— Тобі сорочки прасувати чи в готелі краще зроблять? — запитала я, дістаючи з шафи дві світлі.
— Ці попрасуй. Темну просто склади, — Микола не підвів очей від телефона. — Там серйозні люди будуть. Треба нормально виглядати.
— А я хіба тобі колись погано прасувала?
— Олю, ну не починай. Я не про це.
Я промовчала. Поклала сорочку на дошку, розправила рукав.
— Надовго цього разу?
— Днів на шість. Може, на тиждень.
— Тоді ще теплий светр візьми. Уже холодно.
— Поклади сама, будь ласка. Я ще маю на кілька повідомлень відповісти.
За двадцять п’ять років я добре вивчила ці збори: сорочки, шкарпетки, зарядний пристрій, який він постійно забував. Микола керував постачанням у великій будівельній компанії, часто їздив. Я давно не розпитувала, з ким зустрічатиметься і де ночуватиме.
Біля дверей він швидко торкнувся губами моєї щоки.
— Не сумуй. Відпочинь від каструль.
— Ти хоч подзвони, як доїдеш.
— Подзвоню, подзвоню.
Я помахала йому з вікна. Потім прибрала зі столу його чашку й подумала: хороший у мене чоловік. Працює, про родину дбає, синам допоміг стати на ноги. Чого ще хотіти?
У суботу я взялася за прибирання. Зняла штори, витягла пилосос, натягнула старий халат. Саме намилювала ганчірку, коли під вікнами загуділа машина.
За хвилину у двері подзвонили.
— Мамо, тільки не кажи, що ти зайнята! — Тарас увійшов першим і одразу обійняв мене. — Знайомся. Це Оксана.
За його плечем стояла русява дівчина з квітами. На фотографіях я її бачила, телефоном кілька разів чула, а от зустрітися досі не випадало.
— Доброго дня, пані Ольго.
— Ой, дитино… А я ж у чому! — Я глянула на халат. — Тарасе, не можна було попередити?
— Можна. Але ти б до нашого приїзду три страви приготувала й вікна помила.
— І що тут поганого? Проходьте, я чай поставлю.
— Не поставиш, — озвався Богдан, заходячи слідом. — Ми тебе забираємо.
— Куди?
— У гори.
Я засміялася, чекаючи, що він теж засміється.
Не засміявся.
— Хлопці, у мене штори мокрі.
— Висохнуть, — сказав Тарас.
— Пилосос посеред кімнати.
Богдан відсунув його до стіни.
— Уже не посеред.
— А вечеря?
— Мам, — Тарас узяв мене за обидві руки, — ми зняли будинок на вихідні. Хочемо побути разом. І хочемо, щоб ти поїхала.
Я розгублено подивилася на Оксану.
— Ви теж у цій змові?
— Я навіть місце для вашої сумки в багажнику залишила.
— Батько ж у відрядженні…
— Саме тому не буде кому сказати: «Олю, де мої шкарпетки?» — Богдан уже діставав мою куртку. — Збирайся.
Я ще хвилин десять сперечалася. Потім зняла хустку.
— Тільки допоможіть штори розвісити. І не стійте над душею, я сама знаю, що брати.
У машині Богдан обернувся до мене:
— Ну що, дуже страшно залишити пил без нагляду?
— Дожартуєшся, приїду до тебе з ганчіркою.
— От бачиш, — сказав Тарас до Оксани. — Мама вже погрожує. Значить, усе добре.
Я сміялася разом із ними. Давно так не сміялася.
У будинку пахло деревом. Тарас розпалював камін, Богдан пора́вся біля мангала, а я за звичкою заходилася шукати ножі й дошку.
— Сідайте, я поріжу, — Оксана забрала в мене помідори.
— Та я допоможу.
— Ви вже допомогли. Виростили двох чоловіків, які вміють готувати вечерю. Тепер можна перевірити, чи добре.
З тераси долинув Богданів голос:
— Тільки м’ясо раніше часу не хваліть!
Наступного дня ми каталися підйомником, гуляли, гріли долоні об паперові горнятка з ягідним напоєм.
— Мамо, ти усміхаєшся, — раптом сказав Тарас.
— А що, зазвичай ні?
Він трохи зніяковів.
— Зазвичай ти кажеш, що втомилася.
Я хотіла заперечити, але не знайшла чим.
Увечері Тарас оголосив, що ми йдемо до ресторану біля озера.
— Одягай синю сукню.
— А ти звідки знаєш, що я її взяла?
— Сам поклав.
— От нахаба! У моїй сумці порпався?
— Мам, ти спочатку хотіла їхати в старому светрі. Хтось мусив утрутитися.
Я дістала сукню, підфарбувала вії. Біля дзеркала затрималася довше, ніж зазвичай.
Оксана зазирнула у двері.
— Ви дуже гарна.
— Та годі тобі.
— Я серйозно. Тарас зараз пишатиметься.
— А ти думаєш, він заради мене так метушиться? — підморгнула я.
Вона почервоніла, а я ще нічого не знала напевно, але вже почала здогадуватися.
У ресторані нас посадили біля великого вікна. Принесли вечерю, морс. Богдан щось розповідав про навчання, аж раптом Тарас перебив:
— Можна я скажу?
— Ти за кермом, тобі довгі тости не можна, — пожартував брат.
Але Тарас не засміявся. Підвівся й дістав маленьку коробочку.
Оксана завмерла.
— Ти чого?..
— Я довго придумував, що скажу, — він ковтнув повітря. — А зараз усе забув. Оксанко, я хочу з тобою жити. Не зустрічатися між роботою і справами, не розвозити тебе ввечері додому. Хочу, щоб у нас був один дім. Вийдеш за мене?
— Так, — видихнула вона. — Тарасе, звісно, так!
— Ну нарешті! — Богдан першим заплескав.
Я витирала очі серветкою й ніяк не могла влучити склянкою об склянку.
— Мамо, ти плачеш? — Тарас нахилився мене обійняти.
— Ні, це я так радію. Дайте хоч на каблучку подивитися.
Оксана простягнула руку. Ми всі схилилися над нею, заговорили водночас.
А тоді Богдан замовк.
Я підвела очі. Він дивився кудись за моє плече, тримаючи склянку в повітрі.
— Що таке?
— Мамо…
— Що?
Він поставив склянку на стіл.
— Тільки не обертайся різко.
Я, звісно, обернулася.
Біля гардероба стояв Микола.
Спочатку я впізнала куртку. Ми разом вибирали її минулого місяця. Потім — шарф, який сама поправляла йому перед від’їздом.
Він допомагав молодій чорнявій жінці зняти світле пальто. Вона щось сказала йому на вухо. Микола розсміявся, поклав долоню їй на талію.
Я дивилася на цю долоню.
— Може, колега, — прошепотіла я.
Ніхто не відповів.
Вони сіли за столик. Микола нахилився до жінки, узяв її за руку й погладив пальці великим пальцем.
Колись так він тримав мою руку.
— Мамо, подивися на мене, — Тарас торкнувся мого плеча.
— Він казав… — Я не могла закінчити. — Там серйозні люди. Казав, треба сорочки…
Богдан різко підвівся.
— Сядь, — сказав Тарас.
— Сам сядь.
Старший теж устав.
— Хлопці, не треба, — я вчепилася Тарасові в рукав. — Будь ласка. Не бийтеся.
Він повернувся до мене:
— Не будемо. Але я маю його запитати.
Вони пішли через залу, а я рушила слідом. Оксана встала разом зі мною.
— Добрий вечір, тату.
Микола підняв голову.
Я бачила, як він усе зрозумів: спочатку сини, потім я за їхніми плечима.
Він висмикнув руку.
— Ви… Що ви тут робите?
— Святкуємо, — відповів Тарас. — Я одружуюся.
— Миколо? — його супутниця розгублено озирнулася. — Це хто?
— Його сини, — сказала я. — А я дружина.
Кілька секунд ніхто не говорив.
Потім Микола встав.
— Олю, відійдімо.
— Навіщо?
Він нахилився до мене й заговорив крізь зуби:
— Ти стежила за мною? Ще й дітей привезла?
Я навіть не одразу зрозуміла запитання.
— Що?
— Тобі мало було вдома розбиратися? Треба виставу на людях?
— Тату, припини, — сказав Богдан.
— Я не з тобою розмовляю!
Тарас став між нами.
— А доведеться з нами. Ми самі запросили маму. Вона навіть не знала, куди їде.
— Не лізь…
— Ти щойно звинуватив її в тому, що вона побачила тебе. Тобі більше нічого сказати?
Я дивилася на чоловіка й чекала бодай одного слова. Не виправдання навіть. Хоча б мого імені — не сердитого, не звинувачувального.
— Я тобі сорочки прасувала, — сказала я. — Хвилювалася, щоб не змерз. А ти сюди їхав?
— Олю, вдома поговоримо.
— Тут говори.
Його супутниця повільно відсунула стілець.
— Зачекай. Ти ж сказав, що ви три роки окремо живете.
Микола заплющив очі.
— Лєно…
— Ти сказав: лишилося оформити документи. Казав, що між вами давно нічого немає.
— У нас складно, я поясню.
Вона подивилася на мене.
— Ви справді живете разом?
— У п’ятницю я збирала йому сумку у відрядження.
Жінка взяла сумочку.
— Зрозуміло.
— Лєно, не роби поспішних висновків.
— А яких ще треба?
Він потягнувся до її руки, але вона відступила.
— Не треба. Мене ти теж обдурив.
Вона пішла до гардероба. Микола смикнувся слідом, зупинився й глянув на нас.
— Ну що, задоволені? Зіпсували все.
Богдан аж подався вперед, але Тарас затримав його за плече.
— Іди, тату, — тихо сказав він.
Микола пішов.
А я все ще стояла біля чужого столу. На білій скатертині лежало розгорнуте меню.
— Пані Ольго, ходімо, — Оксана взяла мене за руку. — Тут незручно стояти.
За нашим столом вона підсунула мені воду.
— Маленькими ковтками. Ось так.
Я слухняно відпила, а тоді подивилася на її каблучку.
— Оксаночко… Пробач. Такий вечір…
— Ви за що просите пробачення?
— Ви ж запам’ятаєте це…
Вона стиснула мої пальці.
— Я запам’ятаю, що Тарас запропонував мені стати його дружиною. Решту не ви зробили.
Богдан сидів, опустивши голову.
— Я ж ним пишався, — сказав він. — Усім казав: мій батько ніколи…
Голос у нього зірвався.
Тарас хотів щось відповісти, але я накрила Богданову руку своєю.
— Я теж, сину.
Більше ми не змогли з’їсти ні шматочка.
У будинку хлопці ходили навшпиньки. То один зазирав до мене, то другий.
— Мам, може, чаю?
— Не хочу.
— Вікно закрити?
— Ні, Богданчику.
— Я тут, за стіною. Якщо що…
— Знаю.
Оксана принесла чашку трав’яного чаю й сіла скраю ліжка.
— Можна я трохи побуду?
Я кивнула.
Довго мовчала, а тоді раптом сказала:
— Я ж його ніколи не перевіряла. Ні телефон, ні кишені. Мені навіть соромно було б.
— Ви й не мусили.
— А тепер думаю: може, треба було? Може, я сама…
— Ні, — тихо, але твердо перебила вона. — Ви довіряли чоловікові. Це не ваша провина.
Я відвернулася до вікна.
— Він навіть не сказав «пробач».
Оксана нічого не відповіла. Просто залишилася поруч.
Уранці ми поїхали додому. Музики ніхто не вмикав.
Біля під’їзду стояла машина Миколи.
— Піднімемося разом, — Тарас заглушив двигун.
— Ні.
— Мамо…
— Я маю сама з ним поговорити.
Богдан уже відчинив дверцята, але завмер.
— Ти нам подзвониш?
— Подзвоню.
— Не коли все закінчиться. Якщо він кричатиме — одразу.
Я погладила його по щоці.
— Добре.
Микола сидів на кухні перед порожньою чашкою.
— Нарешті.
Я повісила куртку, поставила сумку.
— Збирай речі.
Він повільно повернувся.
— Що?
— На сьогодні візьми найнеобхідніше. Решту забереш потім.
— Ти мене з моєї квартири виганяєш?
— Квартира спільна. Вирішимо, як поділити. Але разом я з тобою більше не житиму.
— Олю, не починай із дурниць.
— Я всю ніч про це думала.
Він підвівся, підійшов ближче.
— Ну оступився. Буває. Через це двадцять п’ять років перекреслювати?
— Скільки ви зустрічаєтеся?
— Яка тепер різниця?
— Для мене є.
Він відвернувся.
— Не допитуй мене.
— То про що нам говорити?
Микола потер обличчя долонями.
— Я ж від тебе не йшов. У сім’ї все було. Гроші приносив, дітей підняли. Чого тобі бракувало?
— Учора — одного слова. Щоб ти хоч раз сказав: «Я винен».
— Ну винен! Легше тобі?
Я похитала головою.
Він спробував узяти мене за плечі, але я відступила.
— Не чіпай.
— Та що ти як чужа?
— А як мені бути? Ти їй сказав, що ми три роки не живемо разом. А я в цей час що робила? Чекала тебе, лікувала, коли хворів. Думала, що ти втомлений, тому мовчиш вечорами.
— Знову ти все зводиш…
— До нас, Миколо. До нашого життя. А ти про що хочеш говорити?
Він ударив долонею по столу.
— Про те, що в сина весілля! Ти зараз розлученням усе зіпсуєш. Родичі питатимуть, люди говоритимуть…
— Нехай питають.
— Тобі байдуже?
— Що скажуть родичі — так. Як я житиму далі — ні.
Він ще довго то сердився, то просив не поспішати. Згадав ремонт, машину, гроші на синівське навчання.
— Я за це вдячна, — відповіла я. — Але ти не купив собі право мене обманювати.
До вечора він зібрав дві валізи.
У дверях обернувся:
— Ще пошкодуєш. Думаєш, потрібна комусь під п’ятдесят?
Я трималася за спинку стільця.
— Миколо, іди.
Двері грюкнули.
Я сіла просто в коридорі й нарешті заплакала. Затуляла рот долонею, але все одно чула власні схлипи.
Телефон задзвонив, коли за вікном уже стемніло.
— Мамо?
— Так, Тарасику.
— Він пішов?
— Пішов.
Син помовчав.
— Ти плачеш?
— Уже ні.
— Ми їдемо.
— Не треба. Я просто ляжу…
— Мамо, постав чайник. Ми скоро.
Вони привезли продукти й хліб, який я любила. Богдан помітив розхитану дверну ручку й одразу поліз по викрутку.
— Вона ж давно така, — сказала я.
— От і досить їй такою бути.
Тарас різав сир на кухні. Посадив мене біля себе, налив чаю.
— Він щось тобі сказав перед тим, як піти?
— Багато чого.
— Про вік?
Я опустила очі.
Син відклав ніж.
— Подивися на мене. Ти не мусиш заслужити право нормально жити тим, що комусь потрібна. Нам ти потрібна. Дуже. Але й собі ти теж потрібна, мамо.
Богдан зайшов із викруткою в руці.
— Ручка готова. А батькові слова викинь із голови. Хоча б спробуй.
— Легко сказати.
— Знаю, — він присів поруч. — Тоді ми тобі нагадуватимемо.
Тієї ночі я ще плакала. Але вже не сама.
За кілька місяців ми розлучилися. Майно поділили за законом: довелося зібрати документи, не раз повертатися до розмов, яких я воліла б більше не вести. Микола торгувався через дрібниці, проте зрештою все владнали без судової тяганини. Він переїхав в орендоване помешкання.
Лєна до нього не повернулася. Мені переказали знайомі, хоча я ні про що не питала.
Перед весіллям Тарас сам зателефонував батькові.
Після розмови довго стояв на моїй кухні біля вікна.
— Не прийде? — запитала я.
— Каже, ми його зрадили.
— Тарасе, це твій батько. Я не хочу, щоб ти через мене…
— Мамо, я хотів, щоб він був на моєму весіллі. Сказав йому це. Він відмовився. Тут ти ні до чого.
Весілля вийшло теплим і трохи метушливим. Богдан загубив якусь важливу стрічку, Оксана сміялася крізь сльози, а Тарас перед церемонією пошепки запитав мене, чи не криво зав’язана краватка.
Я поправила вузол.
— Руки тремтять? — усміхнувся він.
— Трохи.
— У мене теж.
І ми обоє засміялися.
Зараз мені п’ятдесят один.
Я змінила зачіску, ходжу на гімнастику й нарешті записалася на курси шиття. Першу блузку тричі переробляла, бо один рукав ніяк не хотів ставати на місце.
— Мамо, та купи ти вже готову, — пожартував Богдан.
— Не заважай. Я двадцять років хотіла навчитися.
— Тоді чекаю на сорочку.
— Станеш у чергу.
Оксана тепер називає мене мамою. Спершу я щоразу озиралася, коли чула це від неї, а вона сміялася й обіймала мене.
Діти часто приїжджають. Але тепер я не проводжу пів дня біля плити, якщо не маю бажання.
— У мене сьогодні тільки суп, — попереджаю телефоном.
— Прекрасно. Ми привеземо пиріг, — відповідає Тарас.
І цього справді досить.
Бувають вечори, коли мені досі сумно. Двадцять п’ять років не зникають після підпису в документах. Я пам’ятаю не лише брехню: пам’ятаю молодого Миколу, наш перший диван, його радість, коли народжувалися сини. Я не хочу викреслювати все хороше тільки тому, що ми погано закінчили.
Але повертатися не хочу теж.
Днями я складала сумку на чергову поїздку в гори. Уже сама, без умовлянь. Поклала теплий светр, зручні черевики й нову блузку — ту саму, з перешитим рукавом.
Подзвонив Богдан:
— Мамо, готова? Чи знову штори рятуєш?
— Готова. Стою біля дверей.
— Оце так! А що змінилося?
Я глянула на свою сумку й усміхнулася.
— Цього разу, синку, я збираюся для себе.