— Тітко, ви що собі надумали? Де гроші? — вигукнув зять, щойно Марія відповіла.
Вона навіть відвела телефон від вуха, бо голос Юрія так і деренчав у слухавці — хрипкий, різкий, злий. За двадцять років він уперше сам їй подзвонив. Раніше, коли донька передавала йому слухавку на великі свята, він завжди відбувався якоюсь відмовкою: то виходив закурити на ґанок, то дивився футбол, то бурчав, що в нього руки в мастилі, бо він, мовляв, крутить якусь гайку.
— А що трапилося, Юрію? — спитала Марія, стараючись говорити рівно.
— Ваша донька на роботу зібралася! Каже, ви більше нам нічого не надсилатимете! Це як розуміти? Ми ж домовлялися!
Марія повільно опустилася на край вузького ліжка. Пружини, як завжди, жалібно заскрипіли. За стіною тихо покашлювала дев’яносто восьмирічна синьйора Адель. Її рідна донька, яка мала підміняти Марію щонеділі, ще три тижні тому поїхала до моря в Лігурію, кинувши на прощання: «Маріє, люба, ти ж усе знаєш краще за мене, доглянь маму, я тобі доплачу сто євро». І Марія лишилася. Уже третю неділю вона нікуди не виходила, навіть на площу, де збиралися українські жінки з торбами та передачами. Тільки виносила пластикове сміття до хвіртки й поверталася назад у напівтемну кімнату з високими стелями старого будинку на околиці Тревізо.
Вона теж мріяла про дім. Господи, як сильно вона мріяла про дім. Просто посидіти на власній кухні біля вікна, де колись посадила кущ бузку. Нарешті виспатися так, щоб серед ночі ніхто не гукав старечим безпорадним голосом. Зайти до рідної сестри Оксани в сусіднє село, випити чаю з м’ятою й не здригатися від кожного шереху чи дзеленчання.
Та вдома завжди були потрібні гроші. Двадцять довгих років там не вщухав голод на гроші.
У кутку біля шафи стояла її маленька валіза з потертою облямівкою. Марія давно не ховала її під ліжко. Що навесні, що восени вона думала: от наступного місяця зберу речі, куплю квиток на бус і поїду назавжди. А потім у Оксани раптом ламається газовий котел, приходять скажені рахунки за світло, Юрію треба міняти щеплення в старій машині, яку він усе лагодив і ніяк не міг довести до пуття. І поїздка відкладалася. На місяць, на пів року, на роки.
У тій валізі вже рік лежала куплена на ярмарку блузка — ніжно-блакитна, з дрібними ґудзиками. Продавчиня-італійка тоді нахвалювала: «Яка гарна тканина, беріть, сеньйоро!» Марія шкодувала вдягати її біля хворої бабці, берегла, щоб приїхати в ній додому на Великдень або на Трійцю. Так вона й лежала під шаром пакувального паперу, зберігаючи запах лавандового мила.
Оксані вже було сорок. Юрію — сорок два. Вони жили у великому двоповерховому будинку з червоної цегли під новою черепицею. Саме той будинок Марія звела на свої зароблені гроші. Камінь за каменем, плитка у ванній, дорогі вікна, високий кований паркан — кожен сантиметр підлоги був оплачений миттям підлог, нічними чергуваннями, перемитими суднами, перетертою їжею та безсонними ночами. А коли будинок добудували, легше не стало. Потім пішли дубові меблі, далі новий диван, бо старий виявився «немодним», потім тротуарна плитка у дворі, навіс для машини. А коли великі ремонти закінчилися, Марія просто щомісяця переказувала по сімсот, вісімсот, а іноді й тисячу євро — на життя.
Щоб вистачало і їм, і щоб ще щось залишалося на непередбачувані витрати, Марія колись навмисне шукала найважчу роботу. За одного лежачого старого тоді платили тисячу євро, а якщо доглядати подружжя — дідуся з деменцією й неходячу бабусю — то давали півтори тисячі, інколи ще й шістсот зверху додавали. Вона брала по двоє. Пальці на руках викручувало від вологи й прання, спина нила так, що під ранок неможливо було розігнутися, ноги набрякали й не влазили в капці. Зате донька мала все найкраще. Донька не знала, що таке рахувати копійки на хліб або вибирати на ринку найдешевшу олію.
«Усі допомагають своїм дітям», — казала тоді Марія сестрі Оксані телефоном, ковтаючи таблетки від тиску.
І вона щиро вірила, що так і треба. Хіба мати може інакше? Для кого жити, як не для єдиної дитини?
Та останні два місяці Марія не переказала жодного цента. Просто зателефонувала доньці перед Спасом і сказала: «Оксано, я втомилася. Мені вже шістдесят два. Хочу відкласти собі хоч трохи на зуби й на квиток, бо сил уже немає». Оксана тоді тільки протягнула в слухавку довге: «Зрозуміло…» — і швидко завершила розмову, пославшись на те, що на плиті закипає борщ.
— То нехай іде, — сказала Марія в слухавку зятеві, намагаючись не дрижати. — Що поганого в тому, що жінка піде працювати? Оксана сорокарічна, освіта є. І тобі, Юрію, давно пора знайти щось постійне, а не чекати моря біля погоди.
— Що?! — зять аж захлинувся повітрям. — Ви що мелете? Яке працювати? Вона піде в той магазин продавчинею, на людей дивитися, хвостом крутити? Влаштується десь, знайде собі якогось мужика, почне байдики бити! Я цього не дозволю! Жінка має сидіти вдома й дивитися за порядком!
— А мені, значить, можна двадцять років по чужих хатах чужі горшки виносити? — спитала Марія, відчуваючи, як до горла підкочується гаряча образа. — Мені можна було лишити хату й їхати на край світу, щоб ви сиділи в чистому й їли добре?
— Не перевертайте, мамо! — гаркнув Юрій. Уперше за всі роки він назвав її «мамою», але від того слова повіяло таким холодом, що в Марії перехопило подих. — Не треба тут із себе велику мученицю ліпити! Ви самі туди поїхали, ніхто вас на ланцюгу не тягнув. Усі так живуть, усім батьки допомагають! Коротко так: якщо цього місяця грошей на картці не буде, я з Оксаною розлучаюся. Мені така сім’я без копійки не треба. Будете мати на старість доньку-розведенку з причепом. Самі будете винні, що доньці життя зламали своїми примхами!
Марія навіть нічого не відповіла. Рука сама сіпнулася, і вона натиснула круглу червону кнопку на екрані.
У кімнаті знову настала тиша. Лише цокав старий годинник на комоді, та десь унизу на вулиці прошурхотіли шини сусідської машини. Марія сиділа нерухомо, втупившись у вицвілий килимок біля ліжка. Пальці стискали гладкий корпус дешевого телефона. Перед очима пливли роки, наче старі пожовклі фотографії, складені без ладу.
Вона згадала день, коли вперше ступила на цю землю. Це була сира листопадова ніч дві тисячі четвертого року. Бус зупинився на брудній заправці під Міланом, водій викинув її картату сумку на асфальт і сказав: «Чекайте, за вами прийдуть». Вона стояла в тонкому пальті, тремтіла від вологи й страху, не знаючи жодного італійського слова, крім «бонджорно» й «граціє». Оксані тоді було двадцять, вона щойно вийшла заміж за Юрія, який обіцяв золоті гори, але не мав за душею навіть власного кута. Вони тулилися в старій хаті покійних батьків Марії, де протікав дах, а піч диміла на всю оселю.
«Мамо, ну зароби хоч на ремонт, бо соромно людей у хату пустити», — просила тоді донька, заглядаючи їй в очі.
І Марія поїхала. Перша робота була в Неаполі в паралізованого діда, який від злості кидався тарілками. Марія плакала ночами в кухонному закутку, кусала губи, щоб не розбудити господарів, а вранці вставала о шостій, мила підлоги й знову всміхалася. Потім був Рим, потім північ — Брешія, Тревізо. Вона навчилася готувати їхню пасту, розбиратися в ліках, говорити чужою мовою так, що її розуміли навіть вередливі сеньйори.
Кожен зароблений євро вона подумки ділила: п’ятдесят — собі на найдешевші макарони, хліб і яблука зі знижкою ввечері, а решту — на вокзал, передати перевізником додому. Коли купили перші блоки на новий фундамент, вона тішилася більше, ніж господарі, чиїх батьків доглядала. Коли накрили дах — пила дешевий чай із сухарями й думала: «От тепер моя Оля матиме життя як у людей. Не бідуватиме, як я».
Телефон у руці раптом різко завібрував, змусивши її здригнутися. На екрані висвітилося: «Сестра Оксана».
Марія видихнула й піднесла слухавку до вуха:
— Алло, Ганю…
— Маріє? Ти чого не озиваєшся? Я тобі ще зранку телефонувала, ти була зайнята. Що там у тебе діється? Голос якийсь не такий.
І тут греблю прорвало. Марія затулила рота долонею, але сльози самі полилися з очей — пекучі, важкі, накопичені за стільки самотніх років. Вона заридала в трубку, ковтаючи слова, захлинаючись плачем, розповідаючи про дзвінок зятя, про його крики, про розлучення, про те, що вона знову винна в усьому на світі.
Оксана не перебивала. Вона мовчки слухала, лише важко зітхала на тому боці дроту, доки Марія не виговорилася й не замовкла, витираючи щоки краєм старенької хустки.
Повисла довга пауза. Було чути, як десь у дворі в Оксани гавкає пес і тріщить телефонна лінія.
— Маріє, — нарешті тихо промовила сестра. — Я тобі давно хотіла дещо сказати. Ще влітку хотіла. Та все язика прикушувала, думала, нехай Оксана сама розбереться. Доросла жінка, сорок років за плечима, не мала дитина. Але бачу, що там уже край.
— Що таке, Ганю? Що сталося? — серце в грудях неприємно стиснулося.
— У твого зятя коханка в сусідньому селі. Уже більше року до неї шастає.
Марія перестала плакати. Сльози ніби самі висохли на щоках. У кімнаті раптом стало дуже тихо й порожньо.
— Ти… ти точно знаєш? — перепитала вона сухо, не впізнаючи власного голосу.
— Точно, Маріє. Усі в селі знають, крім тебе. Вона молода, з дитиною, працює в аптеці в райцентрі. Він туди щотижня мотається на тій самій машині, на яку ти йому колеса купувала. І солярку заливає за твої гроші. І Оксана про все знає.
— Знає? — Марія підвелася, але коліна затремтіли, й вона знову опустилася на ліжко. — І терпить? Чому ж вона мовчить?
— А що їй казати? Вона за нього зубами тримається, слухати нічого не хоче. Скільки разів я намагалася з нею поговорити по-людськи: «Оксано, кинь його, поки молода, навіщо ти марнуєш життя біля ледачого мужика?» А вона кричить: «Не лізьте до нашої сім’ї! Він без мене пропаде, він просто шукає себе, йому важко!» Уявляєш? Йому важко! Чоловік сорок два роки має, зроду ніде більше двох місяців не втримався на роботі, бо скрізь йому начальство погане. А він, бачиш, як добре влаштувався! Ти обох годуєш із ранку до вечора, хату їм збудувала, холодильник забила, а він ще й сидить у хаті господарем і вирішує, кому можна за поріг виходити, а кому ні! Ще й погрожує розлученням, паразит!
— Ганю… — прошепотіла Марія, притискаючи руку до грудей. — Може, мені з нею поговорити? Може, вона боїться сама лишитися? Я ж приїду, я ж буду коло неї…
— Поговори, звісно. Ти мати, маєш право. Але грошей не давай, Маріє. Ні цента більше не висилай. Почуй мене хоч раз за двадцять років! Ти ж мудра жінка, ти стільки горя пережила, стільки чужого бруду перемила! Невже ти знову все до копійки віддаси тільки тому, що цей нахаба на тебе накричав? Вони дорослі люди. Оксані сорок років, у її віці люди вже онуків бавлять, а не в матері з пенсії тягнуть. Нехай іде працювати! Хоч на пошту, хоч у магазин, хоч куди! Нехай самі вирішують свої проблеми, сваряться, миряться, розходяться чи сходяться. Складай собі на старість, чуєш? Бо приїдеш додому без грошей — вони ж тебе першими з тієї хати виженуть!
Сестра ще щось говорила, переконувала, згадувала сусідів, у яких діти теж сиділи на шиї заробітчан, поки батьки ноги не протягнули. Марія слухала, кивала в порожнечу кімнати, але всередині в неї вже зростав зовсім інший стан — холодний, важкий і тверезий.
Попрощавшись із Ганною, вона підійшла до старого комода з темного горіха. Верхня шухляда висувалася туго, зі скрипом. Там, під стопкою чистих рушників і старих італійських газет, лежав щільний білий конверт.
Марія дістала його й сіла за стіл. Пальці слухалися погано. Вона розкрила клапан і витягла гроші. Рівні, хрусткі купюри по п’ятдесят і сто євро. Усього три тисячі. Вона відкладала їх по крихтах останні чотири місяці, ховаючи від доньки кожну сотню. Казала, що господиня менше платить через кризу, що сеньйора хворіє й треба купувати дорожчі засоби догляду. Вона перелічила купюри повільно, перекладаючи з купки в купку, хоч напам’ять знала кожну цифру.
Три тисячі євро. Ціна її безсонних ночей, запалених суглобів, пропущених свят, самотніх вечорів, коли єдиною втіхою було дивитися у вікно на чужі освітлені вікна.
На столі лежав телефон. Екран раз у раз загорявся білим світлом: три пропущені виклики від Юрія, два — від Оксани. Потім екран знову блимнув, показуючи коротке повідомлення від доньки:
«Мамо, ну візьми слухавку. Він злиться. Каже, ти нас зовсім не любиш, якщо так робиш».
Марія дивилася на ці слова, і в очах не було навіть злості. Була лише нескінченна втома.
«Він злиться».
Не «Мамо, як твоє здоров’я?». Не «Мамо, як ти там сама без вихідних?». Не «Чи не болять у тебе ноги?». Навіть не спитали, що вона їла на обід і коли востаннє лягала спати без пігулок. Їх турбувало лише дві речі: де черговий переказ і те, що чужий чужий чоловік, який оселився в її будинку, сидить на дивані й сердиться.
— Маріє! Вода! — долинув із сусідньої спальні слабкий, деренчливий голос старенької синьйори.
Марія сховала гроші назад у конверт, підвелася й пішла на кухню. Налила у склянку теплої води, додала дві краплі заспокійливого, розмішала ложечкою. Зайшла до кімнати Аделі. Старенька лежала серед білих простирадл, крихітна, висохла, схожа на пташку з поламаним крилом. Марія обережно підняла їй голову, допомогла зробити кілька ковтків, підбила подушку з пір’я і поправила тонку ковдру.
— Дякую, Маріє, — прошепотіла італійка й заплющила очі. — Ти дуже добра. Що б я без тебе робила…
Ці слова чужої старої жінки чомусь обпекли сильніше, ніж крик рідного зятя. Чужа людина бачила її працю. А рідна дитина бачила тільки гаманець, із якого можна без кінця тягнути купюри.
Марія повернулася до своєї комірчини, зачинила двері й знову сіла до столу.
Вона взяла кулькову ручку з синьою пастою. Зазвичай, коли наповнювала конверти перед відправкою перевізником, акуратно виводила на звороті одне-єдине слово: «Додому». Для неї це слово було святим. Воно означало рідну землю, хату, сад, дитину, заради якої вона витерпіла все чуже й незрозуміле.
Марія подивилася на напис «Додому», виведений її рукою місяць тому. Потім узяла ручку й твердо, з натиском, перекреслила його навхрест двома жирними лініями.
А знизу, під закресленим, вона рівними літерами написала: «МАРІЯ».
Вона нарешті зрозуміла просту й страшну істину, яку не хотіла помічати двадцять довгих років: скільки б ти не віддавав тим, хто звик тільки брати, їм усе одно буде замало. Скільки б хліба ти не поклав на стіл, вони ніколи не скажуть «дякую», а лише поскаржаться, що скоринка занадто тверда.
Вона вимкнула звук на телефоні, поклала конверт на саме дно своєї маленької валізи — просто під ніжну блакитну блузку, яку берегла для кращого життя, — і застібнула блискавку. Клацання замка прозвучало сухо й остаточно.
Тепер гроші належали їй. І квиток вона купить. Але чи є їй куди насправді повертатися, якщо в будинку, який вона збудувала, на неї чекають лише чужі борги та злість? І що тепер скаже донька, коли зрозуміє, що безкоштовне життя закінчилося назавжди?