Олена з Василем так втомилися бути чоловіком і дружиною, що вирішили розлучитися. Точніше, втомилася Олена. Останньою краплею стала фраза, яку чоловік жартома кинув у дружній компанії.
Сидів він у цей час за шикарним столом, який накрила для його гостей багаторука дружина.
І треба було їй зайти в зал у той момент, коли благовірний у відповідь на захоплення з приводу смачної їжі та затишку в домі сказав:
– У нас у будинку все так ідеально, що навіть гидко!
Олена хотіла йому страву на голову вивернути, та продукти пошкодувала. Але й мовчати не стала. Поставила відбивні на стіл зі словами:
– Дякую, любий, за оцінку моєї праці, і за вдячність дякую. І через те, що відкрив мені очі на реальний стан справ. Торт у холодильнику – сам подаси.
Вася, звісно, щелепу упустив від подиву. Але слова «я пожартував!» Цього разу викликали у дружини зворотну реакцію. Вона так на чоловіка подивилася, що йому здалося, що він об стінку вдарився.
– Не маленький, впораєшся, – сказала, як відрізала.
Вся гама почуттів пробігла по його обличчю – від «Олено, вистачить випендрюватися» до «ти ж не залишиш мене одного з гостями?» Не було тільки найпотрібнішого – «вибач, винен, ляпнув заради понтів, ти в мене найкраща».
Олена ж, відчувши суміш образи та люті, схопила сумку і вискочила за двері. Вона не знала, що робитиме, знала тільки, що залишатися вдома більше не може.
Зателефонувала сестрі, та сказала: «Я вдома, приїжджай!»
Але Олена вирішила пройтися пішки – охолонути, подумати, зрозуміти свій стан.
Дорогою згадала, як старша нещодавно пирхнула на її зауваження:
– У Катьки мама – відомий журналіст, а ти – домогосподарка!
Їй тринадцять, тяжкий вік.
Чоловікові тридцять дев’ять. Теж криза, тільки вже середнього віку.
Він раптом уявив себе мачо. У нього налагоджений бізнес, приватні поїздки та загадкова чортівня в очах.
Йому б стильну красуню в супутниці, а не божевільну матусю з трьома дітьми та целюлітом.
– Стривай, ти що, виправдовувати їх усіх зібралася? – Заволала сестра, коли Олена озвучила їй свої роздуми.
– Ну хто їх, крім мене, пошкодує, Таня? Я ж їх насправді всіх люблю, – мало не заплакала Олена. – А те, що домогосподарка – так троє дітей, коли було на роботу виходити. І подобалося мені бути дружиною та мамою, тому я захопилася, старанно вила своє сімейне гніздечко.
– Знаю, і все ти правильно робила. Ну яка робота, якщо малому всього п’ять років? Коли? Просто все, що жінка робить удома, сприймається домашніми, як належне, розумієш?
– І ніким не цінується. Ніким. Ну ти у тринадцять років багато думала про те, чим мама зайнята? Помічала, скільки вона робить для сім’ї? Ні? Ось і вони також, Олено. Розслабились.
– Звичайно. У квартирі завжди чисто та прибрано, одяг випраний, їжа – свіженька, улюблені страви, діти ходять у гуртки та займаються спортом. Все саме робиться!
– Хотіла б я таку дружину, – засміялася Таня.
– І не кажи.
– Слухай, я не думаю, що тобі варто шукати роботу – принаймні не зараз. Нехай дрібний перший клас закінчить, потім знайдеш собі заняття. А ось зникнути на тиждень – якраз.
– Ти відпочинеш, а чоловік познайомиться ближче з обов’язками дружини та матері. Дивишся, зрозуміє, що до чого. Може, помічницю найме тобі?
– Ой, ні, не люблю чужих у хаті.
– Героїчна ти жінка, Олено. Я від домашньої роботи на стіни лізу. Ну та гаразд, тобі пощастило. Мені Жанна ключ залишила від квартири – кота годувати ходжу, поки господарка у відпустці.
– Я їй зараз напишу, гадаю, вона дозволить тобі в неї пожити кілька днів. І Василь там тебе точно не знайде. Ти як? Чи таки додому поїдеш?
– Ні, не поїду. Вивів він мене, все горить усередині від образи. Хочу побути сама. Пиши.
Жанна була не проти.
Перші два дні Олена валялася у ванній, слухала Моцарта та пила ігристе. Вона згадала, якою прекрасною буває самотність. Потім був салон краси. Потім сестра повела її на шопінг. Увечері знову ігристе.
У хмелі Олена плакала зовсім про інше:
– Боже мій, я ж усі ці роки не жила!.. Тільки народжувала, готувала та виховувала. Поховала себе у побуті. І кому це було потрібне? “Так все ідеально, що аж гидко!” Тепер все буде інакше!
– Це як?
– Ще не знаю. Може, розлучуся.
– А жити на що будеш? Василь не зрадіє.
– Та й чорт із ним. У нього безперечно хтось є. Нехай живе з тією, яка є неідеальною. А дітей він не залишить, я його знаю. Це святе.
– А якщо ти помиляєшся?
– Про дітей?
– Про розлучення!
– Подивимося. Треба мені зателефонувати Сергію Федотову. Пам’ятаєш, як він був у мене закоханий?
– Ну ти даєш, матір. Зателефонувати можна, звичайно, тільки, будь ласка, не в цій квартирі, гаразд? Це вже перебір, – злякалася сестра. – До речі, Василь дзвонив мені – шукає тебе.
– Так? Скажи йому, що я не хочу його бачити. Хочу розлучення.
Тетяна злякалася не на жарт. Не такого ефекту вона хотіла досягти. Їй здавалося, що сестра просто втомилася і їй потрібно побути одній, щоб скучити за домом, чоловіком і дітьми. Тож зателефонувала Василю та запросила поговорити.
Через день Василь подзвонив у двері тієї самої квартири. В руках у нього були її улюблені гербери:
– Олено! Вибач мені, віслюку. Я все зрозумів. Нам усім без тебе погано.
– Нам?! Ах, ти… – вона хотіла зачинити двері.
– Мені погано без тебе, – встиг він вставити. – Пошлімо все до дідька і поїдемо відпочивати. Лише ти і я.
– А діти?
– Я домовився – мама посидить із ними. Я сказав, що нам треба побути вдвох і з’ясувати, чи потрібні ми один одному, чи ні.
– Згодна.
– Навіть не спитаєш куди?
– Мені абсолютно байдуже. Хоч на північний полюс.
Вибір курорту виявився найромантичнішим з усіх: Василь узяв путівку до того пансіонату, де вони колись провели медовий місяць.
Одеса!
Олена відразу занурилася у спогади. Був час! Ні турбот, ні дітей, ні сварок.
На порозі номера Василь зупинився і змовницьки прошепотів:
– Домовмося. З цієї хвилини ми знову наречені, які розписалися тиждень тому. Забудь про сімнадцять років шлюбу, тобі знову двадцять!
– Легко! – Засяяла Олена.
І все вийшло!
Вони згадали початок свого кохання. Подивилися одне на одного іншими очима. І стало легко. Виявляється, почуття не вмерли. Просто бур’янами зарості та претензіями.
В останній день Олена з Василем сиділи на березі та кидали в море камінчики.
Вона поклала йому голову на плече і спитала:
– Ти сам це все вигадав? Чи Танька підказала?
– Звісно, Таня. Вона сказала, що не простить собі, якщо ми посваримося. А ще сказала, що не бачила кохання, схожого на наше, і що ми обидва просто не розуміємо, як нам пощастило знайти одне одного. І вона має рацію.
Може, під південним сонцем усі стають щасливими? А, можливо, вони – дві половинки одного цілого…
А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
Залишити відповідь