— Синку, купи яблучка, свої, домашні, не кроплені.

Саме це «не кроплені» і змусило Олександра зупинитися й обернутися. Так говорила завжди його бабуся в далекому дитинстві: не обприскати, а покропити.

— Не кроплені, кажете, – підійшов він до прилавка.

Старенька з купкою яблук пожвавилася і швидко затараторила:

— Не кроплені, не кроплені, зі свого дерева на городі, вродила цього року яблунька, як ніколи. Ти не дивись, що не такі великі, як у перекупок, то ж привізні, Бог знає, звідки, там отрути більше, ніж яблука. А це ж наші, місцеві, – її руки швидко перебирали яблука, показуючи покупцеві товар з усіх боків. – Вони ж яблуками пахнуть, а смачні які, ти спробуй, спробуй. Ось, дивись, дивись, – з якимось захопленням продовжувала бабця, протягуючи яблуко, на якому була маленька бура відмітка, – бачиш, їх навіть черв’ячок їсть, бо, не кроплені.

Олександр мимоволі розсміявся після цих слів:

— То вони у Вас усі червиві?

— Та ні ж, – злякано відсмикнула руку з яблуком старенька, – дивись, усі ціленькі, це одне попалося, не догледіла. Ну, черв’ячок же їсть, значить, і для людини нешкідливе, кажу ж, не кроплені.

Олександру ці яблука були й дарма не потрібні, він просто, проходячи через вечірній базар, зрізав ріг на шляху до будинку. Але щось у вигляді цієї бабці, в її манері говорити, у відкритому нехитрому погляді, в її способі переконання черв’ячком у правдивості своїх слів нагадувало його рідну бабусю. Якесь, давно забуте, почуття теплою хвилею розлилося в грудях, і Сашкові захотілося зробити що-небудь хороше для цієї бабусі, яка торгувала на базарі. Тому, не торгуючись, він купив два кілограми цих яблук, сам не знаючи навіщо, розповівши, що в нього вдома синочок прихворів (він узагалі здоров’ям слабенький), кашляє, та й дружина при надії, і що, напевно, їм буде корисно не кроплені яблучка поїсти. Загалом, сам не розуміючи чому, Олександр поділився з цією незнайомкою найпотаємнішим, що мучило його душу.

Бабка охала, зітхала, хитала головою, примовляючи, що зараз люди похилого віку здоровіші за молодих, бо хіба в містах зараз їжа? Це ж суцільна хімія, і саме повітря тут важке і хворе. Він кивав і погоджувався. Коли вже зібрався йти, бабця раптом схопила його за руку:

— Слухай, приходь завтра сюди ж, я тобі липи сушеної привезу та баночку малини з цукром перетертої, від застуди перша справа. Так я привезу, ти приходь завтра.

Олександр ішов із яблуками додому і посміхався, на душі було добре, як у дитинстві, коли бабуся гладила по голові своєю жорсткою натрудженою рукою і говорила: «Нічого, Сашко, все буде добре».

* * *

Батьків своїх Сашко не знав. Бабуся говорила, що батька його вона і сама не знає, а мати… мати непутящою була. Як привезла його одного разу з міста, в ковдрочку загорнутого, так і поїхала назад. Обіцяла забрати, як життя своє налагодить, та так і згинула.

Бабусю Сашко любив. Коли вона, бувало, зимовими вечорами важко зітхала, згадуючи доньку свою згубну, притискала голову онука до грудей, цілувала в маківку, він говорив:

— Не плач, ба. Я коли виросту, ніколи тебе не кину, завжди з тобою жити буду. Ти мені віриш?

— Вірю, Сашко, вірю, – усміхалася бабуся крізь сльози.

А коли Сашкові виповнилося дванадцять років, бабусі не стало. Так він опинився в школі-інтернаті. Бабусин будинок продали якісь родичі (це коли вони вдвох із бабусею жили, то Сашко думав, що вони одні на білому світі, а коли мова про спадщину зайшла, претендентів виявилося чимало).

Хто жив у дитбудинку, тому не треба розповідати всі «принади» перебування в подібних установах, а хто не жив, той до кінця все одно не зрозуміє. Але Сашко не зламався і кривою доріжкою не пішов. Відслужив в армії, здобув професію. Ось тільки з дівчатами йому не щастило. І хоча сам Сашко був високим, спортивної статури, симпатичним хлопцем, усі його подруги, дізнавшись про те, що він сирота, швидко зникали з його горизонту. Тому, коли п’ять років тому він випадково зіткнувся в супермаркеті зі Светкою (вони виховувалися в одному дитбудинку), то зрадів, як найріднішій і найближчій людині. Світлана теж була дуже рада зустрічі. А через півроку вони одружилися, зʼявився син, ось зараз на доньку чекають. І, загалом, життя налагодилося.

* * *

— Свето, я тут яблук тобі з Денискою купив на базарі, домашні, не кроплені, – простягнув пакет дружині.

Світлана, яка виросла з малечку в дитячому будинку, пропустила всі ці епітети повз вуха. Вона помила яблука, поклала у велику тарілку і поставила на стіл. А через півгодини в кімнаті вже витав яблучний аромат.

— Слухай, які класні яблука, а як пахнуть, – говорила Світлана, наминаючи їх за обидві щоки разом із сином.

— Так домашні ж, не кроплені…

Цієї ночі Олександру снилася бабуся. Вона гладила його по голові, усміхалася і щось говорила. Сашко не міг розібрати слів, але це було й не важливо, він і так знав, що бабуся говорила щось хороше, добре, ласкаве. Від чого віяло спокоєм і щастям, забутим щастям дитинства.

Звук будильника безжально обірвав сон. Весь день на роботі Олександр ходив сам не свій. Щось турбувало, якась незрозуміла туга гризла душу, до горла періодично піднімався клубок. Повертаючись додому, він зловив себе на думці про те, що дуже хоче знову побачити ту бабцю з яблуками на базарі.

* * *

Віра Степанівна (так звали бабцю, яка торгувала яблуками) тинялася двором, тяжко зітхала, раз по раз витираючи сльози, що набігали на очі. Давним-давно її старший син загинув під час виконання службових обов’язків (пожежником був), навіть одружитися не встиг, а молодша донька, красуня й розумниця, коли навчалася в інституті в столиці, вийшла заміж за африканця і поїхала в спекотний клімат, де ростуть банани й ананаси. Чоловік її покійний довго бушував і плювався з цього приводу. А вона що? Вона тільки плакала, передчуваючи, що не побачить свою дівчинку більше ніколи. Так і вийшло. Поки ще був живий чоловік, трималася і вона. Ну, що ж робити, якщо життя так склалося? А як два роки тому чоловіка не стало, померкло світло в душі Віри Степанівни. Жила більше за звичкою, просячи Бога, щоб забрав її швидше в царство спокою.

Цей молодий чоловік, що купив учора яблука, розтравив їй душу. Адже чужий зовсім, а як добре з нею поговорив, не відмахнувся… Щось було в його очах… якась затаєна туга, біль, вона це одразу відчула. Її материнський інстинкт прорвався у словах: «Приходь завтра сюди ж, я тобі липи сушеної привезу та баночку малини з цукром перетертої, від застуди перша справа. Так я привезу, ти приходь завтра».

І ось зараз, загортаючи в газету банку з малиновим варенням, Євдокія Степанівна мимоволі посміхалася, думаючи, що б іще такого захопити для цього хлопця і його сім’ї. Дуже вже хотілося їй порадувати людину і, звісно ж, ще трохи поговорити, як учора.

* * *

Вчорашнє місце за прилавком було зайнято, і Віра Степанівна прилаштувалася неподалік, у сусідньому ряду. Виклавши купкою яблука, вона всю увагу зосередила на людях, які проходили повз, щоб не пропустити.

Народ масово повертався з роботи. До цього часу Віра Степанівна остаточно рознервувалася. «От же дурепа стара, понавигадувала сама собі, напридумувала… і навіщо йому слухати й вірити чужій бабці», – прикро думала вона, а очі все виглядали й виглядали знайомий силует у натовпі.

Олександр учора не надав особливого значення словам бабці про липу і малинове варіння. «Ці базарні бабусі чого хочеш наговорять, аби товар свій продати», – думав він. – «А раптом і, правда, приїде? Не схожа вона на досвідчену, жваву торговку. Черв’ячка показувала… от же придумала…», – усміхнувся, згадуючи бабине обличчя, з яким запалом вона про черв’яка говорила. – «Ех, яка різниця, все одно ж через базар іду, гляну, раптом стоїть».

Сашко звернув у ту частину базару, де вчора стояла бабця з яблуками, пішов уздовж прилавка, не видно бабці. «Тьху, дурень, розвели, як малого хлопчака, добре що вчора, з дуру, Светці не похвалився обіцяною малиною». Настрій миттєво зіпсувався, не дивлячись на всі боки, Сашко прискорив крок.

— Дорогий мій, я тут, тут, стривай, – пролунав гучний крик, і Олександр побачив вчорашню бабцю, що поспішала до нього.

Вона радісно схопила його за лікоть, потягнула за собою і все тараторила:

— Місце зайняте було, я тут поруч прилаштувалася, боялася, пропущу, думала, чи прийдеш? Я ж усе привезла, а думаю, раптом не повірив бабці…

Бабця все «торохтіла» і «торохтіла», але Олександр не прислухався до слів, він на якусь мить душею перенісся в дитинство. Ця манера розмови, окремі слова, вирази, рухи рук, погляд, у якому зачаїлося бажання потішити людину своїми діями, все це так нагадувало його рідну бабусю.

Він запитав: скільки винен, Віра Степанівна замахала руками, сказавши, що це вона зі своїх кущів для себе варила, і приймати це треба, як частування. А ще говорила, що малина в неї не сортова, а ще та, стара, не така велика і красива на вигляд, але справжня, запашна і дуже корисна. І Сашко згадав бабусину малину, її запах і смак, а ще йому чомусь згадалася картопля. Жовта всередині, вона так апетитно виглядала в тарілці, а смачна яка. Після відходу бабусі він ніколи більше не їв такої картоплі.

— А картопля жовта всередині у Вас є? – перебив він стареньку.

— Є і жовта, і біла, і та що розварюється добре, і тверденька для супу.

— Мені жовта подобається, її бабуся в дитинстві завжди варила, – мрійливо вимовив Олександр.

— Милий мій, завтра субота, вихідний. А ти приїжджай до мене в село, сам подивишся, яка в мене картопля є, в мене ще багато чого є… Стара я вже, тяжко мені сумки тягати, а ти молодий, тут і їхати недалечко, лише сорок хвилин електричкою. Приїжджай, я не ображу…

І Сашко поїхав. Не за картоплею, а за втраченим теплом із дитинства.

* * *

Минуло два роки.

— Наталко, печиво точно свіже? – стурбовано запитувала вже вдруге Віра Степанівна.

— Так, кажу ж Вам, учора привезли, ну, що Ви, їй-Богу, як дитя мале? – відповідала продавчиня.

— Діти до мене завтра приїжджають з онучатами, тому й питаю. Дай мені одне, спробую.

— Дивись, зовсім Степанівна з глузду збожеволіла, – перешіптувалися в черзі, – знайшла якихось голодранців, до хати пускає, минулого літа Светка з дітьми все літо на її шиї сиділи. Видно, сподобалося, знову їдуть.

— Ой, і не кажи. Чужі люди, обкрутять до нитки, а то й по голові стукнуть, дім у неї хороший. Василь покійний господарем був. Говорила їй скільки разів, відмахується.

— Зваж мені кіло, гарне печиво.

— Ну, нарешті, – видихнули тітки, що стояли позаду. – Не тих годуєш, Степанівно.

Віра Степанівна, не поспішаючи, йшла додому й усміхалася. Що їй розмови? Так, плітки всякі. Рідні – не рідні, яка різниця. Де вони ці рідні? За стільки років і не згадали про неї. А ось Саша зі Світланою допомагають, та й не в допомозі справа…

— Саша, а чого нам до завтра чекати? Я вже всі речі склала і гостинці спакувала, на останню електричку якраз встигаємо. Поїхали, га? – агітувала Світлана чоловіка, який прийшов із роботи.

— Тату, поїхали до бабусі, поїхали, – підхопив Дениска, – там курочки, пиріжки, вареники з вишнею… там добре.

— Баба, – застрибала дворічна Оленка, – хочу до баби.

Олександр подивився на своє сімейство, усміхнувся, махнув рукою:

— Поїхали.

Вони сиділи в електричці, діти дивилися у вікно, періодично оголошуючи вагон захопленими криками: «Дивись-дивись!» А Саша зі Світланою просто посміхалися, ні про що особливо не думаючи. Адже це так добре, коли в тебе є бабуся, яка завжди чекає!