Віктор довго не знав, як сказати дружині, що мама ресторан відмінила, і планує вдома стіл накрити. Він знав, яке ставлення у дружини до села, тому розумів, що вона знову не захоче їхати, і усвідомлював, що якщо вона не приїде, то мама неабияк засмутиться.
Лариса таки відмовилася їхати до свекрухи:
– Що я там не бачила? Вікторе, ти ж знаєш, що я не люблю гостювати у твоєї мами. Ти ж казав, що ми в ресторан підемо?
– Мама передумала, бо грошей не немає. Ларисо, не гарно це буде, якщо ти не приїдеш, – намагався вмовити Віктор дружину.
– Тобі треба, ти і їдь, а моєї ноги там не буде.
– Ларисочко, я думаю, що варто поїхати. Настав час переконати маму, щоб вона свій будинок і город на мене переписала. Ти ж хочеш більшу квартиру? От якщо мама на мене все перепише, ми її хату продамо, і купимо собі шикарне житло, а мамі залишимо цю нашу однокімнатну квартиру, – виклав перед дружиною свій план Віктор.
На цих словах Лариса повеселіла, і пообіцяла, що поїде.
– То що, мамо, Ви вирішили? В ресторані будемо святкувати чи таки вдома надумали? – питає мене син.
– Вдома, синку. Ресторан я відмінила, занадто дорого це виходить. А вдома я не гірше все приготую. Так що, приїжджайте в неділю, буду рада вас бачити, – кажу.
Віктор зателефонував мені з самого ранку, але я вже встигла прокинутися, бо роботи було дуже багато. Бог дав такий вересень, що чудо – тепло як улітку, а в селі завжди багато роботи.
Мені 65 років, я давно вдова. Зараз живу одна в своєму заміському будинку.
Є у мене один син, але він одружений, живе з сім’єю в місті, а до мене лише інколи телефонує і ще рідше приїжджає, бо каже, що у нього часу на все не вистачає.
Я все розумію, але можна хоч в суботу приїхати і допомогти, знаючи, що крім нього у мене більше нікого немає.
Господарка у мене невелика – маю кілька курочок, і 10 сотих городу біля хати. Жити в селі і не мати своїх продуктів, то трохи дивно було б, тому я і картоплю саджу, і моркву, і цибулю, і кукурудзу. Є невеликі грядочки з огірками і помідорами.
Все це не на продаж, а для себе і для сина, щоб онуки домашніми продуктами ласували. А Віктор не те, що не приїжджає допомогти, він навіть не знаходить часу, щоб приїхати і забрати те, що я приготувала для них.
Спочатку я ображалася на сина за те, що він для мене часу не знаходить, але потім звикла. Яку роботу можу сама зробити – то роблю, а яку не можу – кличу сусіда і плачу йому гроші.
От тільки Михайло від грошей завжди відмовляється, і мені незручно, бо людина весь день у мене задурно працює.
– Тримай, Марійко, свої гроші, вони тобі ще пригодяться, – каже завжди Михайло.
А цієї суботи і роботи було багато, і треба ж було до свята готуватися, адже ювілей як не як, і діти приїдуть, тому я знову звернулася до Михайла з проханням по допомогу.
Весь день ми працювали, не було коли і присісти. Яблука зібрали і в ящики склали. Горіхи позбирали, в цьому році гарний урожай. З городу вже все начисто прибрали, так що якби завтра випав сніг, то я б не мала чого хвилюватися, і все завдяки Михайлу.
– А знаєш що, Михайле. Приходь завтра до мене на ювілей, посидимо, погостимося, хоч так тобі віддячу за допомогу, – кажу.
– Так у мене і подарунка немає, що я тобі принесу?
– А нічого і не треба, ти і так мені неабияк допомагаєш, це і є твій подарунок, так що приходь обов’язково.
В неділю Михайло з величезним букетом айстр першим прийшов мене вітати. А потім ще й допоміг мені і столи скласти, і накрити, так що коли діти приїхали, все уже було готово.
Коли син з невісткою побачили, що я не одна, Лариса засмутилася і не стала цього приховувати, почала фиркати, що за стіл з нами вона не сяде.
Одним словом, свято з самого початку було зіпсоване. Коли ж Віктор, нарешті, вмовив її присісти, вона першою швидко заговорила про те, що я вже в такому віці, що пора мені про заповіт подумати, а ще краще – уже зараз зробити дарчу на свого єдиного сина.
– Гарний тост, невісточко, нічого не скажеш, – образилася я.
Ця розмова мені не сподобалася і я прямо сказала, що про це ще занадто рано говорити.
Невістка встала з-за столу і почала збиратися. Син слідом за нею. А я сиджу за накритим столом і не розумію, що мені робити – зупиняти їх, перепрошувати, чи нехай ідуть?
Але за мені в них пробачення просити? Що я їм зробила? Тому зупиняти я їх не стала, нехай ідуть. Але на душі так прикро, що словами не передати.
Михайло став мене заспокоювати, що я все правильно сказала.
– Не журись, Марійко. Разом ми якось впораємося. А син зрозуміє свою помилку, і сам прийде. От лише щоб не запізно.
Михайло правий, але мені від того не легше. Ну що я їм поганого зробила, що вони до мене так ставляться?
Фото ілюстративне.
