– Мамо, якщо допомога потрібна, то сказати треба було. Добре, я знайду гроші, щоб дах перекрити, а з машиною батька пізніше питання вирішимо. Але весілля я скасовувати не буду!
– У нас є гроші, – сухо відповіла Ганна Семенівна…
– Може, відкладемо на місяць? – схвильовано промовила Лєна.
– А чого на місяць? – запитав з усмішкою Борис. – Давай на два! А ще краще, якщо вони одразу на весіллі познайомляться!
Олена подивилася на Бориса, не до кінця розуміючи, жартує він чи говорить серйозно. Вона страшенно нервувала через знайомство їхніх батьків.
– Борю, твоя мама й так скрипуче мене прийняла, – промовила Лєна, закушуючи губи, – нехай вона до мене звикне, з майбутнім торжеством змириться.
– Лєночко, моя мила, все буде нормально, – Борис обійняв майбутню дружину, – а якщо й ні, то їм продовжувати спілкування необов’язково. Зараз можна спокійно одружитися й без благословення. Навіть без згоди можна.
– І розсваритися на все життя? – Олена спробувала відсторонитися.
– Ну, дивись, – він сів сам, саджаючи Оленку до себе на коліна, – ми в найближчому майбутньому – молода сім’я. Це в нас можуть бути грози, урагани та інші скандали.
А вони – люди дорослі. І якщо вони хочуть нам щастя, а я схиляюся хоча б до того, що твої батьки хочуть щастя тобі, а мої – мені, то вони знайдуть спільну мову.
– Думаєш, знайдуть? – сумнівалася Олена.
Борис стримано розсміявся:
– Ну, або хоча б не поб’ються!
– Так, це було б недобре, якби вони побилися, – серйозно відповіла Лєна.
Вона занадто сильно нервувала, тому сенс жартів до неї не доходив.
– Хоча видовище, я думаю, було б забавне, – додав Борис.
Олена подивилася на свого нареченого, ніби бачила його вперше в житті:
– Ти серйозно?
Борис усе-таки розсміявся:
– Жартую, звісно! Домовляться вони. Хоча б заради нас.
– Домовляться?
– Не підуть на відкритий конфлікт. Ми ж з’їжджатися все одно не планували, тож…
– Що «тож»? – стрепенулася Лєна.
– Навіть якщо в них зародиться стійка неприязнь одне до одного, і вони не зможуть домовитися, то це буде їхня особиста справа.
Твої батьки окремо, мої окремо, а ми будемо їздити в гості до них по черзі. А на сімейних святах розсаджувати на далекі кінці столу.
– Добре, що ти все продумав, – дівчина нарешті усміхнулася, – але я все одно нервую!
– Моя мила, я розписав найгірший варіант, але я впевнений, що все буде добре!
– Ні, я все-таки зателефоную мамі з татом, скажу, щоб вони пристойно поводилися, бо я своїх батьків знаю!
– Заспокойся, моя хороша, нормально все буде! – сказав Борис, а сам подумав, що й йому не завадило б провести попередню розмову з батьками. Так, про всяк випадок.
– Як добре, що ти без Лєночки приїхав! – вигукнула Ганна Семенівна, зустрічаючи сина біля хвіртки.
– Мамо, це ще що за фокуси? Ми ще не одружилися, а ти вже її недолюблюєш!
Ганна Семенівна тільки блиснула очима, але не відповіла. До хати покликала, а там:
– От щодо весілля я й хотіла з тобою поговорити, – сказала вона, саджаючи сина за стіл і наливаючи чай.
– А що з весіллям? – запитав Борис. – Усе нормально. Заяву подано, дату призначено, сукню й костюм куплено, ресторан замовлено. Усе чудово з весіллям!
– Я про інше, синку, – Ганна Семенівна опустила погляд, – а ти не дуже поспішаєш?
– У якому це сенсі поспішаю? – Борис мало не впав зі стільця.
– Тобі всього-то двадцять три роки, може, не варто робити поспішних вчинків? Батько твій у твої роки ще придивлявся й гуляв.
А коли нагулявся, тоді й одружуватися став. Та й тенденція зараз пішла така, що не соромно разом жити без усіляких розписів і весіль.
– Мамо, я своїм вухам не вірю, – Борис похитав головою, – ти пропонуєш мені уподібнитися поверховим людям, які просто заради розваги поживуть, а потім розбігаються?
– Ну, так сумісність перевірити, почуття. А раптом ви під одним дахом не уживетеся?
– Може, це для тебе секрет, але ми з Лєною, як би, вже рік живемо під одним дахом. Ми вже й притерлися, й перевірили, й навіть переперевірили! Я точно знаю, що люблю Оленку, і точно знаю, що хочу провести з нею все своє життя.
– Борю, я розумію. Оленка – хороша дівчинка. Але може, варто почекати рочок? Чи два?
– Мамо, якби ти мені весілля оплачувала, ти б так не казала! – серйозно сказав Борис.
– Я б раніше сказала, так ви все самі, навіть не порадившись, усе зробили й оплатили!
– Правильно! Самі! А чому? А тому, мамо, що ці гроші я сам заробив!
– От знову ж таки, вони б нам у сім’ї не завадили! У батька машина знову барахлить, та й дах треба перекрити!
– Мамо, якщо допомога потрібна, то сказати треба було. Добре, я знайду гроші, щоб дах перекрити, а з машиною батька пізніше питання вирішимо. Але весілля я скасовувати не буду!
– У нас є гроші, – сухо відповіла Анна Семенівна, – щодо даху батько вже домовився.
– Мамо, припиняй цей цирк! – Борис погрозив матері пальцем. – Весілля буде! Сподіваюся, ти не забула, що свати повинні приїхати?
– Забудеш таке, як же?! – вигукнула Ганна Семенівна.
– Захочеш, то не забудеш! А забудеш, то сто разів нагадають! Батько твій ще, розумієш, усі вуха продзижчав: «Що за люди? Чим дихають?»
– Так для того й знайомство, – беззвучно розсміявся Борис. – Мамо, мамо, – промовив він, – я дуже сподіваюся, що ти їм про скасування весілля нічого казати не станеш.
Ти зрозумій – це питання вирішене. Навіть якщо ви всі станете проти, ми з Оленкою поїдемо так далеко, що ви повік не знайдете!
***
Коли Борис побачив, як зі слабких рук Олени телефон упав на підлогу, зрозумів – справа кепська.
А коли похитнулася сама Олена, Бориса накрила паніка:
– Лєночко, що сталося? – Борис підхопив її на руки й поніс на диван.
– Це ката…строфа, – промовила вона, дивлячись на майбутнього чоловіка скляними очима.
– Лєночко! Мила! Що сталося? – Вони їх вигнали, – промовила вона.
– Мама з татом приїхали до твоїх батьків, а вони їх навіть на поріг не пустили. Тато в шоці, а мама в розгубленості.
– То що там було? – допитувався Борис.
– Зараз же літо, – говорила Лєна, – зрозуміло, що приватний будинок – значить, шашлики. Мама м’ясо замаринувала, тато мангал привіз, навіть вугілля.
Ну й одяглися відповідно, щоб не жарко й не марко. А твої батьки сказали, що їм із селюками за одним столом сидіти соромно.
А Ганна Семенівна сказала, що вона весілля все одно зіпсує, чого б їй це не коштувало! І тут почалися сльози.
Оленка ридала, а Борис намагався її заспокоїти.
Не так це було просто, але за дві години він (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) упорався. Не обійшлося й без заспокійливих.
Коли Олена заснула, Борис полетів до своїх батьків.
– Мамо, ти чим взагалі думала? – скрикнув Борис із порога.
– А я знала, що мені треба було раніше з ними знайомитися! Такі селюки, що аж страшно! А я все думала, в кого Лєночка така простенька! А от же! Видно!
– Що тобі видно? Що видно? – кричав Борис.
– Так усе видно! У нас тут офіційний захід! Знайомство сватів. Ми три дні готувалися! Клінінг замовили, тато лад навів і в хаті, і на подвір’ї! Хвіртку з воротами пофарбував! Дерева всі побілив! Не дім, а цукерка!
– І що?
– Я найкращу сукню вдягла, коштовності бабусині дістала, а тато твій навіть краватку вдягнув! І костюм! Бо ми люди пристойні й розуміємо відповідальність заходу! А ці явилися! Він у шортах і в капцях на босу ногу, вона в спортивках і в майці! Господи! Наче на ринку це барахло куплено!
– Мамо, – простогнав Борис, хапаючись за голову.
– І нема чого тут говорити більше! – Ганна Семенівна продовжувала обурюватися.
– Я одразу сказала, що нам таких бідолаг у сім’ї не треба! І весілля не буде! Кістьми ляжу, а не дозволю своєму синочку всі ці злидні утримувати!
Я тобі нормальну наречену знайду! Багату з нормальними пристойними батьками!
Скільки ще планувала бушувати Ганна Семенівна, Борис не знав, але терпіти, а вже тим більше слухати далі не хотів.
Він узяв з підвіконня графин, у якому мама відстоювала воду для квітів, і з усієї сили ляснув ним об підлогу.
Довгоочікувана тиша була Борису нагородою. Батько тільки висунувся з кімнати.
– А тепер я прошу послухати мене, – сказав Борис, обходячи осколки й сідаючи до столу.
– Весілля все одно буде! Хочеш ти цього, мамо, чи не хочеш. Це питання вже вирішене.
– Але… – спробувала заперечити Ганна Семенівна.
– Я кажу, – Борис підвищив голос, – а ти, мамочко, погоріла на своєму окозамилюванні! Тобі ж вічно треба виділитися. Ти хату вилизуєш тільки до приходу гостей, а в інший час тобі начхати.
Готуєш щось вишукане ти теж тільки для чужих, а для нас із батьком щось ти жодного разу нічого оригінального не приготувала.
У тебе вічно так, що для гостей у тебе спеціальні сервізи, скатертини й усе інше. Сама вирядилася, як на бал у палаці, батька змусила краватку вдягати. А він їх не носить! Розумієш?
Не носить і не любить!!!
Тим більше, літо надворі! Який костюм?!
Подумала б!!!
Ганна Семенівна часто задихала, але перебивати сина побоялася, надто грізний був його вигляд.
– Тепер про батьків Лєни. Якщо ти їх називаєш злиднями, то хто тоді ми? У них мережа ресторанів по всій області! Там не гроші, там грошиська!
Мені Артем Сергійович пропонував весілля оплатити, але провести його на тропічному острові. І це для нього навіть не дорого, а так, дрібні витрати. Так, мамо, і всіх гостей туди окремим рейсом!
– А ти відмовив? – в очах мами промайнув жах.
– Бо я сам повинен чогось вартувати! Він мене й поважає за те, що я сам весілля оплачую! А щодо вбрання, я, мамочко, скажу так: ти їх зганьбила, злиднями обзивала, виблискуючи бабусиними смарагдами, теж же показуха.
А вони, хоч і могли діамантами обвішатися з ніг до (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) голови, приїхали в зручному одязі! Зручному! Вони знають ціну і грошам, і прикрасам, але приїхали в тому, у чому зручно.
Без усієї цієї показухи!
Бо хотіли з людьми познайомитися, поспілкуватися, а не гаманцями мірятися!
Батько осів на порозі, а на Ганну Семенівну було шкода дивитися. Такої відповіді від сина вона не очікувала.
– Анько, а розумну ми людину виростили, – промовив Федір Андрійович, піднімаючись з підлоги, – та й тобі він дав заслужено!
– Ти ще мені тут поговори! – спалахнула Ганна Семенівна.
– А я можу й промовчати, – усміхнувся Федір Андрійович, обіймаючи сина, – Борис усе правильно сказав. Чітко й по ділу.
– Коротше так, – сказав Борис, підбиваючи підсумок: – Як хочете, але вам треба з ними миритися! Хочете – пробачення просіть, хочете – подарунками обсипайте – це мене не стосується.
Попереду весілля, і щоб на весіллі ви поводилися відповідно! Ніяких сварок, ніяких скандалів, ні навіть косих поглядів щоб не було! Про те що ми поїдемо світ за очі я не жартував! Майте на увазі!
***
Оленка стояла перед дзеркалом у кімнаті нареченої, задумливо розглядаючи своє відображення. Вона собі подобалася, але нервозність змушувала тремтіти руки.
– Мамо, мені здається, я зараз знепритомнію, – промовила вона.
– Нічого страшного, доню, – відповіла Марина Євгенівна, – усі наречені нервують. Я коли за твого тата заміж виходила, теж тремтіла, як кізонька. А Боря – хлопець хороший!
– Боря-то хороший, – погодилася Лєна, – а от батьки його – ті ще фрукти!
Марина Євгенівна розсміялася:
– Так тобі ж із ними не жити, а твій Боря, як я подивлюся, вміє їх поставити на місце. Як згадаю, як вони вибачатися приїжджали! – вона знову розсміялася. – Я збагнути не можу, як ви їх пробачили? Після таких образ…
– Донечко, а який сенс із ними сваритися? – запитала Марина Євгенівна, поправляючи дочці шлейф.
– Хай не кровні, а майже родичі. Не захочуть із нами спілкуватися, то нам від того не збуде. А захочуть, то гнати не станемо. Нас же діти наші ріднять.
– Ну, так, – Олена несміливо усміхнулася.
– Хто образу в серці носить, того образа й точить. Простити простіше, тоді й на душі легше. Нам же головне, щоб діти наші щасливі були!
Марина Євгенівна усміхнулася доньці:
– Я піду, та й ти не затримуйся, Боря там теж нервує! Аби не втік! – знову розсміялася.
Оленка видихнула:
– Йду!
Залишити відповідь