У гніві можна жбурнути щось: слова або річ.
Один маленький хлопчик грався машинкою, потім відволікся на хвилинку, а тато на машинку наступив – місця мало було в кімнаті, тісно жили. І без того тато був роздратований і сердитий: на роботі начальник-самодур чіпляється, зарплату не платять вчасно; такі часи були. І машину побив через ожеледицю. Все за раз. І ось ще став на машинку, мало не впав.
Цей тато схопив машинку і жбурнув її об підлогу з усієї сили. Коліщатка полетіли на всі боки, уламки – це була дешева пластмасова машинка. Вона розбилася на сто шматочків.
Тато вилаявся і закричав на хлопчика: «Скільки разів я тобі казав не розкидати іграшки!» … Хлопчик стояв в колготках, вони зібралися в складки, а на ступнях стали як ласти, фланелева сорочка криво застебнута – хлопчик сам її одягнув після садка, самостійно. І іграшки він завжди прибирав, не так вже й багато було іграшок, чесно кажучи.
Він стояв, цей трирічний Михайлик, і очі його наповнювалися слізьми. Губки тремтіли і кривилися. Але він не плакав. Він же сам винен. Він просто став мовчки збирати коліщатка і уламки. Він хотів оживити машинку. І він боявся. Видно було, що боїться – раптом і його так само жбурнуть об підлогу? І він розлетиться на сто шматочків …
Молодий батько одягнувся і вибіг на вулицю. Магазини були зачинені. А в кіосках тоді продавали різнобарвні лікери та цигарки; от і все. Та й грошей, згадав батько, майже немає.
Потім тато купив Михайлику машинку, звичайно. І знову все стало добре. Це ж дрібний епізод, крихітний випадок із важкого життя тих років, нічого страшного не сталося …
А потім Михайлик захворів і помер. Не через машинку, звичайно; просто трапилося таке. І залишився ось цей спогад про машинку. Про коліщата. Про синю фланелевою сорочечку. І про те, як хлопчик хотів оживити машинку – але не зміг …
У гніві багато чого можна жбурнути. Слова або речі. Тільки не треба жбурляти те, що потім не можна оживити і відремонтувати. Те, що нам не під силу виправити негайно. Тому що потім – буде потім. І ще невідомо, чи буде це «потім».
Люди – вони не дуже міцні. І їх не можна оживити, а ось спогади – вони оживають самі. Без дозволу. І жити з ними іноді нестерпно.
© Анна Кір’янова
