Тринадцять років Олена була для свого чоловіка сонечком, котиком і пташкою, але одного дня, наче грім серед ясного неба, вона почула від нього, що стала схожою на сіру мишку, відстала від трендів, та ще й нудна, провінційна і вже не юна (а Олені ж лише 34!). Ці слова кинув їй Назар, пакуючи свої светри зі шафи.

– Немає в тобі, Олено, іскри, – сказав він наостанок і поїхав до стильної, молодої та сповненої тієї самої іскри коханої, прихопивши з собою три валізи речей.

Чотири дні Олена пролежала, не бажаючи вставати. Вона подумки перебирала всі натяки на зміни в чоловікові, які раніше ігнорувала. Питання крутилися в голові: – Як жити далі? На п’ятий день вона підвелася, підійшла до дзеркала. Звідти на неї дивилася розпатлана, з припухлими від сліз очима жінка.

– Треба щось робити, – промовила Олена сама до себе. Відпустка тривала ще десять днів. Раз уже встала з ліжка, треба рухатися далі. З горнятком гарячої кави Олена вмостилася на дивані й почала думати, кому відкрити свої переживання? Подруги й колеги одразу відпали – не хотілося давати приводи для пліток чи не щирого співчуття.

Залишатися самій у порожній квартирі було нестерпно. Залишалася лише бабуся Марія, Марія Петрівна, єдина рідна душа. Олена кілька разів на рік відвідувала бабусю, привозила їй міські смаколики, запрошувала до себе, але Марія Петрівна, у свої 77 років, жила самостійно й не потребувала сторонньої допомоги. Цього разу Олена приїхала без подарунків – ледь дотягла себе.

Побачивши на порозі це втілення біди, бабуся сплеснула руками, а потім міцно обійняла Олену, даючи їй виливати своє горе в її теплу хустку з ромашковим візерунком. Виплакавши частину переживань, Олена заснула на старовинному ліжку з високими перинами, вдихаючи ніжний аромат м’яти, який бабуся додавала до білизни в комоді.

Прокинулася Олена надвечір. У будинку було затишно, тепло й пахло свіжоспеченим хлібом.

– Ванна готова, дитинко. Ось тобі рушник, біжи митися. Я тобі там відвар із липи запарила й м’яту заварила, — сказала бабуся. За три години Олена, розпарена й напоєна трав’яними ароматами, повернулася до кімнати. На столі вже чекали тарілка з духмяними пиріжками, глиняний горщик із картоплею, посипаною зеленню, миска маринованих лисичок і склянка з бабусиною фірмовою наливкою.

– За нове життя! – проголосила Марія Петрівна, цокнувшись своєю склянкою зі сливовим ароматом об Оленину. – За радісне нове життя! – додала вона. Незабаром, завдяки відчиненим у теплу липневу ніч вікнам, сусіди чули, як із будинку лунали пісні «Чом ти не прийшов» і «Горіла сосна» у виконанні злагодженого дуету бабусі й онуки.

А на світанку, в легкій сукенці й босоніж, Олена бігла по росистій траві до озера, де довго плавала, милуючись першими променями сонця, що вигравали над селом.

Повернувшись із купання, Олена почула від бабусі: – Груші достигли, будемо робити джем.

Відтоді згадувати про своє нещастя чи лежати днями без діла, стало ніколи. За десять днів вони з Марією Петрівною наварили п’ятнадцять баночок грушевого джему, вісім — абрикосового і дванадцять — чорничного, не рахуючи кілька баночок із полуничним і порічковим.

Кожен джем мав свою родзинку: ваніль, гвоздика, листя м’яти, цедра грейпфрута, мелені горіхи, мускатний горіх чи навіть трішки лаванди. Аромати були такими, що до бабусиного двору зліталися бджоли й метелики, а ввечері, коли сонце ховалося за густим сосновим лісом, комахи неохоче розліталися, плутаючи дорогу від солодкого запаху.

Окрім джему, Олена з бабусею затіяли ремонт: пофарбували стіни в ніжні кольори, відмили все до блиску, пошили нові штори, випрали килимки. З кожним днем Олена відчувала, як хвилювання відступає, а радість життя повертається. Вечори були теплими й тихими, наче створеними для затишку.

Після нелегкого дня й гарячої ванни вони з бабусею довго сиділи за чаєм із пампушками, а потім виходили на веранду, тулилися одна до одної під теплою ковдрою й тихенько співали улюблену бабусину пісню «Чорнобривці».

Нічне небо, наче оксамитове, світилося зорями, які інколи зривалися вниз, залишаючи за собою тоненькі білі шлейфи, наче хтось неміцно пришив їх до небесної тканини.

Марія Петрівна ще й навчила Олену вишивати. Першою власноруч створеною річчю стала хустка — яскраво-червона, м’яка, як хмарка.

Перед від’їздом бабуся обережно складала баночки з джемом: — Тут грушевий і полуничний, а там — чорничний. Бережи, не розбий.

– Бабусю, як я це довезу? Це ж важке! – зітхнула Олена.

– Нічого, сусідський онук, Роман, приїхав із міста на машині. З ним і поїдеш. Я вже домовилася, він до квартири донесе.

Роман заніс важкі сумки до Олениної квартири, вдячно прийняв дві баночки джему й залишив на столику візитку фітнес-клубу «Мандрівник», де працював тренером.

У середині весни Назар захотів повернутися до Олени (мабуть, у молодій коханій бракувало тих самих іскор?), навіть заготовив промову про те, як помилився і що вона найкраща. Але Оленин телефон уже три тижні був «поза зоною». А сама Олена в цей час із величезним рюкзаком за плечима підіймалася на круту гору разом із групою веселих туристів.

Попереду йшов тренер Роман у яскраво-червоній хустці, дбайливо зав’язаній довкола шиї ніжними руками коханої.

За п’ять днів вони повернуться до міста, закуплять подарунки, закинуть усе в машину й поїдуть у село до Марії Петрівни. Бо ж у бабусі ювілей — 78 років!