Три доби Лариса чекала чоловіка. Він телефонував, пояснював, просив не хвилюватися. А потім сусідка сказала те, після чого чекати не було чого.
Лариса поставила чайник о пів на дванадцяту ночі. Не тому що хотіла чаю. Просто руки вимагали заняття, а в порожній квартирі зайнятися було нічим. Дочка спала у своїй кімнаті, кіт лежав на батареї, і тиша стояла така густа, що було чути, як у під’їзді грюкнули двері двома поверхами нижче. Вона набрала його номер. Гудки йшли довго, потім клацання.
— Ларо, я ж казав. Відрядження затяглося. Завтра буду.
— Ти вчора теж казав «завтра».
— Ну а що я зроблю? Тут об’єкт не зданий, замовник нервує.
Вона промовчала. Геннадій працював прорабом на будівництві, і відрядження траплялися, це правда. Але раніше він надсилав фотографії. Хлопців у касках, паркан, який вони ставили. А цього разу жодної фотографії за три дні.
— Гаразд, — сказала вона. — На добраніч.
— На добраніч.
Чайник закипів. Вона вимкнула його й не стала наливати.
Уранці Лариса відвела Настю до школи. Дочці було дев’ять, вона йшла попереду, розмахуючи рюкзаком, і базікала про якусь Алісу з паралельного класу, яка принесла хом’яка на урок математики. Лариса кивала, усміхалася в потрібних місцях і думала про інше.
Три ночі. Він не ночував удома три ночі поспіль. Біля шкільних воріт вона поцілувала дочку в маківку, почекала, поки та забіжить усередину, й пішла назад через двір. Листопад видався сухим, але холодним.
Коло третього під’їзду стояла Марина Анатоліївна. Сусідка з четвертого поверху, шістдесят два роки, невисока, з короткою стрижкою, пофарбованою в мідний колір. Вона завжди носила один і той самий пуховик, зелений, з відірваною петлею на комірі. І завжди все знала про всіх.
— Ларисо, доброго ранку.
— Доброго, Марино Анатоліївно.
Сусідка поправила пакет з хлібом під пахвою й глянула так, як дивляться люди, які хочуть щось сказати, але чекають дозволу.
— Що? — спитала Лариса.
— Та нічого. Просто… Ти вчора сама йшла ввечері.
— Гена у відрядженні.
Сусідка кивнула.
— Ну так, — сказала вона. — У відрядженні.
І пішла в під’їзд.
Лариса постояла біля лавки ще секунд десять. Вітер смикнув полу куртки. Вона застібнула блискавку до горла й пішла додому.
На роботі було не до думок. Лариса сиділа в реєстратурі поліклініки, приймала картки, видавала талони, відповідала на одні й ті самі запитання по двадцять разів на годину. До кого записатися з тиском. Де здати аналізи. Чому терапевт знову у відпустці.
На обід здоров’я підвело. Вона дістала телефон. Жодного повідомлення від Геннадія. Ні «доброго ранку», ні «як Настя». Раніше він писав щоранку, навіть коли був в іншому місті. Навіть коли сварилися. Коротке «привіт, як ви?» приходило о восьмій п’ятнадцять, майже за розкладом.
Сьогодні восьма п’ятнадцять минула чотири години тому. Вона написала сама: «Ти як?» Відповідь прийшла за сорок хвилин: «Норм. Багато роботи. Увечері подзвоню.»
Лариса перечитала це повідомлення двічі. Літери були ті самі, що завжди. Але чогось бракувало. Вона не могла зрозуміти, чого саме, і від цього ставало ніяково.
Колега Тамара зазирнула з-за перегородки.
— Ларисо, ти чого бліда?
— Погано себе почуваю.
Тамара простягнула склянку води. Лариса випила, поставила склянку на стіл.
Увечері Настя малювала за кухонним столом, а Лариса варила макарони й слухала, як дочка розповідає про хом’яка. Хом’як, з усім виглядом, став головною подією тижня.
— Мамо, а можна нам теж хом’яка?
— У нас кіт.
— Барсик не рахується. Він просто лежить.
— Хом’яки теж просто лежать.
— Ні! Вони бігають у колесі. Мамо, ну будь ласка.
Лариса помішала макарони й подумала, що Настя жодного разу за три дні не спитала, де тато. Не тому що їй байдуже. Просто Геннадій і раніше пропадав на об’єктах по два-три дні, і дочка звикла. Тато їде, тато повертається, тато привозить вафлі з кіоска біля будівництва. Тільки раніше він завжди телефонував Насті перед сном.
— Настю, тато тобі сьогодні телефонував?
Дочка підвела голову від малюнка. Олівець, затиснутий у кулаці, був зелений.
— Ні.
— А вчора?
— Теж ні. Мамо, а зелений хом’як буває?
Лариса вимкнула плиту. Макарони переварилися, і вона цього навіть не помітила. Він подзвонив о десятій вечора. Настя вже спала.
— Привіт, — сказав Геннадій. Голос був утомлений. Або не втомлений, а приглушений, наче він говорив, притиснувши телефон плечем до вуха.
— Привіт. Ти коли додому?
— Післязавтра точно. Тут фундамент залили криво, переробляємо.
— Ти Насті не дзвонив два дні.
— Та я замотався. Подзвоню завтра, скажи їй.
Пауза. У трубці було тихо. Не так тихо, як буває на будівництві ввечері, де гуде генератор і хтось з робітників вмикає радіо. А тихо, як у квартирі. Лариса почула щось схоже на звук холодильника, що зачиняється.
— Ти де зараз? — спитала вона.
— На будівництві.
— У вас є холодильник?
— Це не холодильник. Це… двері від вітру.
Вона заплющила очі. Пальці лівої руки знайшли край скатертини й стиснули його. Тканина була прохолодна, трохи слизька, з вишитими волошками, які купила ще мати.
— Добре, — сказала Лариса. — На добраніч, Гено.
— На добраніч.
Вона поклала телефон на стіл екраном униз. Потім встала, підійшла до раковини й почала мити каструлю з-під макаронів. Вода була гаряча, пара підіймалася до обличчя, і це було єдине тепле, що вона відчувала.
На четвертий день Лариса прокинулася о п’ятій ранку. За вікном було темно, і ліхтар у дворі блимав, як завжди блимав у листопаді, коли комунальники забували його полагодити. Вона лежала на спині й дивилася в стелю. Поруч, на подушці Геннадія, лежав Барсик. Кіт зайняв місце чоловіка на другу ніч і тепер спав, витягнувши лапи.
Лариса повернулася на бік. На тумбочці стояв будильник, поруч лежала книга, яку вона не відкривала вже місяць. Закладка на сто четвертій сторінці.
О шостій вона встала, зварила кашу для Насті, зібрала їй рюкзак і вийшла в під’їзд на п’ятнадцять хвилин раніше звичайного. На сходовому майданчику між поверхами пахло сирістю й чимось кислим, капусняним. Хтось з сусідів знову варив борщ на сніданок.
Біля під’їзду знову стояла Марина Анатоліївна. Цього разу без пакета, просто стояла, засунувши руки в кишені пуховика.
— Доброго ранку, — сказала Лариса.
— Ларисо, зачекай.
Вона зупинилася. Настя побігла вперед, до гойдалок.
— Я не хочу лізти, — сказала сусідка. — Але я не можу мовчати. Мені шістдесят два роки, і я застара, щоб мовчати, коли треба говорити.
Лариса відчула, як всередині щось стиснулося.
— Говоріть.
— Вчора я їздила до сестри. На зворотному шляху виходила на зупинці, там пересадка. І бачила Геннадія.
Пауза. Ліхтар перестав блимати й погас назавжди.
— Він був не сам, — сказала Марина Анатоліївна. — З жінкою. Молода, світловолоса, у бежевому пальті. Вони йшли від метро, і він ніс її сумку.
Лариса стояла й слухала, як скриплять гойдалки, на яких розгойдувалася Настя. Звук був ритмічний, металевий, мов маятник.
— Може, це колега, — сказала Лариса. Голос пролунав рівно. Вона здивувалася цьому.
— Може, — відповіла Марина Анатоліївна. — Я кажу, що бачила. А ти вже сама.
Сусідка розвернулася й пішла до під’їзду. Петля на комірі пуховика бовталася на кожному кроці.
Лариса покликала Настю. Вони пішли до школи. Дочка розповідала про хом’яка. Лариса не чула жодного слова.
У реєстратурі вона просиділа до обіду, не зробивши жодної помилки в талонах. Пальці працювали самі. Голова теж працювала, але окремо від пальців.
Вона думала про бежеве пальто. Про сумку. Геннадій ніколи не носив її сумку. За дванадцять років вона не пам’ятала жодного разу, щоб він узяв у неї пакет з магазину. Йому не спадало на думку. А тут ніс чужу сумку. Тамара знову зазирнула з-за перегородки.
— Ларисо, обід. Ідеш?
— Ні. Не хочу.
— Ти вчора теж не їла.
— Я поснідала.
— Кашею, що для Насті?
Лариса не відповіла. Тамара помовчала, потім пішла. За хвилину повернулася й поставила перед нею бутерброд з сиром на паперовій серветці.
— З’їж. Не проси дозволу.
Бутерброд був теплий, сир трохи підталий. Лариса відкусила. Прожувала. Смаку не було. Вона сіла, дістала телефон і відкрила контакт Геннадія.
Дванадцять років. Вони познайомилися на дні народження спільного знайомого, в кафе біля метро. Їй було двадцять шість, йому двадцять вісім. Він був високий, сто вісімдесят чотири сантиметри, з широкими плечима й тихим голосом, який не поєднувався з його розмірами. Вона закохалася не одразу. Спочатку їй здалося, що він нудний. А потім він розповів, як у дитинстві збудував курінь на дачі й жив там два дні, поки мати не знайшла. І вона подумала: цей чоловік уміє бути сам. Це рідкість.
Вони одружилися через півтора року. Настя з’явилася ще через два. Жили в двокімнатній квартирі, яку Геннадій отримав від батька. Не багато, не бідно. Нормально. Це слово вона вимовляла найчастіше, коли хтось питав, як у них справи.
А тепер вона сдумала: коли «нормально» перестало бути нормальним?
Вона перегорнула їхню переписку. Останні повідомлення були короткі. «Буду пізно.» «Ок.» «Купи хліб.» «Купила.» Вона гортала далі, углиб, до вересня. Там було трохи більше слів. «Настя отримала відмінно з малювання, надсилаю фото.» «Молодець, скажи їй.» До серпня ще тепліше. «Сумую, приїжджай швидше.» «Післязавтра, Ларо. Привезу кавун.»
А до травня переписка була зовсім іншою. Довгі повідомлення, голосові, смайлики, які Геннадій ставив незграбно, не ті й не туди, і від того вони здавалися справжніми.
Вона закрила чат. Екран згас. Лавка була холодна, і крізь джинси це відчувалося.
Геннадій прийшов додому на п’ятий день, увечері, близько сьомої. Лариса почула, як повернувся ключ, і руки самі витерлися об рушник. Вона стояла біля плити й смажила котлети. Запах олії й цибулі заповнював кухню.
Він зайшов. Куртка, черевики, рюкзак. Усе як завжди. Щетина чотириденна, очі червоні, але не від утоми. Від чогось іншого.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт.
— Настя де?
— У подруги. Повернеться о дев’ятій.
Він кивнув, пройшов на кухню й сів за стіл. Лариса поставила перед ним тарілку з котлетами й пюре. Він узяв виделку, але не почав їсти. Просто тримав.
— Як відрядження? — спитала вона.
Він подивився на тарілку.
— Нормально. Об’єкт здали.
— Добре.
Вона сіла навпроти. Між ними стояв стіл, накритий скатертиною з волошками. Та сама, мамина. Лариса дивилася на його руки. Руки були чисті. Не руки прораба, який чотири дні заливав фундамент. Нігті підстрижені рівно.
— Гено, ти не був на об’єкті.
Він підвів очі. Виделка завмерла.
— Звідки ти?
— Марина Анатоліївна бачила тебе з жінкою.
Тиша. На плиті тріщала сковорода, вона забула вимкнути. Олія стріляла дрібними краплями, й одна впала на край плити. Геннадій поклав виделку на стіл. Повільно, обережно, паралельно до краю тарілки.
— Ларо.
— Не треба «Ларо». Скажи.
Він потер обличчя долонями. Звук був такий, наче гладиш наждаковий папір.
— Її звуть Віка, — сказав він тихо. — Ми знайомі з серпня.
Серпень. Лариса подумки повернулася до листування. Серпень, кавун, «сумую, приїжджай швидше». Це було в травні. До серпня вже стало коротше.
— З серпня, — повторила вона.
— Так.
— Чотири місяці.
— Три з половиною.
— Яка різниця.
Він мовчав. Котлети остигали. Пара більше не підіймалася над тарілкою.
— Ти з нею жив ці три дні?
— Ларо…
— Так чи ні.
— Так.
Вона встала. Підійшла до плити, вимкнула конфорку. Сковорода перестала тріщати, й стало так тихо, що вона почула, як у сусідній квартирі працює телевізор. Хтось дивився новини.
— Я не знаю, що казати, — сказав Геннадій.
— Тоді не кажи.
Вона не сварилася. Натомість Лариса пішла в спальню, відчинила шафу й почала перебирати його речі. Сорочки, футболки, шкарпетки. Звичка: вона завжди складала його речі стопками, за кольорами. Біле до білого, темне до темного.
Зараз вона дивилася на ці стопки й думала: навіщо. Навіщо вона дванадцять років складала його шкарпетки. Геннадій з’явився в дверях.
— Що ти робиш?
— Дивлюся на шкарпетки.
Він не зрозумів. Вона й сама не зовсім розуміла. Та щось у цих акуратних стопках було нестерпним. Наче все її життя за дванадцять років умістилося у випрасувані сорочки й парні шкарпетки.
— Ларисо, поговорімо.
Вона зачинила шафу. Повернулася до нього. Він стояв у дверному отворі, великий, сто вісімдесят чотири сантиметри, широкі плечі, а виглядав маленьким. Як хлопець, якого спіймали.
— Добре, — сказала вона. — Говори по-справжньому.
Вони сіли на кухні. Лариса заварила чай і поставила дві чашки. Його чашка, синя, з тріщиною на ручці, яку вона давно хотіла викинути. Своя, біла, з написом «Найкраща мама», подарунок Насті.
— Я не планував, — почав він.
— Це ніхто не планує.
— Послухай. Ми з Вікою познайомилися через Льошу. Пам’ятаєш Льошу? Він покликав на шашлики в серпні, і вона була там. Подруга його дружини.
Лариса пам’ятала Льошу.
— Ми розмовляли. А потім… не знаю. Почали листуватися.
— І ти закохався.
Він стиснув чашку обома руками. Пара підіймалася тонким струменем.
— Я не знаю, як це назвати.
— Я знаю. Це називається «закохався».
— Ларо, ти не розумієш.
— Що я не розумію? Що ти жив з іншою жінкою три дні й брехав мені про фундамент?
— Я не хотів брехати.
— Але брехав.
Він кивнув. Вона зробила ковток чаю. Чай був гарячий і гіркий. Вона не поклала цукру й не збиралася.
— Що ти хочеш? — спитала вона. — Ти хочеш піти до неї?
Пауза. Довга. Настільки довга, що Лариса встигла помітити, як за вікном проїхала машина, і фари ковзнули по стелі кухні.
— Я не знаю, — сказав він.
— Це гірше, ніж «так».
Настя повернулася о дев’ятій. Лариса зустріла її в коридорі, допомогла зняти куртку. Дочка побачила батькові черевики біля дверей і просяяла.
— Тато приїхав!
Вона побігла на кухню. Геннадій обійняв її і Настя почала розповідати про хом’яка. Він слухав, кивав, усміхався. Збоку виглядало ідеально.
Лариса стояла в дверях і дивилася. Двоє людей, яких вона любила, сиділи за столом. Скатертина з волошками, чашки, тарілка з недоторканими котлетами. Усе на місці. Усе, окрім чогось, що вона не могла назвати.
Вона пішла у ванну, зачинила двері й увімкнула воду. Не для того, щоб плакати. Просто щоб був звук.
Вода йшла гаряча, дзеркало затуманилося, і її відбиття стало мутним, розпливчастим. Лариса дивилася на цю пляму й думала: ось так воно й є. Розпливчасте. Усе розпливчасте.
За п’ять хвилин вона вимкнула воду, витерла дзеркало рушником і подивилася на себе. Тридцять вісім років. Тьмяні кола під очима, зморшка між бровами, якої не було ще рік тому. Рідке волосся, зібране в хвіст, як завжди. Нічого особливого. Звичайна жінка. Звичайне обличчя. Вона вийшла з ванної.
Уночі вони лежали в ліжку. Барсик пішов у Настину кімнату, наче відчув: місце зайняте. Геннадій лежав на спині, руки за головою. Лариса на боці, спиною до нього.
— Ти спиш? — спитав він.
— Ні.
— Я хочу, щоб ти знала. Я не збирався йти.
— А що ти збирався?
— Не знаю. Розібратися. У собі.
— Ти дванадцять років не міг у собі розібратися, а тут раптом зібрався.
Мовчання.
— Ларисо, я винен.
— Це я знаю.
— Що мені зробити?
— Я поки не знаю. Дай мені час.
Ніхто нікуди не пішов. Уранці жінка встала раніше за всіх. Зварила кашу, нарізала хліб, поставила масло на стіл. Усе як завжди. Рухи були автоматичні, відпрацьовані за роки. Руки знали, що робити: три ложки крупи, дрібка солі, масло після того як вода закипить.
Настя прибігла, з’їла кашу, поцілувала маму, поцілувала тата й побігла збиратися. Геннадій сидів за столом і пив чай з синьої чашки з тріщиною.
— Я сьогодні залишуся вдома, — сказав він. — Подзвоню Михаличу, скажу, що виходжу післязавтра.
— Навіщо?
— Хочу бути тут.
— Ти хочеш чи думаєш, що повинен?
— Хочу.
Вона подивилася на нього. Щетина стала густішою. Очі все ще червоні. Але в них було щось, чого вона давно не бачила. Не каяття, ні. Розгубленість. Наче він сам не розумів, як опинився тут, у цій точці, де котлети охололи, а дружина дивиться скрізь.
— Гаразд, — сказала вона. — Залишайся.
І пішла збиратися на роботу.
На роботі Тамара мовчки поклала перед нею бутерброд. Лариса з’їла його цілком, не замислюючись. Цього разу в сиру був смак.
На обід вона вийшла в сквер. Ті самі дві лавки, та сама клумба з чорнобривцями. Вона сіла на ту саму лавку, що вчора, й дістала телефон. Набрала номер матері.
— Мамо.
— Ларисо, привіт! Як Настя?
— Добре. Мамо, мені треба поговорити.
— Що сталося?
— Гена…
Вона замовкла. Слова були десь поруч, але не виходили. Наче стояли в черзі й кожне пропускало інше вперед.
— У Гени є хтось.
Тиша в трубці. Довга, важка.
— Ти впевнена?
— Він сам сказав.
— Приїжджай.
— Не можу. Робота. Настя.
— Тоді я приїду.
— Не треба. Я сама. Мені треба було сказати комусь уголос.
Увечері Лариса повернулася додому й застала Геннадія на кухні. Він мив посуд. За дванадцять років вона могла перелічити на пальцях однієї руки, скільки разів він мив посуд. Вода лилася, піна повзла по його передпліччях, і від цієї картини їй стало не легше, а важче. Наче він намагався вимити не тарілки.
— Я борщ зварив, — сказав він, не обертаючись.
— Ти не вмієш варити борщ.
— Матері подзвонив. Вона продиктувала.
Лариса відкрила кришку каструлі. Борщ був червоний, густий, пах буряком і лавровим листом. Вона помішала його й поставила кришку назад.
— Дякую, — сказала вона. Голос був рівний.
Він вимкнув воду й повернувся. На футболці розповзлася мокра пляма.
— Я їй написав, — сказав він.
— Кому.
— Віці. Написав, що більше не буду. Що в мене сім’я.
Лариса стояла з ополоником у руці. Метал був прохолодний, і вона відчувала кожен палець на ручці.
— І що вона відповіла?
— Нічого. Заблокувала.
— Швидко.
— Так.
Вона поставила ополоник на стіл. Борщ міг почекати.
— Гено, ти думаєш, це так працює? Написав, заблокували, усе?
— Ні. Я знаю, що не так.
— Тоді як?
Він сів за стіл. Руки, мокрі, залишили сліди на скатертині. На волошках з’явилися темні плями.
— Не знаю, Ларо. Я справді не знаю. Але я тут. І я хочу бути тут.
— Хотіти замало.
— Знаю.
Вона дивилася на мокрі плями на скатертині. Волошки розпливлися, стали схожі на синці. Маленькі, побутові синці на білій тканині.
Настя їла борщ і хвалила. Тато усміхався. Мама теж усміхалася, але інакше.
— Мамо, борщ смачний. Тату, ти тепер завжди готуватимеш?
— Не завжди. Іноді.
— А мама у нас краще готує.
— Краще, — погодився Геннадій.
Лариса встала з-за столу й почала прибирати. Тарілки, ложки, хлібні крихти. Звичні рухи.
Минув тиждень. Геннадій ходив на роботу, повертався вчасно, телефонував Насті щовечора. Приносив продукти. Лагодив кран у ванній, який підтікав з вересня. Робив усе те, чого не робив місяцями.
Лариса спостерігала. Не тому що не вірила. А тому що не знала, у що вірити. Вона знову зустріла Марину Анатоліївну біля під’їзду. Сусідка стояла з тим самим пакетом хліба й дивилася тим самим поглядом.
— Ну що? — спитала Марина Анатоліївна.
— Нічого.
— Він повернувся?
— Так. Борщ варить.
Марина Анатоліївна фиркнула. Неголосно, одним видихом через ніс.
— Борщ, — повторила вона. — Ну-ну.
— Марино Анатоліївно, дякую, що сказали.
Сусідка подивилася на неї довго. Очі в неї були сірі, з жовтими цятками біля зіниці. Як у птаха.
— Я тридцять років мовчала про свого, — сказала вона. — І знаєш що. Даремно.
І пішла в під’їзд.
У суботу Лариса прокинулася від запаху кави. Геннадій стояв на кухні й варив каву в турці. Вона не пам’ятала, коли він востаннє це робив. Може, на річницю. Може, раніше.
— Доброго ранку, — сказав він.
— Доброго.
Він поставив перед нею чашку. Кава була міцна, трохи гірчила. Вона зробила ковток і поставила чашку на стіл. Поруч з сільничкою. Настя вибігла з кімнати, залізла до батька на коліна. Барсик з’явився з-за рогу й сів біля холодильника, чекаючи свою порцію уваги.
Звичайний суботній ранок. Усе на місці. Кава, тости, кіт, дитина. Чоловік. Лариса обхопила чашку обома руками. Кава остигала. Вона не поспішала її допивати.
Увечері, коли Настя заснула, Лариса вийшла на балкон. Листопад не пускав, але вона накинула Геннадієву куртку на плечі й стояла, дивлячись униз, у двір. Лавка, на якій улітку сиділи пенсіонери. Дитячий майданчик, порожній. Ліхтар, який знову почав блимати.
Вона дістала телефон і відкрила контакт Геннадія. Довго дивилася на ім’я. Потім закрила. Геннадій вийшов на балкон.
— Холодно, — сказав він.
— Так.
— Зайди.
— Зараз.
Він постояв поряд. Не обійняв, не торкнувся. Стояв. І це було правильніше, ніж будь-який дотик.
— Я не знаю, чи зможу я, — сказала Лариса. — Пробачити. Не знаю. Не зараз.
— Я почекаю.
— Може, довго.
— Почекаю.