Толік приїхав додому, до батька та матері.
Мама одразу давай клопотати, на стіл накривати. Вона знала Толіка дуже добре, адже син рідний. Посередині чола тонка зморшка, пригнічений вигляд? Значить, щось сталося…
Він батькові дзвонив годину тому, щось плутано намагався розповісти, після чого Михайло Іванович коротко сказав – приїдь, сину.
…Вони всі разом пообідали.
– Толік, – почала мама здалеку.
– Все нормально, мамо! – зупинив її Толік.
От і поговорили!
…Пішли чоловіки надвір подихати на ганок. Толік не міг просто стояти.
– Тату, давай, походимо! Я місця собі не знаходжу!
– Ходімо до школи і назад. А ти поки що розповідай, синку.
Вони все дитинство Толіка ходили цим маршрутом, коли йому слід було виговоритися.
– Тату, від мене Марина пішла!
– Що, зовсім?
– Так!
– Але ж не раптово? Перед тим, що було?
– Посварилися.
– Винен був?
– Частково.
– У чому? – випитував Михайло Іванович.
– Вона шпильку знайшла. Жіночу.
– Де?
– У нашій спальні.
– Чия вона?
– У тому й річ, що Наді.
– Це, якої Наді? – говорив Михайло Іванович дуже стримано.
Ось чому Толік любив саме з батьком говорити.
Мама б на цій фразі вже, не розібравшись, стала б на бік невістки!
– Пам’ятаєш, я місяць тому Марину проводжав на вокзал, вона до родичів у село їздила?
– Пам’ятаю.
– Там же, на пероні, я зустрів нашу Надю. З Калинівки. Та ти її маєш пам’ятати, вона мамина родичка! Дядька Івана якась там онука… Вони до нас ще приїжджали, коли Надю до школи одягали…
– А, Надя Микитенко? З Калинівки?
– Так! Ну ось. Провів я, значить, Марину, і дивлюся, дівчина плаче на вокзалі.
Я спочатку мимо пройшов, не впізнав. Чую, вона гукнула мене на ім’я. Підійшов, а це Надя!
– А ти що тут робиш, говорю. А вона: “Я приїхала до Ярослава, познайомилася з ним у соцмережах, а він мене зустрічати не приїхав!”
– Зрозуміло, – кивнув батько.
– Я їй кажу, по-родинному: “Надю, поїхали до мене! Міста ти не знаєш, переночуєш у мене. Можливо, твій наречений і з’явиться. А якщо ні – у мене вдома є планшет. Купимо тобі квиток на сайті, і повернешся в Калинівку.”
– І вона що?
– Погодилася. Поїхали ми до мене. Я їй своїм ліжком поступився, воно краще. А сам на диван спати пішов…
– Надя плакала?
– Не те слово! Розповіла, що цей Ярослав такі солодкі пісні співав, доки її кликав, а сам потім злився… Не приїхав на вокзал.
Я її посварив, звичайно, що не можна було піддаватися почуттям, а спочатку треба було все перевірити…
– А потім що було?
– Вранці цей Ярослав з’явився, уявляєш? Каже, телефон у нього поламався, а там уся інформація була, коли Надя прибуває!
Абияк полагодив він гаджет у терміновому ремонті і відразу дзвонити! Ще не сподобалося, що Надя у чоловіка ночувала… Лдве вона йому втлумачила, що я родич…
– Поїхала потім Надя?
– Так! Цей Ярослав забрав Надю. Все в них виявилося серйозно, Ярослав не якийсь там покидьок, як я спочатку подумав.
І ось… приїжджає Марина і… знаходить за тумбочкою шпильку-краба!
– Завалилася?
– Так!
– А ти Марині, що ж, не розповів про Надю? Про вокзал?
– Не став! Я багато добрих справ роблю, і нікому про це не оголошую… Що ж тепер?… Я котика погодував, похваліть мене?
– Тут ситуація двояка, синку! Спробуй Марині поясни, що ти не негідник! – похмурнів Михайло Іванович.
– Я їй два дні пояснював. А вона: «Придумав ти все! Я всю твою рідню знаю, і жодної Наді у вас немає!”
– Тааак…
– Що мені тепер робити, тату? Як їй все пояснити?
– А в тебе контакти Наді залишилися?
– Залишилися. Я Марині відразу сказав, давай Наді дзвонити! А вона вперлася, ні в яку! Ім’я це в неї сильно в голові засіло, як синонім зради!
– Ходімо додому, мама зачекалася нас… Я подумаю, що тут можна зробити…
…Коли пішли до школи батько та син, мама бачила це через кухонне вікно – і глибоко зітхнула.
Ось так і з дитинства! Толік завжди першому батькові все розповість, що сталося, а потім і їй.
Розповідь по другому колу Толіку вже такою важкою не здається.
Наче він зміцнюється у своїх позиціях з батьківським підживленням – і стає правим.
…У двері до неї подзвонили. То була… Марина!
– Здрастуйте, Наталю Григорівно, – тихо привіталася невістка.
– Марино! Проходь! Хоч ти мені все розкажеш, бо я дізнатися від Толіка нічого не можу!
Марина пройшла, роззувшись, і сіла, напружена, у крісло.
– Кава?
– Половинку можна…
– З корицею, як ти любиш?
– Так…
– Що трапилось? – не знаходила місця від занепокоєння Наталя Григорівна, з туркою в руці.
– Толік мені зраджує, і я пішла від нього.
– Толік? Зраджує? – Не повірила мама.
– Вигороджувати будете? – одразу попередила Марина. – Я тоді піду, якщо ви заодно…
– Ти не спіши, доню, давай, спочатку, розберемося. Розкажи, що сталося!
І Марина сказала все, що знала. І в серцях додала:
– Немає у вас в рідні ніякої Наді! Обманює Толік !
– Як це, нема! У Калинівці є Надя! Чи це вона була? Так легко перевірити!
Наталя Григорівна зробила серію дзвінків та вийшла на номер Наді. Вона і справді була далекою родичкою, і вони майже не спілкувалися.
Стала Наталя Григорівна дзвонити Наді, увімкнула гучний зв’язок.
– Так… – несміливо відповіла та.
Надя недолюблювала дзвінки з невідомих номерів.
– Надю, це тітка Наталка! Мама Толіка!
– Ой, тітко Наталя! Як добре, що ви подзвонили! Я така вдячна, що Толік мене виручив тоді, на вокзалі!
– А що було? – прикинулася мама, що не знає.
Марина в цей момент так напружилася, що мало не витримала і не вибігла з кімнати!
– Каже, рідню не залишаємо у біді! Переночуєш у мене, а там розберемося, чому тебе не зустріли!
– А ти?
– Поїхала! Ярослав же телефон свій зламав, не зміг мене зустріти. Куди мені було подітися у чужому місті…
А Толік ще таким джентльменом виявився, ліжко гарне запропонував, а сам спав на дивані…
– Надя, а ти нічого не загублювала? Ну, не лишала в Толіка нічого?
– Я? Начебто ні. А що?
– Речей своїх ніяких не забувала? – не відставала Наталя Григорівна.
– Ні. Все на місці, – твердо сказала вона.
– Дякую, Надю! Заїдь у гості! Рада буду!
У душі у Наталії Григорівни все перевернулося.
Вона переживала зараз подивитися на Марину.
Невже Толік ще когось приводив?
Марина сиділа зосереджена і щось згадувала!
– Марино… Ну… я не знаю, що сказати, – розвела руками Наталя Григорівна.
Але Марина її зараз не слухала. Вона різко встала і забігала по кімнаті з сумкою.
Її обличчя виражало близькість до грандіозного відкриття!
– Є один здогадка, – рішуче сказала Марина. – А тепер я комусь подзвоню!
– Кому?
– Племінниці своїй, Христині! Пам’ятаєте?
Поки Марина пояснювала, хто це, племінниця вже взяла слухавку.
– Христинко, привіт! Як поживаєш?
– Ой, тітко Марине, не питай. До ЗНО готуюся… Я безнадійна, як сказала мама…
– Приїдь, я тебе підтягну, – запропонувала Марина. – До речі, Христино… – обережно запитала вона. – Ти в нас минулого разу нічого не залишала?
– Так! Шпильку -крабика! Він мені так добре тримав волосся!
– А куди ти його поклала?
– А я пам’ятаю чи що?
– А чому ти не подзвонила, коли помітила, що забула його, не сказала мені?
– Тітко Марино, вона мені більше не потрібна.
– Чому?
– Я постриглася я коротко! Ви мене побачите – не впізнаєте! У мене прядка тепер крута, малинова…
– Ну ти даєш! Загалом, приїжджай, Христино, займатися англійською! І шпильку свою забереш!
– Та навіщо вона мені тепер?
– Нам з Анатолієм вона точно не потрібна!
Марина поклала телефон, і виразно подивилася на свекруху. Вони зрозуміли одне одного.
…За кілька хвилин повернулися й Толік із батьком.
– Марино? Ти як тут…?
– Тооолік!! Вибач мене! Це Христини-племінниці шпилька!
Він підвівся, нічого не розуміючи, і простяг руки, бо Марина припала до нього, і не відпускала. Обіймала і жалкувала, що так не розумно повелася…
Толік обімлів від раптової ніжності, і теж обійняв свою ненаглядну Марину!
Все вирішилося найкращим чином, хоч батько придумав чудовий план примирення…
…Тепер мама стояла у Марини за спиною і, промовистими жестами, виправдувала Толіка: мовляв, ідіть вже миритися до себе додому! Там націлуєтеся та наобіймаєтесь!
А Толік стояв, поплескував Марину по спині і думав – як добре, що є у світі люди, дружина, тато та мама – яким ти не байдужий!
