На весіллі маму посадили біля дверей на кухню. Ірина побачила це, коли гості вже розсідалися. Довгий головний стіл під білими скатертинами стояв біля вікна — з квітами та кришталем.
За ним сиділи свекруха, її сестри, подруги, начальник Андрія з дружиною. А в самому кутку зали, біля службових дверей, звідки раз у раз вибігали офіціанти з тацями, стояв маленький столик на чотирьох. За ним сиділа мати. Одна.
На мамі була темно-синя сукня з білим комірцем — та сама, в якій вона тридцять років ходила на випускні. Поруч на вільному стільці стояв плетений кошик, накритий вишитим рушником. Мама привезла його з собою із села, автобусом, три години з пересадкою.
Ірина вже хотіла підвестися з-за столу, але свекруха Галина Петрівна притримала її за лікоть.
— Сиди, наречена. Не за протоколом вставати. Там їй зручніше. Далі від шуму.
Потім свекруха нахилилася до сестри й сказала, не знижуючи голосу:
— У нас сваха з села! Бачили кошик? Зараз відра витягне і в калоші перевзується!
Сестра пирснула в серветку. Хтось за столом засміявся.
Мама сиділа у своєму кутку дуже рівно. Усміхалася. Дивилася тільки на Ірину.
***
Ірині було сорок чотири роки. Вона працювала старшою медсестрою в міському пологовому будинку: двадцять років нічних змін, сотні немовлят, яких вона першою брала на руки.
За Андрія вона вийшла пізно, коли вже й не сподівалася. Він був добрий, надійний, інженер-теплотехнік, вдівець із сином-студентом.
Познайомилися вони тоді, коли Андрій привіз народжувати сусідку: та в паніці подзвонила, а швидка їхала сорок хвилин.
Мама, Ганна Іванівна, жила в Березівці, за двісті кілометрів від міста. Сорок років пропрацювала там учителькою української мови та літератури.
Виростила Ірину сама: батько трагічно загинув, коли Ірині було шість. Мама потім казала, що врятувало її тільки одне — тридцять пар дитячих очей щоранку.
Галина Петрівна була з міста, так вона любила казати. Колишня товарознавець центрального універмагу, вона й досі фарбувала волосся в попелястий блонд, носила золоті сережки з камінням і називала продавчинь «дівчатками» таким тоном, що ті мимоволі здригалися.
Кошик мама після весілля віддала Ірині вже в машині, не відкриваючи.
Вдома Ірина розібрала його вночі. Банка липового меду зі своєї пасіки. В’язані шкарпетки для Андрія — сірі, товсті. І рушник, яким кошик був укритий. Лляний, розшитий червоними півнями й волошками по краю. Ірина пам’ятала, як мама вишивала його минулу зиму вечорами, при лампі.
А на дні лежав конверт. Усередині — листівка, мамин акуратний учительський почерк: «Іринці та Андрієві. Живіть у коханні. Ваша мати». І двадцять тисяч, складені навпіл, — це майже чотири її пенсії.
Ірина сиділа на кухні до ранку з цим рушником на колінах.
***
За місяць у Андрія був день народження. Галина Петрівна накрила стіл у себе, покликала своїх. Маму не покликали.
— Навіщо їй тут крутитися? Далеко ж, та й людина вже немолода.
За столом хтось із гостей запитав Ірину, звідки вона родом.
— Із Березівки, — сказала Ірина. — Це за Соснівкою.
— О, — усміхнулася Галина Петрівна, ріжучи торт. — Село! Сваха в нас там корів доїть. Приїжджаєте, знаєте, з відрами, в калошах, уся в гною. Селючка наша.
Гості засміялися. Андрій кашлянув і втупився в тарілку.
— Галю Петрівно, мама сорок років викладала літературу, — тихо сказала Ірина.
— Ну, в селі та ще література — сільська, — відмахнулася свекруха. — Шевченко в кирзових чоботях.
Знову пролунали смішки. Ірина встала з-за столу й вийшла на балкон. Андрій підійшов за п’ять хвилин.
— Іро, ну ти ж знаєш маму. Вона не зі зла. Це просто жарт.
Ірина нічого не відповіла. Дивилася на вогні міста.
***
Увечері зателефонувала мама.
— Доню, ти за мене не хвилюйся, — сказала вона, хоча Ірина нічого їй не розповідала. Мама все завжди знала. — Я там у вас не на місці. Міська рідня, їм зі мною незручно. Ти живи, не сваріться через мене.
— Мамо…
— Не треба, дитино. Мені й тут добре.
Ірина поклала слухавку й довго стояла біля вікна. Вона згадувала, як у дев’ятому класі мама до другої ночі перевіряла зошити за кухонним столом. Тридцять три твори.
І як зранку, у хурделицю, йшла пішки до школи через поле, бо автобус не прийшов. І якось узимку мама привела додому хлопчика з сусіднього села, Сашка, у якого мати пила, і він три місяці жив у них: спав на розкладачці, а Ірина — на печі.
Ірина витерла обличчя долонею, потім відкрила календар у телефоні. Двадцяте жовтня. У мами день народження. Сімдесят два.
Наступного дня Ірина приїхала до свекрухи. Сама, без Андрія.
— Галю Петрівно, у мами двадцятого день народження. Сімдесят два. Ми з Андрієм їдемо, поїдьте з нами.
Свекруха підняла тонко вищипані брови.
— У село? Я?
— Ви. Мама буде рада.
Галина Петрівна помовчала. Подивилася на Ірину, примружившись, із цікавістю.
— Ну що ж, — нарешті сказала вона. — Чому б і ні. Подивлюся, як ви там живете. Гумові чоботи брати?
— Не треба, — сказала Ірина. — Візьміть туфлі. Гарні.
Їхали три години. Галина Петрівна сиділа на задньому сидінні в норковому береті, тримала на колінах коробку цукерок із дорогої кондитерської й усю дорогу мовчала, дивлячись у вікно на голі поля та чорні переліски.
Коли звернули з траси на Березівку, свекруха зітхнула:
— Господи. Тут навіть асфальту немає.
Асфальт був. Його поклали три роки тому. Ірина не стала сперечатися.
Машина зупинилася біля будинку в кінці вулиці. Свекруха вийшла. Озирнулася.
Будинок був старий, з колод, але міцний, із високим ґанком і блакитними різьбленими лиштвами. Лиштви минулого року оновив Сашко — той самий, що колись спав на розкладачці.
У палісаднику цвіли останні хризантеми, жовті та білі. Біля хвіртки стояли три машини. На паркані висів саморобний плакат: «Ганно Іванівно, з днем народження!»
Галина Петрівна стояла біля хвіртки й не йшла далі. Мама вийшла на ґанок у тій самій темно-синій сукні з білим комірцем. Побачила свекруху, сплеснула руками.
— Галино Петрівно! Ви приїхали! Яка радість!
Вона спустилася з ґанку, обняла сваху, поцілувала в обидві щоки. Свекруха стояла ніяково, з коробкою цукерок у руках.
— Проходьте, проходьте, моя люба гостя! Втомилися з дороги? Ірочко, бери пальто.
У хаті пахло пирогами — з капустою, з яблуками, з черемхою. Стіл стояв посеред кімнати, під білою скатертиною, розсунутий на всю довжину. На чолі столу, біля вікна, на звичному маминому місці стояв стілець із вишитою подушкою.
— Сюди, Галю Петрівно, — сказала мама й посадила свекруху на цей стілець. — Найкраще місце. Звідси й садок видно, і всіх гостей.
— А ви? — розгубилася свекруха.
— А я поруч із вами.
Галина Петрівна сіла. Озирнулася. Уздовж усієї стіни кімнати, від підлоги до стелі, стояли книжкові полиці. Сотні книжок українських і світових авторів. Пошарпані шкільні хрестоматії. Альбоми з фотографіями випускників, підписані по роках: «1985», «1990», «2003».
Гості почали приходити за годину. Першим прийшов Сашко. Тепер уже Олександр Павлович, голова сільради, великий, бородатий, у костюмі. З величезним букетом троянд. Обійняв маму, підняв над підлогою.
— Ганно Іванівно! З днем народження!
Потім прийшла Оксана Топчій — головний лікар районної лікарні, в окулярах, із тортом. Потім агроном Петро Коваленко з дружиною та трьома дітьми.
Потім директорка школи — молода, дзвінка, з подарунком від усього педколективу. Потім двоє братів-фермерів, які принесли трилітрову банку сметани та зв’язку в’яленої риби.
Кожен, заходячи, спершу йшов до мами. Цілував руку. Щось тихо говорив їй на вухо. Мама кивала, усміхалася, гладила їх по плечах, ніби малих.
І кожен потім підходив до Галини Петрівни.
— Добрий день. Ви свекруха Ірочки? Дуже приємно. Як же вам пощастило з невісткою. Ганна Іванівна її добре виховала.
Галина Петрівна кивала. Мовчала. Тримала чашку з чаєм обома руками.
Коли всі посідали, Олександр Павлович підвівся з чаркою.
— Я скажу, — промовив він, і голос у нього здригнувся. — Мені було одинадцять, коли мати почала гуляти, не просихаючи. Зима, їсти нічого, піч нічим топити.
— Ганна Іванівна прийшла до мене додому, зібрала мої речі в сумку і сказала: «Сашку, ходімо. Поживеш у нас».
— Я три місяці в неї жив. Вона мене годувала, одягала, уроки зі мною робила. Я б без неї… — Він замовк, помовчав. — Я б без неї зараз тут не був, — де саме, не знаю.
У кімнаті стало тихо. Мама дивилася на скатертину.
Потім встала Оксана Топчій.
— А я в шостому класі писала твори з тридцятьма помилками, — сказала вона. — І Ганна Іванівна після уроків два роки займалася зі мною. Безплатно!
— Казала: «Оксано, у тебе голова світла, просто руки поспішають». Я вступила до медінституту з другого разу. І перше, що зробила, коли вступила, — подзвонила їй.
Галина Петрівна поставила чашку на блюдце. Рука в неї тремтіла.
Ближче до вечора, коли гості вийшли на ґанок покурити, а Ірина з Андрієм мили посуд на кухні, мама й свекруха залишилися в кімнаті вдвох. Ірина чула їх через прочинені двері.
— Ганно Іванівно, — сказала свекруха тихо, незвично. — Будинок у вас… гарний. Дуже гарний. І книжки. І люди до вас які…
— Дякую, Галино Петрівно. — Мама підлила їй чаю. — Ми до гостей із міста завжди з усією повагою.
Свекруха довго мовчала.
— Я теж… — сказала вона нарешті дуже тихо. — Я теж із села. З Іванівки, біля Житомира. Батько конюхом був. Мати дояркою.
Ірина завмерла з мокрою тарілкою в руках.
— Я в шістнадцять поїхала в місто, в торговий технікум, — продовжувала свекруха, не підводячи очей. — Дівчата в гуртожитку звали мене селючкою.
— Сміялися, що від мене коровою пахне. Я ночами плакала. І присягнула собі, що ніхто більше не дізнається. Сорок років нікому не казала. Навіть Сашкові.
Мама взяла її руку у свою. Потримала.
— А корову у вас як звали? — раптом запитала вона.
Свекруха підвела очі. Розгублена, ніби її розбудили.
— Зорька, — сказала вона. І раптом засміялася, коротко, крізь сльози. — Зорька. Руда, з білою зіркою на лобі. Я її в дитинстві за шию обіймала, коли батько лаявся.
— У нас теж була Зорька, — усміхнулася мама. — У селах завжди Зорьки.
***
Назад їхали в темряві. Галина Петрівна сиділа на задньому сидінні без берета. На колінах у неї лежав вишитий рушник із червоними півнями.
Мама віддала його на прощання, сказала:
— Це вам, Галино Петрівно. На згадку про Березівку.
Ірина бачила в дзеркалі, як свекруха гладить вишивку пальцями. Повільно, по кожному стібку. Вона не сказала жодного слова за всі три години.
Тільки коли машина зупинилася біля її під’їзду, свекруха раптом запитала, не підводячи голови:
— Іро. А твоя мама на весіллі… довго одна за столом сиділа?
— Увесь вечір, — сказала Ірина.
Галина Петрівна кивнула. Вийшла з машини. І пішла в під’їзд, притискаючи до грудей рушник. Андрій дізнався про Іванівку за тиждень. Мати сама розповіла. Він прийшов додому розгублений.
— Іро, уявляєш, у мене, виявляється, дід конюхом був. А бабуся дояркою. Мама сорок років мовчала.
— Уявляю, — сказала Ірина.
***
На Новий рік Галина Петрівна покликала всіх до себе. І маму також. Сама зателефонувала в Березівку. Ірина потім від мами дізналася, що свекруха говорила хвилин сорок: про пироги, про пасіку, про корову Зорьку.
А потім сказала:
— Ганно Іванівно, якщо вам важко автобусом, Андрій за вами з’їздить. Обов’язково приїжджайте.
Мама приїхала. З кошиком, накритим новим вишитим рушником.
Стіл у свекрухи був довгий, під білою скатертиною. Гості розсідалися. Ірина побачила, як Галина Петрівна бере маму під руку й веде до столу. Повз куток, повз двері на кухню. До самого вікна, на чолі. Відсуває стілець поряд зі своїм.
— Сюди, Ганно Іванівно. Поруч зі мною. Найкраще місце.
Потім свекруха підняла келих і подивилася на своїх сестер, подруг, на начальника Андрія.
— Хочу сказати, — почала вона, і голос у неї був незвично тихий. — Це моя сваха, Ганна Іванівна. Сорок років дітей у Березівці навчала.
— Яких людей виростила, ви б бачили. — Вона помовчала. — А я, між іншим, теж сільська. З Іванівки. Батько конюхом був.
Сестри перезирнулися. Хтось упустив виделку. А мама сиділа біля вікна, дуже рівно, у своїй темно-синій сукні з білим комірцем. І усміхалася.
Навесні Галина Петрівна зателефонувала мамі сама.
— Ганно Іванівно, я на травневі хочу в Березівку. Можна? Пасіку вашу подивлюся.
— Звісно, Галино Петрівно. Чекаємо.
Свекруха помовчала в слухавку. Потім збентежено запитала:
— А в вас зайві калоші знайдуться? Бо в мене тільки туфлі. Гарні.
Мама засміялася так, що Ірина почула із сусідньої кімнати.
— Знайдуться, свахо. Тридцять дев’ятий розмір маю. Нові. Спеціально для вас берегла…