– Я йду, – Олександр стояв у дверях кухні, чекаючи реакції дружини. – До іншої жінки.

Марина підняла очі від ноутбука, де складала звіт по ательє за місяць:

– Добре. Коли речі забереш?

Він сторопів. У його уявленні все мало бути інакше: сльози, істерика, вмовляння залишитися. А тут – це спокійне “добре” і ділове запитання про речі.

– Ти що, навіть не запитаєш – чому? – його голос зрадницьки здригнувся.

– А навіщо? – вона знизала плечима, закриваючи ноутбук. – Ти давно живеш окремим життям. Просто тепер вирішив про це сказати вголос.

П’ятнадцять років спільного життя, а вона навіть не намагається його втримати. Сашко відчув, як усередині піднімається глухе роздратування. Адже він прийшов повідомити про важливе рішення, а вона сидить із цими своїми папірцями, ніби мова про те, що хліб закінчився.

– Слухай, може, досить вдавати, що тобі все одно? – він зробив крок у кухню. – Я ж знаю, для тебе це удар.

Марина встала з-за столу, пройшла до плити й увімкнула чайник:

– Сашко, ти справді хочеш це обговорювати? Гаразд. Давай обговоримо. Коли ти востаннє запитував мене – як минув мій день? Рік тому? Два? А коли цікавився справами в ательє? Ніколи, так? Бо “ці твої ганчірки” – не серйозна справа. Хоча саме на них ми останні три роки живемо.

– До чого тут це? – він поморщився. – Я кажу про нас, про сім’ю.

– Про яку сім’ю? – вона усміхнулася. – Про ту, де чоловік приходить додому опівночі? Де кожна вечеря перетворюється на мовчазне поїдання їжі перед телевізором? Де двоє давно живуть паралельними життями?

Сашко відчув, як земля йде з-під ніг. Усе мало бути не так. Він морально готувався до цієї розмови, репетирував слова, продумував аргументи. А тепер стоїть як хлопчисько, що нашкодив, і не знає, що сказати.

– У мене складний період на роботі, ти ж знаєш…

– Знаю, – кивнула Марина. – У тебе завжди складний період. То з документами проблеми, то начальство тисне, то молода секретарка не справляється з обов’язками.

Він здригнувся. Невже вона знає про Карину? Але Марина вже відвернулася до вікна:

– Чай будеш?

– Ні, – буркнув він. – Я сьогодні перевезу речі.

– Добре. Тільки попередь, о котрій приїдеш, щоб я була вдома.

Він вийшов із кухні, почуваючись обпльованим. П’ятнадцять років шлюбу, а вона навіть не спробувала його зупинити. Ніби чекала цієї розмови.

– І що вона сказала? – Дмитро, старий друг і колега, уважно дивився на нього поверх чашки кави.

Вони сиділи у звичній кафешці біля офісу. За вікном мрячив дрібний жовтневий дощ, перетворюючи вулиці на дзеркала з калюж.

– Нічого, – Сашко похмуро розмішував цукор. – Абсолютно нічого. Ніби я повідомив їй прогноз погоди, а не те, що йду до іншої.

– А ти чого чекав? Що вона битиметься в істериці й благатиме залишитися?

– Ну не знаю… Якоїсь реакції точно чекав. А вона… Вона навіть не запитала – хто вона, ця інша.

Дмитро хмикнув:

– А навіщо питати? Мабуть, сама давно здогадалася. Ти ж у нас не найпотаємніша людина.

– У сенсі? – Сашко насторожився.

– У прямому. Думаєш, ніхто не бачить, як ти на свою секретарку дивишся? Як проводжаєш її до машини? Як в обід разом у кафе ходите?

– Ми просто…

– Колеги, так-так, – Дмитро відмахнувся. – Усі так кажуть. Тільки знаєш що? Марина твоя не дурна. І давно все зрозуміла.

– Та що вона зрозуміла? – скинувся Сашко. – Що я можу бути щасливим з іншою жінкою? Що мені набридло жити з роботом, який тільки й думає що про роботу?

– Серйозно? – Дмитро поставив чашку. – Це вона робот? А ти в нас, виходить, душа компанії? Коли ти востаннє із сином у кіно ходив? Коли цікавився справами дружини? Ось саме… А потім дивуєшся, що вона на твою заяву ніяк не відреагувала.

Сашко похмуро мовчав. З Дмитром вони дружили зі школи, і він єдиний міг сказати правду в очі. Але зараз ця правда була неприємною.

– Гаразд, – друг піднявся. – Мені час. Тільки знаєш що? Будь готовий до сюрпризів.

– Це до яких ще?

– Побачиш, – Дмитро усміхнувся. – Іноді ми думаємо, що йдемо самі, а насправді нас давно відпустили.

Карина зустріла його на порозі своєї орендованої квартири. Маленька, яскрава, пахне якимись квітковими парфумами. Така несхожа на Марину з її вічним запахом кави і втомленим поглядом.

– Ну що, сказав? – вона чмокнула його в щоку і побігла на кухню.

– Сказав, – він пройшов слідом, кинувши сумку з речами в передпокої.

– І як вона відреагувала? – у голосі Карини чулася погано прихована цікавість.

– Ніяк, – буркнув він, сідаючи за стіл. – Навіть не запитала – до кого йду.

– Так? – вона здивовано підняла брови. – А я думала, буде скандал.

– Я теж так думав.

Карина поставила перед ним тарілку з якимось салатом:

– Ну і добре, що без скандалу. Значить, усе пройде цивілізовано.

Він дивився на цю незнайому їжу і раптом гостро захотілося простого борщу. Марининого, з часниковими пампушками. Але вголос сказав інше:

– Так, напевно, так краще.

– Звичайно краще! – Карина присіла поруч. – Навіщо ці драми? Ми ж дорослі люди. До речі, ти домовився з ріелтором? Нам потрібно починати шукати квартиру побільше. У цій жити неможливо.

Сашко поперхнувся салатом:

– У сенсі – шукати квартиру?

– Ну а як ти думав? – вона здивовано подивилася на нього. – Не будемо ж ми вічно жити в орендованій однокімнатці? Нам потрібне своє житло. Нормальне, у гарному районі.

– Карино, – він відклав виделку. – Давай не будемо поспішати. Мені ще потрібно вирішити питання з розлученням, з розподілом майна…

– А що там вирішувати? – вона знизала плечима. – Квартира ваша спільна, отже, продасте і розділите гроші. На перший внесок вистачить.

“Продасте і розділите” – ці слова неприємно подряпали. Ніби йшлося не про будинок, де минуло п’ятнадцять років життя, а про старий диван.

– Усе не так просто, – почав він. – Там же син…

– Сашко, – Карина поморщилася. – Йому шістнадцять. Він уже дорослий. Поживе з матір’ю, нічого страшного. А ми з тобою почнемо нове життя. Без цих… зобов’язань.

Він дивився на її гарне личко і вперше бачив те, чого не помічав раніше: хижий блиск в очах, розважливу усмішку, поблажливі нотки в голосі.

– Знаєш, – він встав з-за столу. – Мені потрібно з’їздити за рештою речей.

– Звичайно, милий, – вона потягнулася поцілувати його. – Тільки не затримуйся. У мене сьогодні є плани на вечір.

Удома було незвично тихо. Зазвичай у цей час уже працював телевізор – син дивився свої нескінченні серіали. Але зараз у квартирі стояла дзвінка тиша.

– Марино? – покликав він, проходячи у вітальню. – Ти вдома?

– Так, – вона вийшла зі спальні. – Речі збирати приїхав?

– Так, – він зам’явся. – А Дмитро де?

– У друга. Сьогодні там ночує, – вона пройшла повз нього на кухню. – Я тобі зібрала дещо. Документи там, фотографії…

Він пішов за нею. На столі стояла акуратна стопка папок.

– Що це?

– Документи на машину, – вона присіла на краєчок стільця. – Я переоформила її на тебе ще місяць тому. І ще… – вона дістала зі скриньки конверт. – Тут договір із банком. Я погасила твій кредит.

– Який кредит? – він насупився.

– Той самий, який ти брав на свій бізнес-проект три роки тому. Який провалився.

Сашко відчув, як до щік приливає кров:

– Звідки в тебе…

– Гроші? – вона усміхнулася. – Від продажу акцій твоєї фірми.

– Яких ще акцій?

– Тих самих, які ти мені подарував на восьму річницю весілля. Пам’ятаєш? Ти тоді сказав, що це формальність, що я ж усе одно в цьому нічого не розумію…

Він повільно опустився на стілець. Звісно, він пам’ятав. Тоді його фірма тільки починала працювати, і йому потрібен був другий засновник. Марина підходила ідеально – тиха, домашня, у бізнесі нічого не розуміє.

– Ти… продала акції?

– Так, – вона кивнула. – Місяць тому. Твоєму новому партнеру. Він, до речі, пропонував непогану ціну.

– Але як… Чому…

– Чому я в цьому розбираюся? – вона вперше за всю розмову посміхнулася. – А ти думав, я всі ці роки тільки з праскою і плитою дружу? Я закінчила курси фінансового менеджменту. Ще три роки тому. Якраз коли зрозуміла, що ти вплутався в авантюру з цим своїм проектом.

Сашко сидів, приголомшений новинами. Його тиха, непомітна дружина виявилася не такою вже й простою.

– І давно ти… усе це планувала?

– Що саме? – вона підняла брову. – Врятувати тебе від банкрутства? Або підготуватися до розлучення?

– Ти знала, що я піду? – він насилу видавив запитання.

– Я знала, що ти зустрічаєшся з Кариною, – вона знизала плечима. – Бачила вас разом. Кілька разів. І зрозуміла, що рано чи пізно це станеться.

– І нічого не сказала?

– А що я мала сказати? “Любий, не ходи на обід із секретаркою”? “Коханий, ти занадто пізно повертаєшся з роботи”? Це принизливо. До того ж, – вона помовчала, – я давно зрозуміла, що ми з тобою чужі люди.

– Як це – чужі? – він відчув, як усередині все стискається. – У нас же сім’я, син…

– Сім’я? – Марина гірко усміхнулася. – Знаєш, що сказав мені Дмитро місяць тому, коли я забирала документи з вашого офісу? “Мамо, а чому тато ніколи не питає, як у мене справи? Йому справді нецікаво?”

Сашко мовчав. Справді, коли він востаннє розмовляв із сином? Не “привіт-пока”, а по-справжньому?

– І що ти відповіла?

– Правду. Що в тата багато роботи. Що він втомлюється. Що так буває… – вона встала і підійшла до вікна. – Знаєш, що найстрашніше? Він навіть не образився. Просто кивнув і сказав: “Ясно”. Ніби давно це зрозумів і змирився.

За вікном йшов дощ. Типовий жовтневий вечір – вогкий, сірий, тужливий. Як їхнє життя останні роки.

– Марино, – він теж піднявся. – Може, ще можна щось…

– Ні, Сашко, – вона похитала головою, не обертаючись. – Уже нічого не можна. Ти зробив свій вибір. Я – свій.

– У сенсі?

– Я подала заяву на розлучення. Ще тиждень тому.

Це був удар під дих. Він готувався повідомити їй про розлучення, а вона… вона його випередила?

– Чому?

– Тому що так чесніше, – вона нарешті повернулася до нього. – Навіщо вдавати, що ми ще можемо щось врятувати? Ти вже півроку живеш іншим життям. Я теж хочу рухатися далі.

– Куди далі? – він відчув, як до горла підступає злість. – До кого далі?

– Це має значення? – вона спокійно дивилася на нього. – Ти ж не питав моєї думки про свої плани на майбутнє.

У двері подзвонили. Марина глянула на годинник:

– А, це Микола Петрович. За документами приїхав.

– Який ще Микола Петрович?

– Мій адвокат, – вона попрямувала в передпокій. – Я ж кажу – подала на розлучення. Потрібно вирішити питання з майном.

Адвокат. У неї вже є адвокат. Поки він будував плани на нове життя з Кариною, його дружина все продумала й організувала.

У передпокій увійшов солідний чоловік років шістдесяти, зі шкіряним портфелем і суворим поглядом:

– Добрий вечір, Марино Володимирівно. Олександр Михайлович, якщо не помиляюся?

Сашко кивнув, почуваючись повним ідіотом.

– Чудово, – адвокат дістав якісь папери. – Я підготував угоду про розподіл майна. Якщо ви не заперечуєте, ми могли б обговорити деталі.

– Які деталі? – Сашко розгублено переводив погляд із нього на Марину. – Я не готовий зараз…

– Тоді завтра, – Микола Петрович прибрав документи. – О десятій ранку в моєму офісі. Адресу я зараз залишу.

Усе, що відбувається, здавалося поганим сном. Ще вранці він думав, що контролює ситуацію, що це він ухвалює важливе рішення. А тепер з’ясувалося, що його дружина давно все вирішила. І не просто вирішила – спланувала, підготувала, організувала.

Коли адвокат пішов, Марина повернулася на кухню:

– Чай будеш?

– Ні, – він похитав головою. – Я, напевно, піду. Речі… потім заберу.

Вона кивнула:

– Добре. Тільки попередь заздалегідь.

Він вийшов у вогкий вечір, почуваючись останнім дурнем. У кишені завібрував телефон – Карина.

– Любий, ти де? Я скучила…

– Я… – він запнувся. – Я зараз приїду.

Ранок почався з головного болю. Карина гриміла на кухні посудом, щось наспівуючи. Від запаху яєчні мутило.

– Прокинувся? – вона заглянула в кімнату. – Я сніданок приготувала.

Він насилу розплющив очі. Учора вони довго сиділи з Кариною, пили червоне сухе. Вона розповідала про свої плани на їхнє спільне майбутнє, а він думав про те, що Марина ніколи не любила червоне. І готувала вранці не яєчню, а вівсянку.

– Я не буду снідати. Мені до адвоката треба.

– До якого адвоката? – вона присіла на край ліжка.

– Марина подала на розлучення.

– Так? – у її голосі прозвучало неприховане задоволення. – Ну ось бачиш, вона все правильно зрозуміла. Тепер швидко все оформимо, і почнемо нове життя.

Він подивився на її задоволене обличчя і раптом подумав – а чи кохає вона його? Чи просто побачила зручний варіант влаштувати своє життя?

В офісі адвоката було прохолодно й пахло шкірою. Марина вже сиділа там – у строгому сірому костюмі, з акуратною укладкою. Зовсім не схожа на домогосподарку, якою він звик її бачити.

– Отже, – Микола Петрович розклав папери. – Марина Володимирівна пропонує такі умови: квартира залишається у власності вашого сина, вона оформляє відмову від своєї частки на вашу користь за умови, що ви передасте цю частку Дмитру. Машину, як ви знаєте, вже переоформлено на вас. Усі банківські зобов’язання погашені. Залишається тільки питання із заміською ділянкою.

– Із дачею? – Сашко насупився. – А що з нею?

– Враховуючи, що ділянку було куплено на гроші від продажу акцій, Марина Володимирівна пропонує оформити її на себе. Якщо ви згодні, звісно.

Він подивився на дружину. Вона сиділа спокійна, зібрана – ніби не їхнє життя зараз ділили на частини.

– А якщо не згоден?

– Тоді продамо і розділимо гроші, – вона знизала плечима. – Але це займе час.

Час. У неї все прораховано – час, гроші, документи. Коли вона встигла стати такою… діловою?

– Добре, – він кивнув. – Я згоден.

– Чудово, – адвокат присунув до нього папери. – Тоді підпишіть тут і тут.

За півгодини все було скінчено. П’ятнадцять років шлюбу вмістилися в кілька аркушів із підписами та печатками.

– Марино, – він наздогнав її біля виходу. – Почекай.

Вона обернулася:

– Що?

– Ти… ти справді цього хочеш?

– Чого? – вона підняла брову. – Розлучення? Або чесного розподілу майна?

– Усього цього, – він махнув рукою. – Цього… нового життя.

– А в мене є вибір? – вона вперше за весь цей час подивилася йому в очі. – Ти його зробив за нас обох. Просто я зрозуміла це раніше за тебе.

– І що тепер?

– Тепер кожен піде своєю дорогою, – вона застебнула сумочку. – Ти з Кариною, я… теж знайду свій шлях.

– Ти вже знайшла? – він раптово відчув укол ревнощів.

– Це має значення? – вона посміхнулася. – Прощавай, Сашко. Сподіваюся, ти будеш щасливий.

Він дивився, як вона йде до своєї машини – впевненою ходою, високо піднявши голову. І раптом зрозумів: вона справді його відпустила. Давно. А він тільки зараз це усвідомив.

Минуло три місяці. Карина все частіше заговорювала про весілля. Квартиру вони так і не знайшли – все було або занадто дорого, або не в тому районі. Вона злилася, що доводиться жити в орендованій однокімнатці, а він… він дедалі частіше згадував їхню стару квартиру.

Де пахло кавою і свіжою випічкою. Де вранці Марина готувала вівсянку. Де на стіні висіли фотографії їхньої щасливої родини.

А потім він випадково побачив їх – Марину і Дмитра. Вони виходили з кінотеатру, про щось жваво розмовляючи. Син щось розповідав, активно жестикулюючи, а вона сміялася – легко, щиро. Такою він не бачив її вже багато років.

І тут його немов ударило: вона не просто відпустила його. Вона сама пішла. Набагато раніше, ніж він зважився на цей крок. Просто він був занадто зайнятий собою, щоб це помітити.