— Тітко Ганно, ну хоч закрутки вийшли на славу! Буде молодятам узимку що до картоплі відкрити! Я прочитала Іринине повідомлення й навіть усміхнулася

— Тітко Ганно, ну хоч закрутки вийшли на славу! Буде молодятам узимку що до картоплі відкрити!

Я прочитала Іринине повідомлення й навіть усміхнулася. А тоді відкрила світлину над ним — і так і залишилася стояти посеред кухні з порожньою чашкою.

На фото Роман обіймав Дарину. Гарні, щасливі. Довкола — квіти, золотиста рамочка. Угорі напис: «Дякуємо вам, наші найрідніші! Ось так ви підтримали нашу нову сім’ю!»

Нижче йшли імена гостей. Навпроти кожного — подарована сума.

Я гортала повільно. Батьки, хрещені, дядьки, тітки… Цифри, цифри, цифри.

Моє ім’я стояло останнім.

«Тітка Ганна — скромний конверт і домашні закрутки».

Я збільшила зображення. Навіщо — сама не знаю. Може, сподівалася побачити щось іще.

Але під моїм ім’ям була тільки золота лінія.

У групі з’явилося нове повідомлення від Ірини:

«А грибочки ваші я б і сама забрала! Таких більше ні в кого немає».

Я поклала телефон екраном донизу.

— Ну от, Ганно, — сказала сама до себе. — І тебе порахували.

Чайник давно свистів. Я вимкнула газ, сіла, знову взяла телефон. Знайшла Романів номер.

Палець завмер над зеленою слухавкою.

Восьма ранку. Хай поспить. Учора ж весілля було.

І я знову відклала телефон. Подумала, що не варто псувати хлопцеві перший ранок після весілля.

А перед очима чомусь постав зовсім інший ранок.

Романові дев’ять. Він сидить на цій самій кухні й водить ложкою по тарілці.

— Не хочеш борщу?

Мотає головою.

— Тоді чаю зроблю.

— Не треба.

Після похорону моєї сестри він майже не розмовляв. Василь, його батько, працював позмінно, бігав між роботою, школою й порожньою квартирою.

Одного вечора прийшов до мене — сірий, неголений.

— Ганно, мене знову в ніч поставили. Я вже з майстром говорив…

— Нехай Ромчик у мене побуде.

— Та він і так у тебе щодня.

— Василю, йди на роботу. Вечеряв хоч?

Він тоді сів на табуретку й затулив обличчя руками.

— Я не знаю, як самому. Нічого не встигаю.

— І не треба самому. Ми ж є.

Відтоді Роман після школи біг до мене. Сам відмикав двері ключем з-під горщика, сам діставав тарілку.

— Тітко Ганно, я прийшов!

— Руки помив?

— Та зараз…

— Не «зараз», а спочатку руки!

— Ну ви як мама…

Він урвав себе на півслові. Стояв у дверях кухні й дивився на мене так, що я ледве втрималася, аби не заплакати.

— Іди сюди, — сказала я.

Він притулився лобом мені до плеча.

Тоді ми довго мовчали.

Я працювала в бібліотеці, грошей мала небагато. Та якось вистачало і на суп, і на зошити, і на його улюблені цукерки, які він нібито вже не любив, бо «не маленький».

А потім порвалися зимові черевики.

— Тільки татові не кажіть, — попросив він, переступаючи з ноги на ногу. — Йому знову зарплату не дали.

— А в чому ти завтра до школи підеш?

— У кросівках. Я дві пари шкарпеток…

— Навіть не починай. Збирайся, на ринок поїдемо.

— Ви ж собі пальто хотіли.

— Моє ще походить.

Роман опустив очі.

— Я виросту й куплю вам нове.

— Ти спершу ці чоботи поміряй, годувальнику.

Дві зими він у них проходив. Щоразу, як хтось хвалив, казав:

— Це тітка Ганна вибирала. Вона знає, які треба.

А на випускному вже він пильнував мене.

Я взула Любині туфлі. Гарні, лаковані, майже нові. Сестра все берегла їх на особливий випадок, та так і не встигла взути.

Мені вони були затісні. Я терпіла, усміхалася, плескала, коли Романові вручали атестат. А надворі він узяв мене під руку й насупився:

— Ноги болять?

— Трохи.

— Тітко Ганно…

— Ромчику, то мамині туфлі. Хотіла, щоб сьогодні…

Не договорила. Він і так зрозумів.

Постояв мовчки, тоді озирнувся.

— Ходімо через парк.

— Навіщо? Через площу ближче.

— Бо в парку темніше. Ви роззуєтеся.

— Ще чого! Я ж не піду боса.

— Підете. А я нікому не скажу.

І я пішла. Він ніс мої туфлі в пакеті, а я ступала теплим асфальтом і сміялася.

— Тільки в університеті так не командуй, — казала йому.

— Там нехай у зручному взутті ходять.

Того вечора він дорогою додому говорив без упину: куди вступатиме, де підроблятиме, як усе в нього буде. А я слухала й думала: аби тільки був щасливий.

Потім почалися гуртожиток, сесії, приїзди на вихідні.

— Тітко Ганно, тільки нічого не готуйте. Я на день.

— Авжеж. А це хто в мене щойно третій пиріжок узяв?

— То маленькі.

— А банку грибів куди?

— У гуртожиток.

— Минулого разу теж у гуртожиток віз. До електрички хоч доніс?

— Не всю, — зізнався він і засміявся.

Отой сміх я й упіймала на телефон у ресторані. На весіллі.

До нього я готувалася чотири місяці. Відкладала з пенсії, з підробітку в гардеробі будинку культури. Стару сукню перешила, від зайвих покупок відмовилася.

Подруга кликала на день народження в кафе.

— Приходь, Ганю. Посидимо хоч раз, як люди.

— Не зможу, Олю. На весілля збираю.

— То що тепер, до весілля й не жити?

— Та я живу. Просто хочу хлопцеві подарувати.

І подарувала скільки змогла.

А до конверта приготувала дванадцять банок. Огірки, помідори, варення. Опеньки — окремо, у полотняну сумку, між рушниками. Романові улюблені.

Дарина зустріла мене біля входу.

— Тітко Ганно, ви вже тут! Проходьте.

— Щастя вам, дітки. Бережіть одне одного.

Я опустила конверт у дерев’яну скриньку й переставила важку сумку.

— Ой, самі не несіть! — Дарина покликала офіціанта.

— Там банки, синочку, — попросила я хлопця. — Тільки не кладіть набік.

— Донесу, не хвилюйтеся.

Роман саме вітав інших гостей. Я хотіла покликати його, але передумала. Ще встигнемо.

Моє місце було біля дверей, якими офіціанти носили страви. Найближча рідня сиділа коло молодят. Я трохи постояла зі своєю карткою в руці, а тоді чоловік за столом відсунув стілець:

— Сідайте до нас. У нас тут найкраще місце.

— Чим же?

— Першими бачимо, що їсти несуть.

Я засміялася. Люди виявилися привітні, і невдовзі ми вже розмовляли, наче давні знайомі.

Посеред вечора Роман підійшов, обійняв мене за плечі.

— Тітко Ганно, вам тут добре?

— Добре, сину. Ти їв щось? Бо все бігаєш.

— Їв. А ви… опеньки привезли?

Я легенько вдарила його по руці.

— Одружений чоловік, а все про гриби.

— То привезли?

— Дві баночки. В окремій торбинці.

Він нахилився й поцілував мене в щоку.

— Одну сховаю. Бо Дарина скуштує — мені не дістанеться.

Тоді я була щаслива. Чесно.

Навіть коли фотографувала його з-за чужих спин. Навіть коли половину кадру затуляла таця. Одне фото вийшло чудове: Роман закинув голову й сміявся — точнісінько як колись на моїй кухні.

Я одразу поставила його на заставку.

А наступного ранку побачила ту рамочку.

До вечора я все переконувала себе: дурниці, не бери до серця. Молоді, не подумали.

Та коли взяла телефон, руки знову похололи.

Роман не відповів. За кілька хвилин передзвонила Дарина.

— Добрий вечір, тітко Ганно! Рома в душі. Щось передати?

— Та ні… Хотіла поговорити.

— Ви нашу подяку бачили? Я вчора пів ночі рамочку підбирала.

Я провела пальцем по краю скатертини.

— Бачила, Даринко. Скажи, а навіщо там суми?

— Щоб подякувати. А що?

— Просто подарунок… То ж особисте.

— Та там тільки наші, родина, — відповіла вона. — Ми ніде більше не виставляли.

— Рідні теж можуть порівнювати.

— Ой, тітко Ганно, хто ж порівнює? Кожен дав скільки міг. Ми навіть закрутки ваші вписали, щоб ви бачили: нічого не забули.

Я заплющила очі.

Навіть закрутки.

— Ви не подумайте, ми дуже вдячні! — додала вона. — Рома ж їх так любить.

— Знаю, дитино.

— То все добре?

Я помовчала. Сказати б тоді прямо: ні, не добре. Мені боляче. Але вона говорила так радісно, так упевнено, що зробила приємне, — і я розгубилася.

— Будьте щасливі, Даринко, — тільки й сказала.

А потім ще довго сиділа з телефоном у руці. Вона так і не зрозуміла, навіщо я дзвонила.

Зранку озвалася Світлана, моя молодша сестра.

— Як суглоби, Ганно? Не крутить?

— Та трохи на погоду…

— У мене теж спина ниє. Слухай, ти ту картинку в групі бачила?

— Бачила.

— Ну й що скажеш?

— А ти?

Сестра зітхнула.

— Не ображайся, але могла б трохи більше постаратися.

Я повільно сіла.

— У чому?

— Ну, Ганно. Таке весілля. Такі гості. А ти з банками…

— І з конвертом.

— Я бачила. Про те й кажу. Я он поклала стільки, щоб за нашу родину не соромно було.

Я мовчала кілька секунд.

— Тобі за мене соромно, Світлано?

— Не перекручуй. Я по-родинному кажу.

— А я по-родинному питаю.

— Могла б позичити в мене. Віддала б потроху з пенсії, я б не підганяла.

— Позичити, щоб у списку вище стояти?

— Щоб люди не говорили! Усі ж знають, скільки ти з Романом носилася. А вийшло, чужі більше дали.

— То, може, треба було й ті роки порахувати?

— Ну навіщо ти так…

— Уроки порахувати? Ночі, коли він хворів? Скільки за це в конверт належить?

— Ганно, я ж не про це.

— А я саме про це.

Вона сердито видихнула.

— Ти все близько до серця береш.

— Скажи, ти Романові подзвонила?

— Навіщо?

— Запитати, для чого чужі гроші виставляти.

— У хлопця медовий місяць. Ще йому настрій псувати?

Я подивилася на його фото на заставці.

— А мені можна.

— Господи, та не починай…

— Мені на роботу, Світлано. Бувай.

Я поклала слухавку раніше, ніж вона встигла відповісти.

Відчинила шафку по чашку й побачила пачку нових кришок. Купила із запасом — на Романів грушевий компот, на кабачкову ікру.

Зачинила дверцята.

Того ранку чаю я так і не випила.

Наступні дні минали серед дитячих курточок, загублених рукавичок і гардеробних номерків.

— Бабусю Ганно, а де моя шапка?

— На голові, Максимку.

Хлопчик мацав себе за маківку, реготав і біг на танці.

Я теж сміялася. На роботі було легше.

Родинну групу вимкнула. Роман не телефонував, а я більше не набирала. Сердилася на нього й одразу сама себе виправдовувала: зайнятий, гостей проводжає, нове життя починає.

У п’ятницю повернулася додому під дрібним дощем. Щойно повісила пальто — постукали.

На ґанку стояв Роман. Мокре волосся, темні плями на плечах куртки. В одній руці паперовий пакет, у другій — моя полотняна сумка.

Я спершу глянула саме на неї.

— Добрий вечір, тітко Ганно. Пустите?

— Та заходь швидше! Ти чого без парасолі?

— Не взяв.

— А машина де?

— Дарининому батькові знадобилася. Я автобусом.

— То хоч би подзвонив!

Він переступив поріг і тихо сказав:

— Боявся, скажете не їхати.

Я взялася розстібати його мокру куртку, як колись, коли він повертався зі школи й не слухалися змерзлі пальці.

— Дурний ти, Ромчику. Іди на кухню.

Він сів біля вікна, на своє давнє місце. Я поставила чайник, дістала картоплю, помідори, хліб.

— Їстимеш?

— Їстиму. Тільки ви сядьте, будь ласка.

— Зараз підігрію.

— Тітко Ганно.

Я обернулася.

— Вибачте мені.

У руці в мене залишився рушник.

— За що саме?

Він опустив погляд.

— За той список. І за те, що ви мені дзвонили, а я так і не передзвонив.

— Дарина сказала, що ви разом придумали.

— Знаю. Ми вчора про це говорили. Вона сказала «ми», бо подяка ж від нас обох. Але самої картинки я до вчора не бачив.

— Зовсім?

— Зовсім. Вона питала, чи подякувати всім у групі. Я сказав: звісно. А потім закрутився й навіть не відкрив.

Він провів долонями по обличчю.

— Це не виправдання. Ви дзвонили мені. Треба було взяти й набрати.

Я сіла навпроти.

— Я не хотіла тобі свято псувати.

— А сидіти тут самій — це краще?

Я глянула у вікно.

— Не краще.

Роман посунувся ближче.

— Дарина сказала, ви про суми питали. А вона вирішила, що ви просто здивувалися. Вони вдома все так обговорюють: хто скільки витратив, хто скільки дав. Вона й не подумала…

— Я зрозуміла, що не подумала, — перебила я. — Вона зі мною добре говорила. Я не кажу, що хотіла образити.

— Але образила.

Я кивнула.

Він замовк, даючи мені договорити.

— Я чотири місяці відкладала, Ромчику. Знала, що небагато буде. Та думала: віддам від серця. А потім дивлюся — всі рідні в рядочках. І я внизу. Наче мала ще виправдовуватися, чому так мало тебе люблю.

— Не кажіть так.

— Я знаю, що це нерозумно…

— Ні. Не це. Про любов не кажіть.

Він накрив мою руку долонею.

— Я ті черевики пам’ятаю. І ваше старе пальто. Думаєте, я не знав, чому ви нового не купили?

Я спробувала всміхнутися.

— Бач, таки виріс розумний.

А він не всміхнувся.

— Пам’ятаю, як ви мені гроші в кишеню сунули перед вступними. Казали: «На дорогу». А я вже в автобусі побачив, скільки там. Дзвоню — ви не берете. Потім кажете, що телефон не чули.

— То й не чула.

— Тітко Ганно.

Я опустила очі.

Він міцніше стиснув мою руку.

— Я не забув. Просто поводжуся інколи так, наче ви завжди будете поруч і все самі зрозумієте. А ви не повинні.

Оце вже я не витримала. Витягла з кишені фартуха хустинку.

— Картопля пригорить, — сказала.

— Я вимкнув.

І тільки тоді я помітила, що плита вже не горить.

— А список? — запитала тихо.

— Видалили. Я попросив Дарину прибрати. Потім довго говорили.

— Посварилися?

— Розбиралися. Спочатку вона повторювала: «Я ж подякувати хотіла». А я кажу: «То навіщо біля людей цінники?» Вона замовкла.

Він ковтнув.

— Я розповів їй про мамині туфлі. Як ми з вами парком ішли. Про чоботи. Про те, як я після школи боявся додому, бо мами там не було, а до вас біг — і ви з кухні гукали.

Я відвернулася.

— Не треба, Ромчику.

— Треба було раніше розповісти. Вона слухала й плакала. А потім спитала, чому ви їй прямо не сказали, що боляче.

— Не змогла.

— Я так і пояснив.

Ми трохи посиділи мовчки. Тоді я згадала про сумку.

— А банки навіщо привіз?

Він простежив за моїм поглядом і раптом збентежився.

— Порожні. Ви ж завжди сварите, що тару не повертаю.

— То ви що, все вже поїли?

— Ні, тільки гриби. Решту ще бережемо.

— Обидві банки?!

— Я ж казав: від Дарини треба ховати.

Я засміялася крізь сльози, а він, побачивши це, нарешті теж усміхнувся.

— Вона спочатку ложечку взяла. Потім каже: «А де картопля?» Я кажу: «Бачиш, тепер розумієш».

— Треба було ще дати…

Я осіклася. Роман погладив мене по руці.

— Не треба більше. Ми не по банки приїжджати будемо.

Він підвівся й приніс паперовий пакет.

— Це Дарина вибрала.

У пакеті лежали тепла вовняна хустка вишневого кольору й коробка чаю.

— Вона хотіла сама приїхати, але температура піднялася. Дуже просила перепросити. І питала, чи можна нам наступних вихідних удвох.

Я перебирала пальцями м’яку вовну.

— Можна, звісно.

— Вона боялася, що не захочете бачити.

— Нехай приїжджає. Поговоримо.

— І ще… Ви не думайте, що ми подарунком хочемо…

— Не думаю, — зупинила я. — Чую ж тебе.

Він видихнув і знову сів.

Я глянула на чисті банки в старій сумці. Він помив їх, склав, привіз автобусом під дощем. Раніше міг місяцями тримати порожню тару в багажнику, а тут не забув.

— Чого ви? — запитав Роман.

— Нічого. Їж, поки знову гріти не довелося.

Він слухняно взяв виделку.

— А ви зі мною?

— Зараз чай заварю.

— Я заварю. Скажіть тільки, де той новий.

— У пакеті, ще не сховала.

Він поставив чашки, одну підсунув мені, другу — собі. Без запитань знайшов ложечки, цукор, блюдце для хліба. Усе пам’ятав.

Потім розповідав про роботу, про ремонт, який вони ніяк не почнуть, бо Дарина вже втретє передумала щодо кольору стін.

— А ти що хочеш? — спитала я.

— Щоб уже пофарбували.

Ми обоє засміялися.

— Улітку заберемо вас на дачу, — сказав він. — Хоч на тиждень. Без сапи, без банок.

— То що я там робитиму?

— Відпочиватимете.

— Умієш ти таке придумати…

— Навчу. Я ж у вас багато чого навчився.

Коли він зібрався додому, дощ майже вщух. Я накинула нову хустку й вийшла провести його на ґанок.

— На вихідні що вам приготувати? — спитала.

Роман уже спустився на сходинку, але обернувся.

— Нічого особливого. Картоплі зваримо. Разом.

— А до картоплі?

Він примружився, і я впізнала того хлопчиська, який колись ховав банку грибів у студентську сумку.

— Ну, якщо одна баночка ще є…

Я легенько штовхнула його в плече.

— Є. Для вас є.

Він обійняв мене — міцно, не поспішаючи.

А повернувшись до кухні, я прибрала зі столу, витерла дві чашки й поставила поряд на полицю. Телефон блимнув повідомленням від Дарини: «Дякую, що чекаєте. Можна я завтра вам подзвоню?»

Я сіла й набрала: «Можна, дитино. Дзвони».

Потім відчинила шафку, де лежали нові кришки. Посунула їх трохи вбік, звільняючи місце для повернутих банок.

Залишити коментар