— То коли до нотаріуса, мамо? Стефа завмерла з чашкою в руці

— То коли до нотаріуса, мамо?

Стефа завмерла з чашкою в руці.

— Валерію, ще й не розвиднілося.

— А що зміниться, як розвидниться? Я тебе третій тиждень питаю.

— Дай хоч чаю випити.

— Петро попросив би — ти б уже бігла.

Вона обережно поставила чашку на стіл. Не випила й ковтка.

— Я на город вийду.

— Що ти там робитимеш? Сніг тільки зійшов!

Стефа не відповіла. Накинула хустку, взула калоші й зачинила за собою двері.

Майже сімдесят років прожила, а тепер мусила вибирати: рідний син чи зять, який за тридцять років став сином. Одному боляче відмовити. Другого — соромно скривдити.

Біля старих яблунь вона спинилася, вхопилася за тин.

— Іване… Якби ж ти був…

Колись на цьому подвір’ї стояла глиняна хата. Навесні зі стелі капало просто в миски, а взимку Стефа вранці відсувала ліжко від стіни, бо ковдра примерзала до вогкого кута.

Діти росли, грошей не було. Чоловікові на роботі місяцями не платили, самі жили з городу та корови.

Першим одружився Валерій. У двадцять два зібрався до Оксани, у сусіднє село. Біля воріт уже чекала підвода, на ній лежали його валіза й дві подушки.

— Оце все? — спитав він тоді.

Стефа поправила наволочку.

— Усе, синку.

— Людям батьки корову дають. Гроші. А я з двома подушками піду?

— Ми б дали, якби мали.

— Знаю я це ваше «якби».

Іван вийшов із сіней.

— Не сором бідності, сину. Ми не пропили, не прогуляли.

— А я що кажу? Тільки мені перед людьми соромно.

Стефа ще хотіла обійняти його, але Валерій уже сів на підводу.

— Приїжджайте хоч, — сказала навздогін.

Він кивнув, не озираючись.

Руки син мав справді золоті. І мурувати вмів, і дах покрити, і двері вистругати. Спершу їздив працювати до столиці, потім — за кордон. Народилися в них з Оксаною син і донька. За кілька років поставив двоповерховий будинок, купив машину, обгородив подвір’я кованим парканом.

Стефа раділа:

— Наш Валерій он як вибився!

Іван теж пишався. Тільки просити в сина нічого не хотів. Раз таки не витримав, коли після дощу вода потекла вже над самим ліжком.

— Валеро, може, є в тебе шифер старий? Хоч кілька листів. Я б найгірше перекрив.

Син глянув на мокру пляму на стелі, дістав гроші й поклав на стіл.

— Ось на хліб. А шиферу нема. Усе на свою хату пішло.

— Та я не грошей…

— Тату, мені теж ніхто нічого не дав. Сам крутився.

Іван забрав руку зі столу.

— Я зрозумів.

Коли машина від’їхала, Стефа торкнула чоловіка за плече.

— Не бери до серця.

— А куди його брати, Стефо?

Ту купюру він поклав у стару Біблію. Більше в сина не просив.

А потім Віра привезла Петра.

Стояли на порозі, трималися за руки. Донька дивилася рішуче, хлопець — так, ніби боявся зайвий раз ступити на чисту підлогу.

— Мамо, тату… Ми одружитися хочемо.

— То заходьте вже, молодята, — розгубилася Стефа. — Не на порозі ж про таке говорити.

За столом Петро все дякував. За борщ, за хліб, за сметану.

— Та їж, дитино, бо вистигне, — усміхнулася вона. — А батьки твої де живуть?

Ложка в його руці спинилася.

Віра стиснула йому пальці під столом.

— Немає в мене батьків. Я в дитбудинку виріс.

— Давно сам?

— З трьох років.

Стефа повільно опустилася на стілець.

— Господи… То й провідати тебе нікому було?

Петро ледь знизав плечима.

— Бувало, вихователька на свята забирала.

Він спробував усміхнутися.

— Ви не думайте, я працюю. Нам із Вірою допомагати не треба. Тільки… поки що жити ніде.

— А тут що, місця немає? — озвався Іван.

— Я не до того, щоб…

— Зрозумів я, до чого. Їж.

Стефа поклала хлопцеві руку на плече.

— Будеш тепер до нас приїжджати. Не лише на свята.

Петро кивнув і раптом низько схилив голову над тарілкою. Віра мовчки гладила його руку.

Після скромного весілля молоді залишилися в батьків. Петро одразу взявся до роботи: паркан поправив, сарай підлатав, криницю вичистив. А одного вечора виніс із кімнати чергове відро дощової води й сказав:

— Тату, треба нову хату ставити.

Іван глянув на нього з-під брів.

— Думка добра. Гроші де візьмемо?

— Поїду заробляти.

Віра, що стояла біля печі, обернулася:

— Надовго?

— Як вийде.

— Ми ж тільки одружилися…

Петро підійшов до неї.

— Я знаю. Але ти сама бачиш. Тут скоро стелю підпирати доведеться.

Тоді Стефа й подалася до Валерія. Хотіла попросити, щоб узяв Петра у свою бригаду.

Син саме натирав машину. Вислухав, кинув ганчірку на капот.

— Значить, йому вже хату треба?

— Не йому, Валеро. Нам усім.

— А як я йшов, вам нічого не треба було?

— Та хіба ми тебе вигнали? Хіба від добра нічого не дали?

— Мамо, не починай.

— Я не грошей прошу. Роботу дай хлопцеві. Він відпрацює, побачиш.

— Немає місця.

— Ти ж казав, людей бракує.

— Перевірених бракує. А я його знати не знаю.

Стефа глянула на синові руки, на чисту плитку під ногами.

— Він твоїй сестрі чоловік.

— То хай сестра й допомагає.

Додому вона повернулася пішки від зупинки. Петро саме лагодив хвіртку.

— Ну що, мамо?

Вона відвела очі.

— Немає зараз у них роботи, синку.

— Нічого. Знайдемо іншу.

За тиждень Стефа почула, що Валерій узяв у бригаду кума, який до того й кельми в руках не тримав. Сказати Петрові не змогла.

Та він роботу знайшов сам. Їздив з чужими чоловіками, повертався раз на кілька місяців — худий, обвітрений, із потрісканими долонями.

Викладав гроші на стіл:

— Це на цеглу. А ці залиште дітям.

У Віри вже народився хлопчик, згодом — дівчинка. Стефа колихала малу й дивилася на зятів розірваний рукав.

— Петре, купи собі хоч куртку.

— Ще добра.

— Де вона добра? Вата лізе!

— Мамо, до весни доходжу.

Віра якось не витримала:

— Ти знову все привіз? А сам що там їв?

— Їв.

— Не відвертайся. Я ж бачу тебе.

Він обійняв дружину.

— Ще трохи потерпимо. Добре?

— Тільки не ціною тебе.

Будували сім років. Іван із майстрами заклав фундамент, Петро у кожен приїзд брався за мури, дах, підлогу. Віра працювала, ростила дітей, носила на будову обіди. Стефа прала закіптюжений одяг і ввечері сварила чоловіків:

— Досить! Уже ложки в руках не втримаєте!

— Ще ряд докладемо, мамо!

— Ви той ряд від обіду кладете!

А коли перейшли до нового будинку, Стефа довго стояла у ванній і крутила кран.

— І гаряча йде, Іване. Просто з крана.

— Бачу, — хрипко відповів він.

Того ж вечора Іван заговорив про документи.

— Треба на вас хату оформити. Щоб порядок був.

Петро аж випростався.

— Навіщо, тату?

— Бо ваша праця.

— А ви тут хто? Ми для всіх будували. Живіть собі й не вигадуйте.

— Петре…

— Не треба. Ви мене сином назвали. То не робіть тепер чужим господарем.

Іван більше не наполягав.

П’ять років тому його не стало. Заснув увечері й не прокинувся.

Після похорону Стефа сиділа біля чоловікового ліжка й не хотіла виходити.

Петро приніс їй чай.

— Мамо, випийте.

— Постав.

— Ви від ранку нічого не їли.

— Не хочу.

Він присів поруч.

— Знаю.

Вона раптом схопила його за рукав.

— Як же я тепер без нього?

Петро обійняв її, незграбно, міцно.

— Не знаю, мамо. Але самі не будете.

І не залишав. Возив до лікарів, стежив за ліками, сідав увечері поруч, навіть коли після роботи ледве тримався на ногах.

Коли онуки вступили до університету, Віра вирішила їхати в Італію доглядати літню жінку.

— На кілька років, мамо. Дітей вивчимо — повернуся.

— А Петро?

— Петро тут залишиться.

— Через мене?

Донька обняла її.

— І через вас. І тому, що хтось мусить тримати наш дім.

Петро влаштувався на будівництво неподалік. Щовечора повертався, розпалював котел, питав із порога:

— Мамо, їли?

— Їла, їла. А ти руки мий.

Так і жили.

А у Валерія все пішло шкереберть.

Спершу він покинув Оксану заради молодої жінки. Дружина телефонувала Стефі й плакала так, що та ледве розбирала слова.

— Каже, пожити для себе хоче… А ми що, мамо? Ми йому жити заважали?

Стефа подзвонила синові.

— Валеро, схаменися. У вас діти.

— Діти дорослі. Будинок їм залишив. Що ще?

— А двадцять із лишком років разом — це що?

— Не лізь, мамо. Я сам розберуся.

Новій дружині він купив квартиру, записав на неї. Возив відпочивати, дарував прикраси. Матері телефонував рідко, поспіхом.

Потім важко перехворів на запалення легенів, далися взнаки спина й суглоби. Лікар заборонив тягати важке. Заробітків не стало, заощадження пішли на лікування.

Одного вечора молода дружина поставила біля дверей його валізу.

— Тобі краще поїхати.

Валерій подивився на неї.

— Куди?

— До матері. До дітей. Не знаю.

— Я ж хворий.

— Я не наймалася тебе доглядати.

Оксана слухавки не взяла. Діти теж.

До матері він приїхав під холодним осіннім дощем.

Стефа відчинила й спершу лише вдивлялася в його змарніле обличчя.

— Мамо… Переночувати можна?

— Валеро?

Він опустив голову.

— Якщо не можна, я…

— Заходь. Чого стоїш? Увесь мокрий.

Вона метушилася біля плити, діставала суху сорочку, все торкалася його плеча.

— Чому не сказав? Хоч би подзвонив.

— Не хотів.

— Мені?

Валерій промовчав.

Петро, повернувшись із роботи, простягнув йому руку:

— Здоров. Ну, що ж ти біля дверей сидиш? Роздягайся, тут тепло.

— Я ненадовго, — буркнув Валерій.

— Видужуй спершу. Там побачимо.

Йому віддали кімнату онука на першому поверсі. Стефа варила бульйони, купувала ліки, вночі прислухалася, чи не кашляє.

За кілька місяців Валерій оклигав. І почав придивлятися до будинку вже інакше.

— Кухня дорога у вас, — кинув якось.

— Довго збирали, — відповіла Стефа.

— Петро вибирав?

— Віра.

— Ясно. Облаштувалися.

А невдовзі сів навпроти матері й сказав:

— Треба половину хати на мене переписати.

Стефа навіть не одразу зрозуміла.

— Що?

— Документи я перевірив. Усе на тобі. То поки жива, зроби по-людськи.

В’язання зісковзнуло їй на коліна.

— Валерію, цю хату Петро з Вірою будували.

— На батьківській землі.

— Ми з батьком допомагали, скільки могли. Але гроші — їхні. Роки праці — їхні.

— А я хто? Не син?

— Син. Та до чого тут…

— Отож! Я син, а він приймак. Сирота прийшов на все готове!

Стефа підвелася так різко, що стілець скрипнув.

— На що готове?

— Не кричи.

— На дірявий дах? На відра посеред кімнати? На батькову хворобу?

Валерій відсунув чашку.

— Знову я поганий.

— Я не це сказала.

— Зате подумала. Чужий кращий!

— Не називай його чужим.

— А ким називати?

— Петром. Для початку — Петром.

Він ударив долонею по столу.

— Я свого не віддам!

Стефа відсахнулася. Валерій це побачив, але не вибачився.

Відтоді розмови про будинок не припинялися. То за сніданком, то перед сном, то біля хвіртки.

— Вирішила?

— Не муч мене.

— Правди прошу — вже мучу?

При Петрові Валерій переважно мовчав. Одного разу, коли той ремонтував ворота, не втримався:

— Дуже не старайся. Може, ще ділити доведеться.

Петро відклав інструмент.

— Що саме?

— Хату. Подвір’я. Не все ж тобі.

Зять трохи помовчав.

— Ти до мене злий — зі мною й говори. Маму облиш.

— Ти мені не вказуй.

— Вона третю ніч не спить. Ти хоч бачиш?

— А мені де подітися?

Петро здивовано подивився на нього.

— Тебе хтось виганяє?

Валерій відвернувся.

Саме після тієї розмови Стефа й не заснула до ранку.

Тепер вона стояла біля яблунь, дивилася на будинок і терла задубілі пальці. Там Петро підводився затемна, щоб до роботи розпалити котел. Там Віра сім років відкладала собі на чоботи, бо треба було то вікна, то труби. Там Іван уперше за довгу зиму не кашляв від холоду.

А Валерій сидів на теплій кухні й боявся залишитися ні з чим. Вона це розуміла. Тільки чому за його страх мали розплачуватися інші?

— Допомогти тобі треба, сину, — тихо сказала вона. — Але не так.

Коли повернулася, Петро вже збирався на роботу. Валерій допивав каву.

— Затримайся, Петре.

Він глянув на годинник і зняв куртку.

— Щось сталося?

— Сядьте обоє. Я вирішила.

Валерій одразу випростався.

— Я можу машину в сусіда взяти. Він обіцяв.

— Машини не треба.

— До району пішки підеш?

— З тобою я до нотаріуса не поїду.

Він повільно поставив чашку.

— Знову передумала?

— Ні. Нарешті додумала.

Стефа поклала руки на стіл, щоб не так було видно, як тремтять.

— Ти мій син. І я тебе люблю. Навіть зараз, коли ти дивишся на мене так, ніби я тебе обікрала.

— А як мені дивитися?

— Дай договорити. Я тебе прийняла не за гроші й не за те, що ти мені колись зробив. Захворів, прийшов — я відчинила. І ще раз відчинила б.

Валерій опустив очі, але одразу стиснув губи.

— Гарні слова. А дім — чужому?

Петро ворухнувся, та Стефа зупинила його долонею.

— Цей дім я оформлю на Віру й Петра. На обох. Бо вони його збудували.

— А я, значить, на вулицю?

— Не перекручуй. Твоя кімната за тобою. Живи, лікуйся, працюй, коли зможеш.

— Поки він не вижене?

Петро подивився йому просто в очі.

— Я хоч раз дав тобі так подумати?

Валерій не відповів.

— Мамо, — тихо сказав Петро, — може, не треба поспішати з тими паперами? Ви ж бачите…

— Бачу, синку. Саме тому й треба. Ми з батьком давно мали це зробити.

Вона повернулася до Валерія:

— Я не віддам тобі половину їхньої праці. Не проси більше. І погрожувати мені теж не треба.

— То ти вже все сказала?

— Усе.

Він підвівся. Кілька секунд стояв, важко спираючись на стіл. Стефа чекала крику.

Але Валерій лише відсунув стілець і пішов до своєї кімнати.

Двері зачинилися тихо.

Петро потягнувся до її руки.

— Мамо, ви як?

Вона спробувала всміхнутися, та губи затремтіли.

— Чаю налий. Я від ранку так і не випила.

Наступного дня Стефа зателефонувала Вірі. Донька довго мовчала.

— Мамо… А ви там як із ним тепер?

— Будемо жити. Тільки вже без цього щоденного страху.

До нотаріуса поїхали й документи оформили: будинок перейшов доньці та зятеві.

Валерій два тижні майже не виходив зі своєї кімнати. Їв окремо, на запитання відповідав коротко. Якось навіть дістав валізу.

Стефа побачила її біля ліжка.

— Їдеш?

— Думаю.

— Куди?

— Знайду.

Вона постояла на порозі.

— Вечеря на плиті. Як захочеш — приходь.

Валізу він так і не склав.

Одного дня вийшов надвір і побачив Петра біля воріт. Той підважував важку стулку, намагаючись змастити завіси. Скривився, перехопив лом.

— Стій, — озвався Валерій із ґанку.

Петро обернувся.

— Що?

— Так спину зірвеш.

Він підійшов, оглянув нижню завісу.

— Дай брусок. Підіпремо. На собі не тримай.

Удвох упоралися за кілька хвилин.

— Спасибі, — сказав Петро, витираючи руки.

— Та що там.

Валерій уже зібрався йти, але спинився.

— Я б верхню завісу поміняв. Вона довго не протягне.

— Глянемо в суботу?

Валерій кивнув.

То була ще не дружба. Наступного ранку вони знову пили чай мовчки. Але тепер у тому мовчанні можна було дихати.

Потроху Валерій почав допомагати: полагодив стілець, перебрав інструменти, вистругав нову полицю в комору. Коли спина дозволила, влаштувався до сільської столярної майстерні — там йому знайшли роботу без важкого піднімання.

Першу зарплату поклав перед матір’ю.

— На продукти.

Стефа глянула на гроші.

— Залиши собі на ліки.

— На ліки є. Бери, мамо.

Вона взяла. Не стала ні хвалити, ні згадувати минуле.

Восени, на Покрову, повернулася Віра.

Петро зустрів її біля воріт і ніяк не міг випустити з обіймів.

— Пусти хоч сумку поставлю, — сміялася вона крізь сльози.

— Ні.

— Петре…

— Три роки пускав. Досить.

Стефа вийшла на ґанок у новій світлій хустці. За нею стояв Валерій.

Віра, обійнявши матір, глянула на брата.

— Привіт.

— З приїздом.

Коротка пауза вколола всіх.

— Я полицю тобі в коморі зробив, — раптом сказав Валерій. — Мама казала, ти давно хотіла.

Віра кивнула.

— Дякую. Покажеш потім?

— Покажу.

На обід приїхали онуки. На веранді стало тісно й гамірно: хтось шукав додатковий стілець, хтось перебивав із дороги, Віра розкладала подарунки й раз у раз торкалася чоловікового плеча, наче перевіряла — ось він, поруч.

Валерій сидів біля матері. Не командував, не порівнював, кому скільки дісталося. Коли Петро потягнувся по хліб, сам посунув йому тарілку.

Стефа помітила той простий рух.

— Мамо, ви чого не їсте? — спитала Віра.

— Зараз, доню.

— Знову думаєте про щось?

Стефа обвела поглядом стіл. Петро ділився з Валерієм якоюсь робочою новиною, онука сміялася, Віра чекала відповіді.

— Ні, — сказала вона й узяла ложку. — Слухаю вас.

І вперше за довгий час їй не хотілося виходити з власної хати, щоб побути в тиші.

Залишити коментар