– Мамо, ти ж сама розумієш, що я маю на увазі! Ти весь час її критикуєш… І готує вона погано, і прибирає неправильно, і навіть одягається не так, як треба…
– А що, я в чомусь не права?! Та Інна твоя відразу варить 3-літрову каструлю борщу – напевно, щоб вам на цілий тиждень вистачило! А ти знаєш, що харчуватися потрібно свіжою їжею?! Готувати потрібно щодня, максимум, – на два дні… Це ж треба – тижневий борщ їсти! – похитала головою Ірина Георгіївна.– Ледарка вона, яких світ не бачив!
– По-перше, тиждень ми його не їмо. Два-три дні – не більше. По-друге, нічого страшного я в цьому не бачу. Готувати щодня – це марна трата часу. Інна, до твого відома, теж працює. Їй ніколи цілими днями біля плити стояти! – заступився за дружину Роман.
– Ах, працює вона, бачите! Немає часу у неї, бідолашна! – сплеснула руками жінка. – А як же я: і працювала, і тебе одна виховувала, і в будинку у нас завжди був порядок, і готувала я тобі свіжу їжу щодня!
Все встигала, ні хвилини даремно не втрачала! Бувало, і не присяду за день! Себе не шкодувала, зате ти завжди був ситий, випраний і доглянутий! І одягнений не гірше за інших!
– Мамо, я і зараз ситий і доглянутий, і навіть одягнений! – посміхнувся Роман. – І Інна, буває, не сідає цілими днями. А мені її шкода… Так не повинно бути…
Ірина Георгіївна тільки головою похитала: вона не любила невістку. З одного боку, нічого поганого їй ця Інна і не зробила: звичайна дівчина з провінції, яка приїхала підкорювати місто. Відучилася, отримала освіту. Вдома, на шиї у її сина, не сиділа: вийшла на роботу. Інна була медсестрою в лікарні. Звичайно, мільйонів вона не заробляла, але все ж…
Однак Ірині Георгіївні все одно щось не давало спокою. Вона не могла змиритися з тим, що ця дівчина стала головною в житті її сина, що тепер він поспішав додому до неї, а не до матері. Адже стільки сил і здоров’я вона вклала в нього, в свого Ромчика!
А тепер, ось, ще й претензії матері висуває… Ірина Георгіївна зітхнула. Була б ця Інна хоча б гідною партією для її сина – вона б, можливо, і промовчала… Так адже ні! Не захотів син прислухатися до її материнських порад, і на Анну – сусідську дівчинку, яку так розхвалювала Ірина Георгіївна, навіть не глянув. Вибрав собі якусь провінціалку…
Адже Анна– дочка хірурга – дівчинка розумна, освічена і, головне, далеко не бідна. Вона єдина у своїх батьків, ось вони в неї і вкладають. А вкладати там є що: і 3-кімнатна квартира в новобудові з хорошим ремонтом, куплена для Анни, і на новій іномарці дівчинка їздить до ВНЗ, і вчиться в медичному, на хірурга – хоче піти по стопах батька.
Батьки пишаються своєю дочкою. А те, що Анна трохи повненька, руда і в веснянках, те, що без окулярів з товстими лінзами вона практично нічого не бачить, – це вже дрібниці, порівняно з її спадщиною…
Дивно, чому Роман вибрав Інну?! Адже у неї за душею – ні копійки. Сама вона з села, батьки працюють на фермі, батько при цьому ще й випиває… Мати тягне на собі будинок, господарство і молодшого брата Інни, хлопчика-бешкетника 12 років…
Хіба що собою Інна вдалася: струнка, світловолоса, з широко розкритими зеленими очима і наївною посмішкою. Непомітна, але дуже ніжна краса дівчини не залишила байдужим Романа. Та й сама Інна була такою ж: скромною, м’якою, щирою…
Відносини у неї не складалися тільки зі свекрухою – всі інші, хто знав Інну, до дівчини ставилися чудово…
Інна народила дочку, через три роки – сина. Подружжя вирішило, що простіше буде виховувати дітей з невеликою різницею у віці. Звичайно, свекруха цього не оцінила і довго обурювалася з приводу народження Кирила. Тільки те, що невістка народила сина – продовжувача прізвища – трохи примирило її з появою онука.
Діти росли в дружній родині, в любові і турботі. Інна і Роман намагалися допомагати один одному, чоловік не поділяв обов’язки на чоловічі та жіночі. Він міг і обід приготувати, якщо дружина не встигала, і з дітьми гуляв, щоб вона могла відпочити і щось зробити по дому.
– Не чоловіча це справа: підлоги мити! –
Ірина Георгіївна обурювалася, заставши сина за прибиранням, – А твоя дружина де шатається?!
– Інна з Кирилом до лікарні пішла, в садок оформляють, – відповів чоловік. – А я, ось, вирішив прибратися поки…
– Який садок?! Ви з глузду з’їхали?! Дитині ще двох років немає! Чого це твоїй Інці вдома не сидиться?! – обурилася Ірина Георгіївна, – Пожалійте малюка!
– Мамо, Інна вирішила вийти на роботу. Ти ж знаєш, у нас іпотека, а мені зарплату урізали: проблеми на фірмі якісь. Боюся, як би без роботи не залишитися. Ось ми і шукаємо вихід…
– Нехай твоя Інна до мене на ринок виходить. Я ще одну точку відкривати збираюся. Щоб не брати реалізатора, візьму твою дружину. Нехай працює, так вже й бути. Заробить більше, ніж у себе в лікарні! – запропонувала Ірина Георгіївна.
Вона і раніше пропонувала такий варіант синові, але Інна любила свою роботу, та й зі свекрухою залишатися наодинці їй не хотілося. До того ж Інна зовсім не була впевнена в тому, що Ірина Георгіївна буде платити їй те, що обіцяє…
– Мамо, ти ж знаєш: Інна за освітою медпрацівник! Вона не піде до тебе на базар, – промовив Роман, – у неї є робота.
– Медпрацівник, значить! Медсестра вона звичайна – скільки їх таких! Я теж, знаєш, з вищою освітою: і нічого, скільки років вже працюю… Корона не впала! І не на базарі – на ринку я працюю, синку! Запам’ятай вже… Якби ви з дружиною матір поважали, якби ставилися по-людськи, я б допомогла вам з іпотекою… Але ви… Невдячні!
– Дякую, мамо, ми якось самі, – зітхнув Роман. Мати нерідко дорікала йому тим, що присвятила йому своє життя. Роман не хотів знову бути їй зобов’язаним.
Ірина Георгіївна, розлютившись, грюкнула дверима і пішла. Вже на півдорозі до свого будинку вона згадала, що так і не віддала синові полуницю для онуків, яку, власне кажучи, і приносила їм…
… – Нічого страшного, – знизав плечима Роман, – я вже знайшов іншу роботу. Поки що попрацюю в таксі…
Організація, в якій працював чоловік, таки збанкрутувала. Працівників звільнили… Роман залишився без роботи. Іпотечні внески ніхто не скасовував…
– Може, мені, дійсно, до твоєї матері на ринок піти? – тихо запитала у чоловіка Інна. – Зрештою, там я, правда, більше зароблю…
– Ага, особливо більше ти заробиш проблем, – зітхнув чоловік, – не вигадуй! Я знаю свою матір. Я поки попрацюю в таксі, паралельно пошукаю роботу за фахом…
Ірина Георгіївна, дізнавшись про таке рішення сина, обурилася: вона вважала, що винна в цьому, знову ж таки, її невістка.
– У Роми теж освіта! – вичитувала вона її при зустрічі. – А він повинен днями і ночами таксувати! Ти ж, королева, в поліклініці в біленькому халатику не перевтомлюєшся! Один Ромка за всіх віддувається!
– Ірина Георгіївна, ми якось розберемося без Вас! – нахмурилася Інна. – Рома розіслав резюме, як тільки з’явиться щось підходяще, він змінить роботу…
Роману доводилося працювати практично цілодобово.
– Ти б вихідний взяв, виспався! – говорила йому Інна.
– Нічого, ось вийду кудись в офіс – тоді і висплюся, – віджартовувався він.
– Романе, ти граєшся з вогнем! Не можна їздити за кермом сонним: так і до аварії недалеко. Ти повинен відпочивати. Це я тобі як медик кажу! – не відставала від чоловіка Інна.
– Добре, – кивав він, – сьогодні ще з’їзджу, а завтра – вихідний!
Однак наставало «завтра», і Роман знову виїжджав на виклики…
…- Ваш чоловік потрапив в аварію! – жіночий голос у телефонній трубці розбудив Інну серед ночі. – Він знаходиться в центральній швидкій… Стан важкий…
Інна підхопилася. Роман потрапив в аварію. Сталося саме те, чого вона так боялася…
…- Інна, я буду з тобою чесний, – лікар, Семен Степанович, який знав Інну давно: вона працювала в цій лікарні, нахмурився, – шансів на те, що Роман встане, практично немає.
– Тобто, Ви хочете сказати, що він ніколи не зможе ходити? – Інна зблідла. – Але Ромці ж всього 30 років…
– Ніколи. Ти повинна це прийняти, – кивнув лікар, – змінити це ти не можеш.
– Але ж є спеціалізовані клініки, є приватні реабілітаційні центри… Може, лікування за кордоном?! – молода жінка чіплялася за найменший шанс.
– Інна, ти сама медик. Можливо, ти знайдеш клініку, яка пообіцяє диво. Але ж ти знаєш: чудес у нас не буває. Буває неправильний діагноз. Твій чоловік ходити не буде. Ніколи. Йому не допоможе лікування. Він залишиться інвалідом. Я знаю, що це звучить дуже жорстоко, але чим швидше ти це зрозумієш, тим менше сліз і розбитих надій буде в майбутньому…
З того самого моменту, коли Семен Степанович вимовив ці нещадні слова, життя Інни перетворилося на справжнє пекло…
– Цього не може бути! – кричала Ірина Георгіївна, коли невістка переказала їй слова лікаря. – Тобі просто шкода грошей на лікування чоловіка! Хоча він для вас нічого не шкодував! Це через вас він пішов на цю роботу! Через те, що ти не захотіла нічого змінювати у своєму житті! Це ти винна в цій аварії, ти! Я сама знайду гроші, сама поставлю сина на ноги!
А ти… Ти ніколи не була гідна мого Романа! Він буде ходити!
Інна не стала сперечатися зі свекрухою. Набагато страшнішими за крики Ірини Георгіївни для неї були тепер зустрічі з чоловіком…
Вона не могла дивитися Роману в очі: Інна відчувала, що в них чоловік прочитає свій діагноз. Брехати йому теж було болісно: Інна не вміла брехати…
– Я не відчуваю ніг, уявляєш! Зовсім! – якось сказав їй Роман. – Що зі мною, Інна?! Я ж не залишуся інвалідом, правда?! Цього ж не станеться?!
Він дивився на неї з такою надією, що Інна готова була розплакатися прямо там, біля його ліжка. Як вона могла йому сказати правду?! Як могла забрати останню надію?! Йому не можна було знати правду…
Ірина Георгіївна почала обдзвонювати клініки. Дізнавшись діагноз Романа і отримавши рентгенівські знімки його хребта, їй відмовляли раз за разом.
Жінка не здавалася: вона методично обдзвонювала наступні і наступні медичні установи. Одна з клінік Ізраїлю погодилася прийняти Романа і навіть провести операцію. Ось тільки це коштувало величезних грошей, а ніяких гарантій вони не давали…
– Інна, це гроші на вітер! – Семен Степанович сумно дивився на молоду жінку. Вона прийшла попросити підготувати Романа до перевезення. – Ти ж знаєш…
– Знаю, – опустила очі Інна, – але мати сказала Ромі, що це – його останній шанс стати на ноги. Як я можу позбавити його цього шансу?!
– Де ж ви візьмете стільки грошей? – тихо запитав лікар. Він був обізнаний про ситуацію в родині Інни.
– Ірина Георгіївна продала свій бізнес, у неї були деякі заощадження, ми продали машини, вона виставила на продаж будинок: вирішили, що після повернення вона переїде до нас. Все одно Роману буде потрібен догляд… Кредит взяли… До речі, я йду: знайшла роботу в приватній клініці. Там вища зарплата…
– Але тобі ж тут подобалося… – промовив лікар. – Ти ж операційна медсестра від Бога!
– Тепер це вже не важливо, – зітхнула Інна, – залишилося 5 виплат по іпотеці. Та й чоловік в такому стані… Там вища зарплата – це зараз головне….
В Ізраїль з Романом поїхала мати. Інна залишилася вдома з дітьми. За три місяці вона закрила іпотеку. Взяла новий кредит – переказала гроші свекрусі. Їй і Роману не було за що повертатися додому…
Операція не дала результатів. Реабілітація теж. Роман так і не відчував ніг, не міг підніматися і ходити…
Чоловік повернувся додому зовсім іншою людиною: похмурою і злою.
– Чому ти мені не сказала, що я ніколи не встану?! – запитав він у дружини, примружившись. – Адже ти знала, що все це – даремно!
– Я не могла тобі цього сказати, – опустила очі Інна, – не могла відібрати у тебе останню надію.
– Ти, напевно, сміялася, коли я, як дурень, мріяв про те, що вийду на роботу, що все буде, як раніше! Ти ж знала, що я назавжди став інвалідом! – кричав чоловік.
– Романе, я, повір, не сміялася… Як я можу сміятися?! Я ж тебе кохаю, ти мій чоловік! Я б все зробила, щоб ти став на ноги! Але це неможливо… І нам тепер якось з цим потрібно жити далі…
– Нам?! Це мені з цим жити! Все життя в інвалідному візку! За що це мені?! – ридав чоловік.
Інна спробувала втішити чоловіка, обійняти, але той злісно відштовхнув її.
– Не треба мене жаліти! – кричав він. – Це ти винна в тому, що сталося! Якби ти вийшла до матері на ринок, мені б не довелося сідати за кермо таксі! Якби ти думала не тільки про себе, то все зараз було б зі мною нормально! Я міг би ходити, працювати, жити нормальним життям… Це все ти!
– Але ж ми разом так вирішили! Ти ж сам сказав, щоб я виходила на свою роботу! – намагалася достукатися до чоловіка Інна.
Вона розуміла, звідки вітер дме: чоловік говорив словами своєї матері. Тепер, коли Ірина Георгіївна жила з ними, Інна відчувала себе так, ніби потрапила в облогу.
Свекруха пиляла її на кожному кроці, вона постійно скаржилася на неї синові, який тільки те й робив, що жалів себе… А ще Інну мучило почуття провини: свекруха домоглася свого: невістка звинувачувала себе в тому, що сталося з Романом.
…- Що, з’явилася?! – Ірина Георгіївна вийшла назустріч невістці. – Де ж ти так довго була?!
– Я ж попереджала, що затримаюся! Операція екстрена, мене попросили залишитися. А це – додаткова оплата. Я не могла відмовитися: нам же потрібні гроші. Я одна працюю… – тихо промовила жінка.
– Ще й докоряє! – обурилася Ірина Георгіївна. – Те, що я у вас тут як прислуга цілими днями: і за Ромою доглянь, і онука з садка забери, і приготуй, і прибери… А вона ще й докоряє!
– Я Вас не докоряю! Дякую Вам за допомогу: без Вас ми б не впоралися. Але ж я теж намагаюся, Ірина Георгіївна, я на роботі днюю і ночую, щоб грошей заробити, а в свої рідкісні вихідні я теж і прибираю, і перу, і готую…
– Вона намагається! Та ти повинна Ромці ноги цілувати: це через тебе він потрапив у цю аварію, через тебе став інвалідом… Ти – молода і здорова! А він ніколи не встане! Через тебе! – кричала Ірина Георгіївна.
Ці її слова стояли в вухах у Інни навіть тоді, коли вона лягла і вимкнула світло. Жінка спала в кімнаті з дітьми: так їй було спокійніше. У кімнаті з чоловіком спала його мати…
«Не найстрашніше – стати інвалідом, найстрашніше – стати людиною, яка до цього інваліда прив’язана назавжди…» – подумала Інна, засинаючи. І сама злякалася своїх думок…
Інна поверталася додому. Точніше, їй пора було повертатися, але вона все ще сиділа на лавочці біля дитячого майданчика і спостерігала за тим, як її син, Кирило, з’їжджав з гірки наввипередки з сусідським Тимуром. Наталя, дочка Інни, пішла на додаткові заняття з англійської… Додому можна було не поспішати – дочекатися її повернення…
– Мамо, а тато вдома? – запитав, підбігши до Інни, Кирило. – Він нас чекає?! А бабуся?
– Вдома, – зітхнула жінка, – він тепер завжди вдома. І завжди нас чекає… І бабуся…
Інна всіляко відтягувала повернення додому: там на неї чекав Роман і її свекруха…
Тепер у Ірини Георгіївни з’явилася нова ідея-фікс: вона вважала, що Інна зраджує чоловікові.
– Де це ти була?! – зустрічала вона Інну на порозі, варто було тій затриматися буквально на кілька хвилин. – Коханця, мабуть, завела?! Додому не тягне! Я все про тебе знаю!
– Я була на роботі, – втомлено говорила Інна, – ніякого коханця у мене немає і ніколи не було…
– Кому ти розповідаєш?! – сміялася їй в обличчя Ірина Георгіївна. – Ти – молода, здорова, тобі чоловік потрібен! Це проста фізіологія! А Ромка – інвалід. Який з нього чоловік в інвалідному візку?! Ось і бігаєш за коханцями! Це ж і їжаку зрозуміло!
Найжахливіше, що це говорила свекруха, не соромлячись ні дітей, ні Романа. Говорила з такою впевненістю, ніби бачила Інну з цими самими коханцями. І не один раз… Роман вірив словам матері. Вони з Інною тепер практично не спілкувалися. Інна відчувала себе чужою у власному домі. Кирило і Наталя розривалися між матір’ю і батьком…
…- Семен Степанович, що ж мені робити? – тихо запитала Інна. – Я більше не можу так жити! Я розумію, що винна перед Ромою, але більше просто не витримую…
– Інна, дівчинко моя, візьми себе в руки! – літній лікар погладив жінку по голові, як маленьку. Від цього вона розридалася ще сильніше. – Сльозами горю не допоможеш! Тобі себе звинувачувати нема в чому: ти не могла нічого змінити і виправити. Все, що було в твоїх силах, ти зробила. Досить звинувачувати себе в усьому! Подумай про себе і про дітей…
– Я не можу думати ні про кого, крім Романа! Свекруха мене буквально пожирає, та й чоловік став таким самим: у всьому слухає і підтримує матір. Ми з ним навіть нормально поговорити не можемо. Він теж у всьому звинувачує мене…
– Знаєш, у мене є знайомий у столиці, у нього своя приватна клініка. Йому завжди потрібні хороші фахівці. А ти, моя люба, прекрасна операційна медсестра. У них там навіть житло надається для співробітників. Я йому подзвоню…
Ти забирай дітей і їдь. Тут тобі життя не дадуть. Думай, Інна. У тебе попереду все життя. Може, ти хочеш покласти на вівтар сімейного життя своє життя, але майбутнє дітей… У тебе є шанс змінити своє майбутнє… Думай!…
За вікнами поїзда пролітали села і міста. Наталя і Кирило вже спали. Інна дивилася у вікно. Останній місяць був, дійсно, жахливим. Скільки гидоти про себе вона дізналася, скільки образливих слів від свекрухи і чоловіка почула! Але, незважаючи на це, вона пішла від Романа, подала на розлучення, відвезла дітей до матері на пару тижнів і поїхала до Києва на співбесіду і стажування…
Тепер вона їхала туди назавжди. Семен Степанович виявився правий: зарплату їй пообіцяли дуже навіть пристойну. Житлом теж забезпечували. Інна вже знайшла школу для Наталі і для Кирила – тому через тиждень потрібно було йти в перший клас…
А Роман… Що Роман… Адже вона, дійсно, не могла змінити того, що він так і не зміг прийняти! З ним залишалася його мати: Ірина Георгіївна зможе про нього подбати.
Квартира залишається їм. Інна ж мала приховати глибоко в собі почуття провини і починати життя з чистого аркуша…
Спеціально для сайту Stories
Залишити відповідь