Мама та тато часто возили сина на літо до бабусі. Коли він підріс, то сказав батькам:
— Я вже великий, що ви зі мною, як із маленьким? Я й сам можу до бабусі доїхати!
Після недовгих суперечок батьки погодились. Ось стоять вони на пероні, проводжають, дають останні поради, а син усе твердить:
— Та знаю я, знаю, 100 разів уже говорили!
Тоді батько сказав:
— Синку, якщо раптом тобі стане погано чи страшно, то ось тобі це, — і засунув щось дитині до кишені.
І ось хлопчик сидить у вагоні, їде, роздивляється краєвид у вікні. А довкола люди чужі штовхаються, шумлять, заходять, виходять, провідник невдоволено зробив йому зауваження, хтось теж невдоволено на нього подивився і раптом малюкові стає не по собі. А потім стає страшно. Він похнюпився, забився в куток, захотілося плакати… А потім згадав, що йому щось поклав у кишеню батько. Хлопчик намацав папірець, розгорнув його:
«Синку, я в сусідньому вагоні».
Ось так і в житті ми повинні відпускати дітей, довіряючи їм, але ми повинні бути завжди в сусідньому вагоні, щоб дітям не було страшно.
Бути поряд — поки ми живі.
