Той день я пам’ятатиму завжди. Мені було 15 років, проте я вже зустрічалася зі своїм однокласником Михайлом. Повернувшись з побачення, батьки покликали мене на кухню. Вони були такі серйозні, що я навіть злякалася, але дарма!
— Доню, ми хотіли б поговорити з тобою про дещо дуже важливе. У тебе скоро з’явиться братик, чи сестричка. Нам ще точно не сказали.
Мені було важко у це повірити, адже мене мама народила доволі пізно — у 30 років. Проте батьки були такі щасливі, що я посміхнулась у відповідь.
— Доню, не нервуйся. Ми тебе любитимемо так, як і раніше. Нічого не зміниться. Ми завжди мріяли про другу дитину, але раніше ніяк не виходило. А ось тепер, Бог почув наші молитви…, — тато поцілував мене й обійняв.
Восени мама народила мою сестричку Лесю. В декреті вона просиділа лише 3 місяці, оскільки їй довелося терміново виходити на роботу. Всі хатні справи та виховання Лесі взяла на себе тітка Галя — молодша сестра моєї мами. Вона була в нас з самого ранку й до вечора. Возила Лесю до матері на годування. Я ж тоді до сестри не відчувала ніякої любові. Я не знала, як поводитися з дитиною. Часом звичайно колихала її, пелюшки прала, але якогось тепла ніколи не було.
Здебільшого, я свій вільний час проводила з Михайлом, тому подружити з молодшою сестрою у мене часу не було. У 18 я завагітніла. Відразу вирішила зізнатися Мишкові й він мене підтримав. Потім, ми повідомили моїх батьків й почали готуватися до весілля. Після одруження я переїхала до нього, а потім, коли я народила донечку Олю, ми поїхали до його бабці в інше місто, де й залишилися жити.
Коли Лесі було 17, батько важко захворів. Доглядати за ним вона ще не могла, адже мала довчитися у школі. Саме тому, ця ноша впала на мої плечі.
— Я не можу на нього дивитися, коли він у такому стані, — плакала та кричала Леся.
На той період, тітка Галина забрала її до себе, а ми боролися за життя батька як могли. Через декілька місяців його стан покращився й він почав одужувати. Здавалося б, все вже налагодилося, як раптом — померла тітка Галина. Для Лесі це було справжнім горем, адже вона була з нею від самого народження, проте на згадку, вона лишила їй свій маленький будиночок.
Згодом, Леся вступила до університету й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Вже за рік вони одружилися, але назвати цей шлюб щасливим в мене навіть язик не повернеться. З Лесею я майже не спілкувалася, оскільки ми ніколи не були з нею близькими сестрами. Я завжди відправляла їй подарунки та гроші на свята, але рідко телефонувала. Про все мені розповідала мама. Чоловік у Лесі був жахливий та ще й купою боргів.
Прожили вони разом 3 роки й розвелися. Леся продала їх спільну квартиру, аби віддати всі борги й пішла до батьків. Дітей у них не було.
Раптом, хвороба батька почала прогресувати. Цього разу, його доглядала Леся разом із мамою. Тривав цей жах декілька років. Я приїжджала лише влітку, аби вони могли трішки відпочити. Батько не вижив. Хату ми переписали на маму, але й вона довго не прожила.
Зазвичай, я приїздила влітку, а цього разу вирішила відсвяткувати з ними 8 Березня. Весело тоді було. Ми багато говорили, сміялися й плакали. А вже вранці, 9 числа мами не стало. Усі 40 днів я провела з Лесею. Ми ніколи в житті з нею стільки не говорили. Я почала знайомитися з нею ближче й розуміти, що я її дуже люблю.
Від хати я відмовилася, й віддала її Лесі. Вона намагалася заплатити мені мою частину, але я відмовилася й від грошей. У мене все було добре, для чого мені її гроші? Це ж вона останні роки витратила на те, аби вилікувати батьків…
Нещодавно, моїй доньці — Ользі виповнилося 30 років. На ювілей Леся вирішила зробити їй подарунок й переписала на неї хату тітки Галини. Я надзвичайно щаслива, що у мене є така сестра. Дуже часто, спадок стає причиною великих сварок, але не в нашому випадку!
Ви б віддали сестрі хату батьків?
