— В квартиру нікого не впускай, ключі нікому не давай, навіть Павлу, – зашепотіла на поминках Юлі просто у вухо сестра чоловіка, яка сиділа поруч. – Треба все самим перевірити, перш ніж розбирати речі мами і роздавати. А раптом там гроші в неї були й чималі, у банк вона давно нічого не відкладала. Скільки таких історій, що в книгах схованки знаходили.

Було всього три комплекти ключів від квартири свекрухи. У самої господині, у сина і дочки. Юля, яка не очікувала такого повороту подій, повернулася до Катерини явно спантеличена. Їй здалася ця ідея з пошуком грошей зовсім негарною.

— Наступної суботи я розберу її кімнату, а ти в неділю приходь розгрібати вітальню, треба квартиру звільняти, а до вантажників усе перевірити, кожну книжку, кожну річ, чуєш, Юлю?

— Так, – трохи поморщившись, відповіла Юля. Але розбирати речі їй не хотілося. З іншого боку, хто це робитиме? Не зараз, так потім.

Юля відвернулася від Катерини і подивилася на чоловіка. Він колупав у тарілці котлету.

Зі свекрухою Юлі і пощастило, і ні одночасно, так вона вважала. Особливої теплоти між ними за десять років не виникло. Людмила Георгіївна була людиною замкнутою. Історіями про особисте життя на сімейних святах не ділилася. Близько до себе не підпускала. Юлі це загалом було на руку. Одного разу вона на самому початку їхнього з Павлом сімейного життя попросила свекруху не лізти до них із порадами, намагалася сказати не надто грубо, але як вийшло, так вийшло. Відтоді Людмила Георгіївна вступала з невісткою в діалог дуже рідко. Усе, що хотіла сказати, про що попросити, передавала через сина. Під час зустрічей завжди була привітна, не посміхалася ось тільки. Але Юлію це не турбувало. Вона зі свого боку до свекрухи ставилася з повагою.

Це був другий шлюб і в Юлії, і в Павла. У першому шлюбі дітей не сталося, у другому, втім, теж. Уже навіть розглядалося питання усиновлення. Але надія мати своїх дітей ще залишалася, вирішили використовувати всі методи, зокрема й ЕКЗ.

З Катериною, сестрою чоловіка, у Юлі стосунки склалися набагато краще, ніж зі свекрухою. Вони були близького віку. Але об’єднувала їх спільна проблема – діти. Одна дитина зʼявилася у Катерини п’ять років тому і більше чуда в неї не сталося. Вона теж ходила по лікарях, обстежувалася, але все марно.

Якось на одній зі спільних вечірок Катя сіла поруч із Юлею і, розмахуючи келихом, почала розмову:

— Це все мати моя винна, що в нас дітей немає.

— З чого раптом? – подивившись на захмелілу рідню, запитала Юля.

— Як із чого? Ха. Вона тричі позбувалася дітей після мене. Три рази! Боялася, що не виросте. А це родове, розумієш.

Юля махнула рукою.

— Не вір, усе це дурниця. Ми нарівні з нашими мужиками гаруємо, екологія знову ж таки погана, тут прокинутися б уранці.

— Ні-ні-ні, Юлько, ось побачиш, віддасть Богу душу мати, і у нас відразу зʼявляться діти.

Юля лише посміхнулася у відповідь. Вона в такі прокляття не вірила.

***

Того дня, коли Людмили Георгіївни не стало, вона зателефонувала Юлі, попросила прийти і дорогою купити ліки.

Юля всю дорогу думала: “Чому вона? Є ж син і донька”.

— Вони на роботі, а ти сьогодні вдома, – немов попереджаючи запитання, спокійно сказала свекруха.

Вона ледве дійшла до свого дивана в кімнаті й сіла.

— Може, швидку допомогу викличемо? – запропонувала Юля, але тут же отримала відмову.

— Не хочу лежати овочем і вас із Катериною напружувати. Тобі дитину ще виношувати, а не горщики з під мене виносити потрібно. Краще відразу відмучаюся. Я з тобою поговорити хотіла. Тоді в день мого народження не вийшло. Хотіла б зараз.

— Лягайте, подіють таблетки, тоді поговоримо.

Юля не стала слухати свекруху і за півгодини, коли пігулки не допомогли, все ж набрала телефон швидкої. Лікарів Людмила Георгіївна так і не дочекалася.

Тільки потім Юля зрозуміла, чому свекруха покликала її. Катерині від такої новини самій стало зле, вона два дні провела в лікарні під крапельницями з гіпертонічним кризом. Павло замкнувся і жив ці дні в прострації. Довелося підключатися Юлі, домовлятися, їздити скрізь із чоловіком, представляючи інтереси сім’ї.

***

Юля повернула ключ у замковій щілині й штовхнула двері. Було незвично приходити сюди, перебувати одній у цій квартирі, стояти в коридорі, коли ніхто не зустрічав. Юля завмерла біля порога, зачиняючи двері, прислухалася. Вікно в кімнаті свекрухи, підхоплене протягом, голосно стукнуло.

Юля пройшла в кімнату. Так і є, відкрилося. Мабуть, учора Катерина погано закрила або залишила на провітрюванні.

У вітальні все нагадувало про те, що господині квартири більше немає. Юля довго стояла, не знаючи з чого почати.

Вирішила розібрати шафу. Катя сказала відкласти їй рушники. У матері були зовсім нові, вона їй якось їх показувала і пропонувала забрати. Катерина вирішила, що саме час.

Шафа була невисока. Одна частина з полицями, друга зі штангою під одяг.

Юля побачила ту саму сукню, в якій свекруха була на своєму шістдесятивосьмиріччі. Красива, ніжно-блакитна в дрібну синю квітку. Вона так личила Людмилі Георгіївні, що Юлія тоді їй зробила комплімент. І вперше отримала усмішку у відповідь. Щиру. У той момент обидві вони відчули, що відкриті для спілкування, що можуть одне одному довіряти. Але далі все одно не склалося. Начебто відлига у стосунках почалася і нічим не закінчилася. Юля після залишилася мити посуд, вони мило поговорили зі свекрухою і все.

Усе.

Зараз Юля подумала, що той момент був вирішальним, потрібно було продовжити спілкування, сходити з Людмилою Георгіївною куди-небудь разом. Але Юлі було ніколи.

Дверцята шафи зі скрипом відчинилися. Але ж свекруха просила кілька разів, щоб син прийшов і змастив двері, вона змащувала сама, вийшло погано. Не зробив. Юля подумала, що потрібно чоловікові нагадати.

Вона хотіла почати з верхньої полиці, але побачила якісь пакети за рушниками на другій полиці знизу. Рушники, справді, були нові. Їх Юля відклала для Катерини.

Пакети були важкі, не прозорі. Ця знахідка Юлю зацікавила відразу.

Юля сіла на підлогу поруч із шафою і взяла перший-ліпший пакет. Светр. В’язка ручна, розмір дуже був близький до розміру одягу Павла. Юля розгорнула светр і струснула. На пакеті була прикріплена паперова наклейка з написом «Павлику на Новий Рік». У пакеті ще щось було. Юля дістала чистий конверт, у ньому були гроші. Простим олівцем було зроблено напис на зворотному боці конверта: «Павлику на зимові колеса». Юля зрозуміла, що свекруха готувалася до свят. Відкладала (розповідь спеціально для сайту Цей День) гроші заздалегідь, щоб зробити подарунки. Усім. Тепер було ясно, що в кожному пакеті сюрприз.

Юля дістала наступний. На ньому був прикріплений папір для Толі, у ньому теж був подарунок для зятя і конверт із грошима. Були ще два пакети для онука і доньки. Залишилося ще два пакети. Юля здивувалася. Чому два. Один найімовірніше швидше був її, а другий.

Вона відкрила перший. Справді, для неї. Він і був підписаний «Для Юленьки». Всередині була шкатулка. Велика, оксамитова коробочка великого розміру для прикрас. Не дешева китайська, а добротна, дорога. Був і пакет із грошима. Простим олівцем написано «На сережки».

Юля посміхнулася. Вона чоловікові давно натякала, що хоче нові сережки, але він стійко ігнорував її: «Ой, дивись, які незвичайні сережки на ведучій передачі», «Маринка з роботи сережки купила нові», «Розпродажі в ювелірних магазинах зараз почнуться перед Новим роком»…

Юля поклала конверт назад у пакет, призначений їй. Зараз вона згадала, як сказала якось чоловікові: “Не бери нічого в матері, у нас усе є. Які подарунки? Нехай на себе витрачає гроші, пенсія мізерна”. Зараз Юля задихнулася від цих спогадів, таких жорстоких, пекучих. Сльози вже просто котилися по щоках без зупинки, важко було зробити зітхання через почуття, що накотилися.

Як же себе вона зараз ненавиділа, як виправдовувала, намагаючись виглядати у своїх очах гарною. Нарешті, заспокоївшись, Юлія взяла в руки останній пакет. Вона покрутила його навколо. Він був заклеєний скотчем. Юля взяла ножиці й акуратно його розрізала.

«Юленьці з Павликом на ЕКЗ». Тільки й встигла прочитати вона, перш ніж сльози знову заполонили очі.

“Ось на що відкладала Людмила Георгіївна всі ці роки! Навіщо. Чому не сказала?” – Юля ридала в голос.

Як же ця ще не стара жінка в усьому собі відмовляла, хотіла зробити щасливими свого сина і невістку. Як сильно хотіла. Не скаржилася. Відкладала.

У пакеті ще був один великий згорток. Юля розкрила і його. Витерла сльози й завмерла. В упаковці був абсолютно новий комплект на виписку, літній набір білого кольору. У ньому лежав конверт із грошима. Напис на ЕКЗ був затертий і поверх нього написано «На коляску, манеж і ліжко».

Юлія погладила свій живіт і постаралася заспокоїтися. Одразу згадалися слова Людмили Георгіївни того останнього дня: “… Тобі ще дитину виношувати…”

— Ось бачиш, мій маленький, ми з татом ще не знали, а бабуся відчула, що ти вже є, придане тобі приготувала.

Про свій цікавий стан Юлія дізналася всього кілька днів тому, тепер це знали тільки вона, її чоловік і лікар. На такому маленькому терміні батьки вирішили не (розповідь спеціально для сайту Цей День) поширюватися про дитину.

Юля встала, сходила вмитися, заспокоїлася і зателефонувала Катерині.

— Катрусю, я пізніше розберу тут усе, мені потрібно додому. І так. Я виявила дивовижну знахідку. Подарунки нам усім … ваша мама приготувала до Нового року, я на столі у вітальні залишу.

— Що там? Гроші є? А ти чого така сумна, сталося щось? Чи тебе грошима обділили?

— Гроші є у всіх конвертах, я, щоправда, не дивилася в кого скільки. Втомилася щось, та перехвилювалася, мені потрібно відпочити, завтра на роботу ж.

Як часто люди, які зовні не виявляють любові, і навіть, здавалося б, байдужі до нас, виявляються ближчими за найрідніших, які кричать про свою прихильність. Просто вони так висловлюють свою любов, через інше, інакше. Вони такі. Як ліхтарі. Вдень непомітні, сірі, непоказні, побачиш мимохідь і поморщишся. Але з настанням темряви вони помічають усе, нас виручають, вказують і освітлюють нам шлях у ночі, тоді, коли це справді необхідно.