Уже на власному весіллі Миросин наречений Стефко так веселився, що забув про молоду дружину. Не зімкнула тоді Мирося очей усю ніч: усе щось думала, зважувала. А вже наступного дня вдосвіта прийшла до їхньої кімнати свекруха: – Вставай, невістко, господарку обходити. Так летіли роки. Уже двадцять літ у невістках Мирося. Одного дня Стефко сказав дружині йти з хати й привів у дім нову жінку
Так склалося, що дуже рано Мирося вийшла заміж. «Ой дитино, ти, звичайно, не думай, що жену тебе з дому, але й чекати нема на щось ліпше… Це поки молода ти, зелена, про кохання щире та взаємне мрієш, про принца на білому коні, а в житті так нема, це все лише дівочі мрії. Клопоти, будні… Яке там кохання, які там почуття? Та й не такий, зрештою, вже нездалий той Стефко, чоловік, як чоловік. То й що, що старий трохи кавалер? Але ж хату яку має, на все село… Будеш хорошою господинею у своєму домі, а то вже велике, Миросю, то дуже велике, повір, я знаю що кажу, вік вже прожила…» — старанно переконувала тітка свою племінницю.
А Мирося у відповідь лише мовчала. А що ж вона казати мала? Можливо, й справді вона у свої шістнадцять ще не все розуміє в житті, ото й розмріялась про принца, про кохання взаємне. А ще знала, що тітка й справді їй хоче лише добра. Бо тітка у неї дуже добра. Скільки он родичів у Миросі: і маминих, і татових рідних, а після того, як батька не стало лиш тітка Ганна погодилась її до себе взяти жити, хоч і своїх дітей мала четверо… За матеріалами
Уже на власному весіллі Миросин наречений Стефко так повеселився. І то так, що забув про молоду дружину. Не зімкнула тоді Мирося очей усю ніч: усе щось думала, все добре зважувала. А вже наступного дня вдосвіта прийшла до їхньої кімнати свекруха: «Вставай, невістко, господарку обходити…»
Так минали роки… Хоча й прожила Мирося вже трохи в невістках, ніяк не могла звикнути до свого чоловіка і до його батьків. Вони завжди замкнені, насуплені, відлюдькуваті, постійно усім незадоволені, як би вона не старалася господарювати у домі. Ні до себе нікого не кличуть, ні самі нікуди не ходять. Спочатку це дуже засмучувало Миросю. Бо хотіла своїх родичів у гості запросити бодай раз чи два на рік: на свято якесь, на Різдво чи на Великдень. Та й до них пішла б з радістю, бо сумувала за ними… «Чого? І чого то по хатах вештатися, скажи? — постійно заперечувала на прохання невістки свекруха. — Тепер ми — твоя сім’я… Прийняли тебе як рідну. Не подивилися, що ти сирота. У свій дім тебе без розмов зайвих впустили — ото й живи і порядків нам своїх тут не встановлюй… Чого тобі, скажи, тут бракує, живеш, як у Бога за пазухою?»
Не раз, зустрівши у крамниці тітку Ганну, Мирося виправдовувалася, що часу не має в гості ходити й до себе її кликати, бо роботи і клопотів вдома має багато. Але тітка й сама все гарно розуміла: «А я знаю, дитино, чи добре я тебе тоді нарадила на то заміжжя, чи помилку велику вчинила…» — казала завжди якось винувато.
Час швидко минав. Нічого доброго так і не було в Миросиному житті: і господинею в домі вона зовсім не стала, і чоловікові рідні, і сам чоловік як були їй чужими для неї людьми, так і залишилися. Не раз, бувало, як гляне Мирося на свого Стефка, то аж плакати хочеться. За десять літ спільної мови з ним так і не знайшла. Бувало, за весь день і словом не перекинуться, а що вже казати й про добру розмову чи підтримку. Та хіба ж то нормальне життя, що то за сім’я така?
Єдина відрада є в Миросі, що раз на тиждень, у неділю, вона вдягає найкращий одяг та йде до церкви. Там і людей побачить, і бодай словом із кимось перемовиться, хоч якась радість в житті…
Хотіла б вона й на роботу якусь вже піти. Освіти, правда, не має, хоч і добре в школі вчилася. Богу дякувати, що тітка Ганна куточок у своєму домі знайшла для неї, а про науку довелося забути їй тоді назавжди. Та Мирося пішла б на роботу будь-куди: чи прибиральницею, чи посудомийницею… «І що то таке тобі в голову прийшло? На роботу вона, бач, захотіла, — заклала сердито руки в боки насуплена свекруха. — Знаю я, що на тих роботах: гулянки, походеньки всякі… Та й, зрештою, тобі що, вдома роботи бракує, он господарства стільки маємо? От підеш ти на роботу, а господарку хто обходити буде? А городи обробляти? Ми вже люди немолоді…» «А нащо нам стільки тої господарки і тих городів, мамо? — пробувала заперечити Мирося. — Тримали б тільки для себе, а то робиш зранку до ночі і світа білого не видно за тією роботою…» «Ти тут своїх порядків не встановлюй, — перебила відразу її свекруха. — Прийшла з нічим, ото й живи і дякуй Богу за те, що маєш! Бо не кожній так пощастило в житті, як тобі…»
А роки то летять… Уже двадцять літ у невістках Мирося, а навіть розповісти про своє життя немає що, адже хорошого вона за життя нічого не побачила. Не дав їм Бог зі Стефком і діточок. Уже й свекор зі свекрухою покинули цей світ. Двоє тепер лише господарюють із чоловіком. Точніше, і за господаря, і за господиню в домі Стефко. «Твого тут ніц нема», — лиш знає постійно говорити дружині.
За того «щасливого» заміжжя Мирося змарніла, постаріла, ходить темна як тінь: не тішить ранок, не тішить і вечір. Але живе… Живе, як кажуть, за інерцією.
Знала вона та й усі в селі знали, що Стефко любив сивеньку, але щоб гуляв… Та ні, який там з нього гуляка: за все життя слова від нього теплого Мирося не почула, не те щоб похвалив коли дружину. А це якось у неділю в церкві тітка, обійнявши її, якось стривожено запитала Миросю: «Ну, як ти там живеш, дитино? То правду люди кажуть про твого благовірного?» Тоді й уперше почула вона про чоловікові походеньки, про що вже давно чужі люди знали. І вірила, і не вірила в ті балачки… А вже за два тижні Стефко… сказав Миросі йти з хати й привів у дім нову жінку.
Усі знали, що єднає Стефка з нею лише звичка до сивої. А нову обраницю з ним іще й вигода: вона Миросина ровесниця, має вже аж трьох дітей від різних чоловіків. Із дітьми жила у старенькій хатині ще своєї прабабці. А тут такий «кавалер» завидний, який господарство має величезне: і своїх дітей не має, і в літах уже — довго не судиться бути йому. А дружина? А дружина, як кажуть, не стінка — посунеться.
Спершу для Миросі це було справжнім лихом: опинилася ж на вулиці, просто неба. Куди ж їй іти? Але вихід підказала сама доля. Бо вже зовсім незадовго зателефонувала донька тітки Ганни, яка вже тривалий час працює в Іспанії, і запросила Миросю до себе.
Не на радощах поїхала жінка тоді на чужину — швидше, від безвиході якоїсь. І там, як кажуть, мед не лизала, а важко працювала. Але вже за кілька років заробила на двокімнатну квартиру в місті й повернулася додому.
Відтоді минуло сім років. Мирося працює в хорошому магазині одягу продавцем, має багато друзів. Запрошує рідних до себе в гості, адже має тепер свій власний куточок. Розквітла, помолодшала. Роками не така й молода, але завжди охайна, доглянута. Може, й трапиться їй у житті ще якийсь добрий чоловік, який покохає цю добру жінку, якій вдалося в житті побачити чимало. Та Мирося про це тепер не думає. Шкодує лише за марно втраченими молодими роками. Хоча водночас і дякує Богу, вигнав її тоді Стефко. Бо піти від нього сама не наважилася б і таки змарнувала б усе своє життя, а так ще доля їй, можливо, усміхнеться…
