Пізнього ввечері, зовсім несподівано для Галі, їй подзвонив двоюрідний брат.

– Привіт, Галиночко, як ся маєш?! – сказав він у слухавку.

Вони поговорили про якісь дрібниці, так, ніби спілкувалися зовсім недавно. Але це було не так…

…Галина дуже давно не дзвонила Віталію. Чоловікові її брат ніколи не подобався, а сина Віталія – Арсенія, взагалі вважав нерозумним.

І навіть тепер, коли чоловіка Галини Іванівни вже не стало, вона Віталію за звичкою, дзвонити навіть і не збиралася.

Відвикла.

Чоловік Галі – Анатолій, був мужик строгий і прямолінійний.

Він єдиний зі своєї сім’ї – наймолодший, вивчився і вибився у люди.

Роботу свою він вважав найважливішою справою свого життя, він жив нею, і в Галини все було підлаштовано під чоловіка.

Раніше вона вчителювала, але потім Анатолій Борисович вирішив, що буде краще, якщо Галя займатиметься домом і сином. Бо ж він достатньо заробляє, чого їй витрачати сили на чужих дітей? Свого треба людиною виховати.

Галина мала розуміти, якою важливою справою зайнятий її чоловік. Розуміти, як сильно він втомлюється і хоче приходити в затишний будинок, до гарячої вечері й до усміхненої дружини.

Її часто запитували, чи важко бути дружиною такого чоловіка?

Всі дивувалися і перешіптувалися за спиною Галини Іванівни, що у такого великого начальника дружина – дуже проста жінка і схоже навіть на його ровесницю…

Бо ж не як у багатьох. Не висока блондинка з довгим прямим волоссям лялькової зовнішності.

Але Галина Іванівна тільки посміхалася, чуючи ці плітки. Вони з Анатолієм були одружені багато років.

У них син Юрій уже дорослий. Толік тільки на вигляд такий строгий – висока посада зобов’язує.

А вдома він зовсім інший, вони віддані один одному і завжди будуть разом…

Коли його підсиділи і зняли з високої посади з пониженням, Анатолій Борисович довго обурювався, що без нього все діло розвалять.

Він мріяв, що Юрко піде його шляхом і сяде на його місце, коли Анатолій Борисович згодом відійде від справ.

А він купить будиночок біля річки і нарешті поживе для себе з Галею і звісно з онуками.

Але Юрко не хотів так як батько, віддати всю молодість роботі.

Та й одружуватися він не поспішав. Жорсткі рамки батьківського дому йому давно набридли і Юрко поїхав у невелике містечко. Спочатку тимчасово, а потім там прижився і не часто вже до них приїжджав…

Анатолій Борисович був на сина ображений. Без настрою навіть звинувачував у його поганому вихованні Галину, згадуючи її брата.

Віталія він вважав, ледачим і неробою, а його сина Арсенія – нерозумним, і був проти спілкування з його сім’єю

Так що нічого не справдилося. Чоловіка не стало на роботі. Серце…

Анатолія вже два роки як не було, і Галина жила одна. Всі зв’язки з ріднею обірвані. І тут раптом несподівано зателефонував Віталій, і почав розпитувати про життя.

Ніби й не ображався, що Галя цуралася і так довго з ним не спілкувалася.

– Ти приїжджай до нас, Галиночко. Ти не подумай, що Арсеній поганий. Він добрий. Напевно, у мене він, такий розсіяний. Я тобі не говорив, Алла ж від мене пішла. А син захотів зі мною залишитися. Отак ми й жили вдвох…

– Стривай, Віталію, як удвох? Алла залишила сина тобі?! – не повірила Галина Іванівна.

– Ну так, вже давно, я тобі якось казав, але ти завжди була така зайнята і напевно не звернула уваги. А син тебе пам’ятає, він одружився. У мене внучка вже росте, уявляєш?

– Та ти що, вже онука?! А скільки ж років Арсенію? – не повірила Галина Іванівна.

– Вже двадцять чотири, вони з Настею у мене живуть. Ти тільки не подумай, що мій Арсеній якийсь не такий. Ні, він нормальний, працює, вони обоє хороші! – запевняв Віталій.

– Та я й не думала, облиш, з чого ти взяв?

Віталій зніяковів.

– Та мені завжди здавалося, що ми твоєму чоловіку Анатолію не дуже подобаємося. Він по моєму вважав, що я і мій син… Не такі, як треба. Що з нами не варто спілкуватися, що ми не гідні…

Настала незручна мовчанка. Віталій уперше сказав те, що думав, і злякався…

А Галині раптом стало соромно, що вона зовсім забула про свою рідню, бо колись піддалася настрою чоловіка. Ніби жила із заплющеними очима. А вона така ж проста, нічим не краща за інших…

– Дякую за запрошення, я приїду, – несподівано для себе пообіцяла Галина.

– Ти справді приїдеш? А ти пам’ятаєш, де мій будинок? Я так там і живу, де й раніше. Ти подзвони, ми тебе зустрінемо на машині. У нас і машина є. Арсеній з Настею раді будуть. Невже й справді ти приїдеш, Галиночко? – затамувавши подих запитав Віталій, не вірячи своїм вухам.

– Звичайно, правда, я подзвоню, Віталіку!

Вона сама народилася у тому будинку. Як вона може не пам’ятати?

У них з Вітальком дні народження майже разом. Їх матері сестри, а мати Галі годувала і її й Віталіка. У його матері молока не було.

Віталій пізно почав говорити. Він погано вимовляв слова і крім Галі його ніхто не розумів.

І коли родина Галі переїхала, то Віталік ні з ким не хотів розмовляти і плакав, щоб його до Галі відвезли…

Вона ще багато чого згадувала, складаючи речі в сумку. А вранці поїхала на вокзал, сіла в поїзд і зателефонувала братові.

– Я приїду завтра вранці на вихідний, – сказала жінка

Той зрадів, до кінця так і не вірив, що вона справді до них приїде.

А вранці з вагона вийшла темноволоса жінка з сумними очима і Віталій зразу кинувся до неї.

– Галю, я тебе одразу впізнав! – вигукнув він.

Вони недовго їхали на старенькій машинці. Арсеній був за кермом, широко усміхався, і говорив без упину.

– А я пам’ятаю, тітко Галю, як ти приїжджала. Ти мені подарувала машинку, і теплу куртку. А ще ти тату грошей дала. Я бачив, хоч і маленький був.

Поки вони їхали до їхнього дому, Арсеній перерахував усе, що було під час її давніх рідкісних приїзди.

Як Галя купила морозиво всім його друзям, як вона ходила з ним зуб лікувати, коли він дуже боявся і ще багато різних історій, які вона й сама не пам’ятала.

– А як Юрко? Тато казав, що він поїхав, а ти одна зовсім живеш, тітко Галю. Пенсія ж напевно маленька… Хочеш у нас живи. Ти нам стільки добра зробила, та й твоя мама. Ми всі в тебе в боргу. А Юрка ми теж до нас перетягнемо, та ще й наречену йому знайдемо! – добродушно обіцяв Арсеній.

А Галину накрила гаряча хвиля сорому.

Вона раптом згадала, як тишком-нишком від чоловіка приїжджала, привозила якісь обноски від Юрка, його старі іграшки… А Арсеній і Віталій були дуже вдячні. А потім і не знала, як вони жили, не знала, що Алла пішла…

Вона з чоловіком була. Хто за це засудить? Але гірко зараз раптом стало, ніби вона сама себе зрадила.

Згадався їй і маленький Арсеній, усміхнений і за все вдячний, не балуваний долею.

Він і зараз такий, великих висот не досягнув, як якось сказав їй чоловік Анатолій.

Та хіба тільки в цьому справа?

Поки є на світі люди, які пам’ятають добро, життя триватиме…

– Ну, ти бачила? Він простий, мій Арсеній, і Настя його така. Вони обоє на нашій фабриці працюють, стараються, – наче вибачався Віталій.

А Галя його зупинила:

– Віталію, ти не проти, якщо я у вас трохи погостюю. мені у вас так добре. У мене рідніше немає нікого. А з твоєю внучкою няньчитися, можна? А то своїх немає в мене. А пенсія в мене не дуже й маленька. Тягарем я вам не буду…

За їхніми словами, Галя зрозуміла, що вони думають, що вона бідує. Але Толік про неї подбав, їй є на що жити.

І ще – їй дуже хочеться допомогти своїм рідним, які так зворушливо пам’ятають кожну дрібницю, яку вона для них зробила…

Їй не хотілося їхати. Тут живуть люди, які так багато хорошого про неї пам’ятають. І тут їй вперше за багато років так легко. І душа її радіє.

Напевно тому, що вона повернулася додому, до своїх найближчих улюблених людей…