Анатолій прокинувся від човгання ніг. Теща з самого ранку збиралася до церкви на службу. Не було жодної неділі, щоб вона хоч раз пропустила «обідню». Так називала вона завжди недільну літургію.
Не зважаючи на свої дев’яносто два роки, Анатолій не пам’ятав нагоди, щоб вона захворіла. Він не раз пропонував їй свої послуги – звозити її на службу своєю машиною. Машина цілий рік стояла під вікном. Але Антоніна Петрівна жодного разу не погодилася з ним.
– Пройдусь пішки, не пані, – так казала вона Анатолію на його пропозицію.
На відміну від своєї тещі, Анатолій із дружиною без машини не могли собі уявити життя. Навіть у крамницю, яка знаходилася за триста метрів від будинку, вони їздили машиною.
Ось уже три роки, як зять вийшов на пенсію, і вважав себе літньою людиною.
– Як-не-як, а вже троє онуків, – говорив він знайомим.
Дружина Анатолія вийшла на пенсію минулого року, пропрацювавши у школі все життя. Попри пільговий пенсійний стаж, працювала у школі до шістдесяти років. Молодша за Анатолія на три роки, а вже теж, як і він – вся сива.
– Іди вже на пенсію, що ми з тобою не проживемо, чи що? Чи багато нам треба з тобою? – Постійно говорив чоловік своїй дружині.
– Працювати нема кому, молодь не хоче йти в школу. Приходять, рік, два помучаться – і тікають, – сумно зітхала дружина.
Ось уже тридцять років минуло, як вони з дружиною взяли до себе Антоніну Петрівну жити. Друзі Анатолія вважали його дивним мужиком, і говорили:
– Тобі що – однієї “пилки” мало? Так буде дві!
Але тещу свою, Анатолій любив. Жодного поганого слова у свою адресу він ніколи не чув. Не чув, щоб вона лаяла його дітей та онуків. Була тихою, та не помітною.
Постійно в’язала шкарпетки чи рукавиці, часто молилася. Двадцять років тому зв’язала светр для зятя, тож Анатолій досі їздить у ньому на рибалку.
Коли не стало тестя, Віра, дружина Анатолія, довго вмовляла матір переїхати до них жити. Але вона все не погоджувалася. Навіть не допомагало тлумачення, що нікому буде склянку води подати під старість років.
Рідну матір Анатолій поховав одразу після свого повернення з армії, тому тещу вважав своєю другою мамою.
Вирішальними були слова дочки:
– Мамо, ти ж все життя мріяла жити поряд із церквою, от і настав той момент.
Антоніна Петрівна поміркувала, побуркотіла – і дала свою згоду. Будинок у селі продали, й Антоніні Петрівні виділили кімнату у їхній трикімнатній квартирі.
Коли діти були маленькі, вона доглядала їх, зустрічала після уроків, годувала обідом, а потім відпускала грати у двір.
Одним словом – взяла господарство у свої руки. З ранку крутилася, як муха в окропі. Вранці за продуктами по крамницях і ринках бігала, і все примудрялася дістати.
З продуктами колись було туго. Вдень прала, прасувала, прибиралася. За всіма мила посуд, обід готувала, онуків зустрічала, годувала.
А вже ввечері, коли приходили батьки, йшла у свою кімнату, і молилася. Молилася за всіх – за дітей, онуків, правнуків. Молилася за всю рідню. Світло у неї в кімнаті горіло всю ніч. І коли вона спала?
І став Анатолій помічати, що діти краще вчитися стали, й на роботі все складалося. А коли обидва сини навчалися в інституті, що тільки бабуся не приготує їм у дорогу.
І варення обов’язково покладе, і всього наготує перед їх від’їздом, та ще й грошей обов’язково наділить кожному.
Гроші вона відкладала після кожної пенсії. Внукам було ніяково брати у бабусі гроші, знали про розмір її пенсії:
– Не треба бабуся, нам мама дала.
– Беріть, беріть, – наполягала бабуся, – гроші ніколи не завадять.
Анатолій дбайливо накрив дружину ковдрою, потім підвівся і вийшов у передпокій.
Теща сиділа на стільці з прикритими очима, спершись на свою паличку.
– Мамо, тобі погано? – Запитав зять, – залишилася б сьогодні вдома.
– Нічого, Толю, нічого. Треба йти. Недовго мені вже лишилося, боюся піти без причастя, – ледве чутно промовила Антоніна Петрівна.
– Ех-х-х, – зітхнув Анатолій, знаючи, що тещу вмовити залишитися, йому не вдалося жодного разу.
У коридор вийшла дружина Анатолія, Віра:
– Мамо, нехай Анатолій відвезе тебе до церкви на службу, машина ж на подвір’ї стоїть.
– Ні, ні. Пройдусь пішки, провітрюсь трохи, – і теща тихенько зашаркала ногами до виходу.
Біля виходу вона обернулася і сказала:
– Ви, в разі чого, приймайте естафету, – і перехрестила їх обох.
Сідаючи снідати, Анатолій сказав:
– По-моєму мати почала замовлятися. Що це вона мала на увазі?
Віра раптом зблідла і сказала:
– Толю, треба їхати до храму. Зустріти треба маму, щось переймаюся я.
Коли Анатолій із Вірою увійшли в храм, народ уже потягнувся до виходу. Служба закінчилась. Поспішно перехрестившись, Анатолій поспішив до вівтаря, вдивляючись у людей.
Антоніна Петрівна сиділа на лавці біля стіни, спершись на свою палицю. Очі її були прикриті. І здалося Анатолію, що вона усміхається уві сні.
– Мамо, – тихенько покликав її Анатолій, і торкнувся за плече.
Антоніна Петрівна тихенько похилилася на лавку, наче хотіла прилягти від утоми.На третій день тещу відспівували у цьому ж храмі.
– Мамо, мамо, – думав Анатолій, притримуючи свою дружину, що плакала, за лікоть. – Я зрозумів тільки зараз, про яку естафету вона говорила…
