— Треба було нам всім разом тікати. Треба було кидати все і йти. Мені так шкода… Так шкода… Все було б інакше. Оленка моя. Підійди. Я подивлюся на тебе

— Якби не мати, я б ніколи сюди не приїхала! — З порога кинула Олена, стискаючи в руці мокру парасольку.

Брат Костя стояв у передпокої.
— А я думав, ти і заради неї не приїдеш, — досить холодно відповів він.

Дощ лив стіною. Старий будинок скрипів під натиском вітру, немов видихав накопичений за роки біль. У глибині будинку було чутно кашель — тихий, уривчастий. Кашляла їхня мати, заради якої Олена повернулася в місце, яке колись поклялася залишити назавжди.

– Ти навіть не подзвонив мені, коли її відвезли до лікарні. – Олена скинула з плеча промоклу сумку, зняла пальто. Її голос тремтів від злості.

– А ти коли востаннє сама дзвонила? – роздратовано кинув у відповідь Костя. – Всі ці роки тебе мало цікавило, як ми живемо.
Олена не відповіла.

Колись у цих стінах вирували нескінченні скандали: батько завжди під градусом і злий, мати — мовчазна, діти — безсловесні свідки, які не мають права голосу. Костя став бронею, Олена — втікачем.

Тепер минуле знову постукало в двері, немов непроханий гість. Олена раптом згадала: їй шість років, батько кидає в стіну тарілку, мати в сльозах стирає кров з губ, Олена тремтить від страху, знаючи, що зараз буде.

Костя тягне її в сад – ховатися. Там, серед гілок дерев, вони вперше поклялися один одному, що коли-небудь втечуть звідси.

Вона втекла. Він залишився.
І тепер знову опинилися тут – двоє дорослих і ображених один на одного людей.

— Скільки років ти була десь там, Олено? П’ятнадцять?

— Дев’ятнадцять, — вимовила вона. — І не пошкодувала жодного дня.

Знову почувся кашель матері. Занадто різкий, надсадний.

Олена і Костя завмерли на мить. Потім знову натягнули маски.

— І що тепер? Станеш сидіти тут з нею, виносити судно, слухати її марення? — Костя посміхнувся. Глухо. Безрадісно. — Вона вже і мене впізнавати перестала. Тебе і не згадає.

— Буду.

Олена пройшла на кухню. Озирнулася. Багато чого в будинку змінилося. Нова плитка замість потрісканої. Нові шафи для посуду, замість старих облущених.

Новий холодильник і стіл зі стільцями. Незважаючи на те, що Костя зробив ремонт у будинку матері, у Олени все одно виникло відчуття, ніби вона нікуди не виїжджала.

— Ти ні краплі не змінився, — сказала Олена тихо, але брат все одно її почув. — Все так само звинувачуєш весь світ.

— А ти? — Костя стиснув кулаки. — Звалила і забула, що у тебе є мати, будинок… і я.

Олена здригнулася, як від удару.

Вона підійшла до вікна. За склом — все та ж стара вишня. Якось вона впала з цього дерева і розбила коліно. Тоді мати замість того, щоб сходити за аптечкою і обробити рану як слід, приклала до коліна дочки подорожник.

Боялася розбудити чоловіка і нарватися на скандал.

— Що ти хочеш від мене? Якщо тобі так неприємно мене бачити, навіщо кликав? — Запитала вона брата, не повертаючись.

— Чесно? Я хочу, щоб ти залишилася. Хоча б на деякий час. — Тихо відповів він. — Тому і подзвонив.

Минуло чотири дні. Олена жила в колишній дитячій на другому поверсі. Костя — у своїй кімнаті, поруч із кухнею. Вони перетиналися на сходах, у коридорі, на кухні — і щоразу обмінювалися важкими поглядами, немов два в’язні однієї клітки.

Мати все слабшала. Часом марила, приймаючи Олену за свою стару подругу, а Костю називала ім’ям покійного батька.

Дізнатися більше

Сім’я

Історія

Кохання

Доглядаючи разом за хворою матір’ю, начебто почали знаходити спільну мову, але одного вечора все зірвалося.

— Ти стільки часу жила в своєму місті і плювати хотіла на нас! — Викрикнув Костя, розливши чай на стіл.

— Хто тобі заважав поїхати?! Тоді б не довелося звинувачувати мене в тому, що я вибрала краще життя! Жертва ти недороблена! — Олена кинула брудні ложки в раковину.

— Та як я міг кинути матір з цим… Батьком… — Виплюнув він останнє слово, обличчя брата стало багряним.

У цей момент зі спальні долинув слабкий голос:

— Діти…
Обидва миттєво замовкли. Потім схаменулися. Їх кликала мама…

Тієї ночі Олена довго не могла заснути. Вона сиділа на своєму старому ліжку і розглядала свої руки. Для неї втеча була порятунком. Але біль через прийняте рішення гнив у ній роками, як незагоєна рана, в яку потрапив бруд.

Вона згадала, як у сімнадцять років ховалася в сараї після того, як батько викинув її речі на вулицю.

Батька розлютило те, що Олена збиралася продовжувати вчитися замість того, щоб знайти роботу. Костя тоді прийшов до неї вночі, віддав свою ковдру з подушкою, щоб вона не мерзла. Він був молодший на рік. І теж, як і вона, боявся батька.

Тієї ночі вона запропонувала йому втекти. Костя благав її залишитися. Вперше за весь час він сказав:
– Я маму не кину.

Олена тоді про неї не думала. Їй хотілося побачити інше життя. Але її зворушили сльози брата, вона пообіцяла не поспішати з втечею.

Наступного дня, коли Костя зайшов до сараю, то забрав складену ковдру і записку, залишену на подушці: «Я до тебе повернуся».

Коли мама покликала Олену з Костею, вона згадала той день.

— Треба було нам всім разом тікати. Треба було кидати все і йти. Мені так шкода… Так шкода… Все було б інакше. Оленка моя. Підійди. Я подивлюся на тебе…

Олена давно пробачила маму, хоч і не змогла її зрозуміти навіть через роки.

— Тільки не лайтеся один на одного. Я винна. Мене звинувачуйте. — Продовжувала вона.

Але ні Костя, ні Олена не наважилися їй нічого сказати. Олена взяла матір за руку. Їй захотілося відповісти, переконати, що все добре, але вона мовчала. З очей текли сльози.

Занадто багато мамі треба було розповісти і занадто мало часу залишилося. Костя теж взяв маму за руку.

— Ми не лаємося. — Сказав він їй. — Просто занадто емоційно розмовляли.

Олені голос брата здався якимось хрипким, він теж розумів, що, можливо, це її останні дні. Так і сиділи, тримаючи її за руки по обидва боки ліжка. В обох в очах читався страх.

Вони подивилися один на одного і вперше за довгий час побачили не ворогів, а переляканих дітей.

Через кілька днів мама пішла з життя. Це було тихо, без сліз. Вона просто не прокинулася.

— Що тепер? — Приховуючи тремтіння в голосі, запитав Костя.

Олена знизала плечима.

— Похорон. Потім з будинком вирішувати…

Костя кивнув. Знав, що Олена захоче продати будинок. Але сьогодні не став говорити про спадщину. Йому не було що запропонувати сестрі. Всі зароблені гроші йшли на матір. Накопичень не залишилося. Та й думати про це не хотілося, перед очима спливали різні спогади.

Він зайшов у будинок і зупинився в передпокої. Згадав, як у шість років стояв тут і притискав до грудей просту, але найдорожчу для нього машинку. Подарунок матері.

Батько того дня кричав на неї через цей подарунок. Костя тоді сховався в шафі. Йому було страшно, що подарунок мами відберуть. Олена теж там ховалася, мама з зарплати купила їй ляльку.

Костя пам’ятав і зимовий вечір. Йому тоді вже було дванадцять. У нього були санки, які він використовував для підробітків у сусідів – возив воду, дрова.

Санки розбилися, коли він вирішив сам покататися на них з гірки. Він дуже довго боявся йти додому. Знав, що батько розлютиться і влаштує прочуханку. Дістанеться всім: йому, мамі, сестрі. Так і сталося.

Коли все стихло, мати сунула йому в руку рукавиці, які зв’язала сама.

— Це тобі, синку. Щоб тепліше було…

Так він і йшов потім вулицею в цих рукавицях, схлипуючи в рукав. Він не хотів виправдовувати матір, але звинувачувати не міг. Напевно, вона просто була такою…

І він любив її, незважаючи ні на що. Олена йшла поруч в таких же рукавицях і злилася на світ.

Вперше Костя заступився за матір після від’їзду Олени. Настільки йому було боляче, прикро, досадно, що він знайшов у собі достатньо хоробрості, щоб дати відсіч батькові.

Йому тоді добряче дісталося, але він не відмовився від жодного слова. Він знав, що настане час, коли у нього буде достатньо сил, щоб захистити її. Так і сталося.

Якось батько незадовго до свого відходу в інший світ зізнався:

— Знаєш, — сказав він. — Ти… правильно все зробив. Що залишився. Що за неї борешся.
Костя тоді подивився на нього з презирством, але нічого не відповів.

Коли Олена дала про себе знати, Костя довгий час намагався вмовити її повернутися. Намагався пояснити, що тепер все по-іншому. Олена не вірила.

— Раніше треба було думати. Щоб потім гірко не плакати. — Коротко відповіла сестра.

Образа на матір і батька була дуже сильною. Костя їй щось відповів, Олена зачепилася за його слова. Вони тоді вперше посварилися. І з тих пір між ними немов з’явилася прірва.

Похорон матері був скромним. Присутні були всього кілька людей: дві сусідки, та він з Оленою.

Після цвинтаря повернулися додому. Олена не поспішала їхати в місто.

Допомагала братові розбирати речі. Тоді-то і знайшла мамин старий щоденник. Мамині записи були короткими.

«Костя знову ховався в шафі… Чоловік знову зірвався на мене, потім на дітей… Боже, як же мені їх захистити? Звідки взяти сили? Куди йти?»

Олена посміхнулася.

— Та куди завгодно, мамо. Аби тільки подалі.

«Олена мріє про навчання. Я молюся, щоб у неї все вийшло…»

— У мене вийшло… Але не твоїми молитвами…

Коментуючи записи матері, Олена відчувала ком у горлі. Там було ще багато чого. До самого вечора вона просиділа, проливаючи сльози на сторінки маминого щоденника. Було гірко. Вранці Олена покликала Костю на розмову.

— Будинок… — почала вона. — Треба продати.
Костя провів долонею по столу.

— Я хотів би тут залишитися. — Тихо відповів він.

— Тому що це все ще мій будинок.

— Ти дійсно хочеш залишитися тут?

— Скільки ти хочеш за свою
половину?

Олена відповіла не відразу, довго дивилася на брата і несподівано сказала:

— Вибач мене.

Костя здивувався:

— За що?

— За те, що не повернулася тоді. За те, що залишила тебе одного. Я обдурила, виходить.

Він посміхнувся — щиро, хоч і сумно.

— Ми тоді були дітьми, Олено. Просто дітьми. Переляканими дітьми.

Олена встала і підійшла до брата. Міцно обійняла його. По-справжньому. Як тієї ночі в сараї, коли вони були дітьми і не знали, як захистити одне одного. І в цей момент всередині ніби щось полагодилося.

Розмова, яка мала закінчитися скандалом, закінчилася примиренням.

Олена поїхала наступного дня. Покидала будинок, не відчуваючи злості. Костя проводжав її до хвіртки. Йому було сумно прощатися з сестрою. Перш ніж сісти в таксі, Олена простягнула Кості записку.

— Знайшла позавчора на горищі. Була в маминому щоденнику.

Костя розгорнув записку і відразу ж впізнав почерк сестри: «Я до тебе повернуся».

Вдома Костя поклав записку в скриньку і акуратно поставив на полицю в шафі. Колись ця записка була його розрадою, а потім кудись зникла. Мабуть, мама знайшла її раніше.

За свою половину будинку Олена не взяла нічого. Сказала, що так буде правильно. Костя не став сперечатися. Прийняв пропозицію сестри з вдячністю.

Потроху став приводити будинок до ладу. Зайнявся дрібним ремонтом. Якось увечері натрапив на мамин щоденник. Мабуть, той, про який говорила сестра.

Перегортаючи пожовклі сторінки, ловив себе на думках про те, що в записах мама була зовсім іншою — молодою, мрійливою, сповненою надій. Писала про дітей: про Олену, про нього. Про те, як мріяла дати їм найкраще, але життя складалося інакше.

«Сьогодні Костя приніс зі школи малюнок — будинок, великий, світлий. Сказав: «Це наш будинок, тільки без криків». Я сховала малюнок у кухонну шафу. Не можу викинути. Може, колись він побачить, що мрії збуваються».

Костя стиснув сторінки пальцями. Того вечора він вперше за довгий час заплакав. Не від болю, не від злості — від прощення.

Олена більше не дзвонила. Просто приїхала одного дня без попередження. Вони довго сиділи на веранді, пили чай і згадували дитинство. Смішні моменти, пов’язані один з одним.

З тих пір Олена стала часто приїжджати. Костя завжди був їй радий.

Минув час. Він, як міг, відремонтував будинок, поставив нові вікна, пофарбував дах. З міста приїхала молода вчителька — Ольга — і орендувала сусідню ділянку. Вони познайомилися, якось легко і просто. У її сміху було щось тепле, справжнє.

Іноді Костя думав: може, у нього теж буде шанс на інше життя, не схоже на те, що було раніше.

Одного разу він знову відкрив стару скриньку. Записка лежала там, як оберіг.

“Я до тебе повернуся.”

Але Костя знав: все найважливіше вже повернулося.