— Ми що, будемо платити комусь, якщо у мене двоюрідна сестра живе біля моря? — роздратовано кинула Марина, запихаючи літні речі у валізу, ніби сама думка про оренду була для неї особистою образою. — Це ж абсурд!

Олег, її чоловік, сидів на краю ліжка з ноутбуком, вивчаючи туристичні сайти. Він повільно відірвався від екрану і скептично подивився на дружину, примружившись:

— Тільки вона нас не кликала, і взагалі,ви з нею майже не спілкувалися останні п’ять років. Це як мінімум дивно — нагрянути всією сім’єю просто так.

— І що? — Марина різко застебнула блискавку валізи з таким звуком, ніби закривала тему. — Ми ж родичі. Хіба для цього потрібні спеціальні запрошення? У нас, між іншим, не щороку випадає така можливість — вибратися до моря всією сім’єю.

— Родичі — це не готель з відкритим бронюванням, — сухо зауважив Олег, повертаючись до ноутбука. Його палець ліниво гортав стрічку оголошень:

«апартаменти біля моря», «зручності у дворі», «ціни від 2 тисяч за добу». — Тут ось «зручності на вулиці», але навіть вони — півтори тисячі на день. З розуму зійти.
***
Увечері, коли діти вже спали, Марина сиділа на дивані і бездумно гортала стрічку соціальних мереж. Яскраві фотографії двоюрідної сестри Лариси викликали у неї дивну суміш заздрості, роздратування і впертого бажання довести, що вони теж гідні хоч шматочка цього красивого життя.

На екрані — Лариса в капелюсі і сарафані п’є каву. Поруч — Ігор смажить м’ясо на мангалі, а на задньому плані виблискує вода в невеликому басейні.

«Будиночок мрії», — подумала Марина, стиснувши губи. Під кожним знімком — купа лайків і коментарів: «У вас там просто рай!», «Запрошуйте в гості!», «Живете як у казці!» Але рідних серед цих гостей ніколи не було.

— Дивись, який у них двір, — сказала вона, повернувши екран телефону до чоловіка. — Там же спокійно можна і п’ятьох розмістити. Напевно є гостьова кімната.

Олег навіть не відірвався від чашки чаю:

— Ну так, з шезлонгами біля басейну, особистим кухарем і масажистом. Залишилося тільки забронювати дати, і все.

— Не жартуй, — нахмурилася Марина. — Ми можемо заощадити, якщо зупинимося у них. Це як мінімум тиждень безкоштовного відпочинку!

— А вони в курсі твоїх планів? — підняв брову Олег.

Марина повільно відклала телефон на підлокітник дивана і подивилася у вікно, де нічний вітер колихав фіранку.

— Завтра подзвоню, — коротко відповіла вона.

Наступного дня, близько полудня, поки діти грали в комп’ютері, Марина набрала номер Лариси. Трубку та взяла не відразу, голос був бадьорий, але трохи насторожений.

Розмова вийшла незручною, напруженою — немов вони були не родичками, а колегами, які випадково зустрілися після довгої розлуки.

Трохи про погоду, трохи про здоров’я, загальні фрази про дітей. Жодної теплоти.

— Ми ось думаємо на море вибратися, — обережно сказала Марина, намагаючись говорити невимушено.

— Чудова! — пожвавішала Лариса.

Марина стиснула губи:

— А житло дороге? Ну, просто цікаво… Ти ж знаєш, з двома дітьми не особливо розгуляєшся.

— Ну, дивлячись, де шукати. Є варіанти і за дві тисячі, і за десять. Дивлячись на який бюджет розраховуєте.

Марина завмерла в очікуванні. Секунда… друга… Але Лариса лише продовжила буденно:

— Можу порадити додаток для пошуку. Ми самі там колись бронювали до переїзду. Там фільтри хороші, і відгуки є.

Марина кивала в трубку, але всередині кипіла. Коли розмова закінчилася, вона кинула телефон на диван з такою силою, що той підстрибнув на подушках.

— Ну що? — крикнув Олег з кухні.

— Нічого, — буркнула вона. — Поради роздає, ніби я їй не сестра, а хтось з форуму. Ні натяку, ні пропозиції. Навіть фразу «приїжджайте якось» не вичавила!

Олег повернувся з чашкою кави і сів навпроти.
— А чого ти очікувала? Ви ж з нею толком не спілкувалися. Ні листування, ні дзвінків… Тільки лайки під фото раз на півроку.

Марина різко повернулася до нього:

— А ти пам’ятаєш, як Ігор у нас жив три дні, коли був у відрядженні? Ми його не просто пустили — ми з ним по місту носилися, годували, в магазин за його ліками їздили! Не забувай, як він потім «на знак подяки» навіть шоколадку дітям не приніс!

— Це було шість років тому, Марино. І, між іншим, він сам напросився. Ніхто його не кликав, — спокійно відповів Олег, відпиваючи каву.

— Та хоч шістдесят! Ми допомогли — тепер їх черга! — відрізала Марина. Вона знову схопила телефон, цього разу рішуче.

— Я напишу Ігорю. Може, хоч він зрозуміє.

***
Повідомлення Ігорю Марина писала так, ніби складала дипломатичну ноту. Спочатку кілька ввічливих фраз: «Привіт! Як ви? Бачила ваші фото — у вас там рай! Ми ось думаємо вибратися на море цього літа, трохи відпочити з дітьми. Може, підкажеш хороші місця для зупинки?».

Ні слова про те, щоб пожити у них, ні натяку на безкоштовний кут — хоча кожна літера давалася їй з трудом.

Відповідь прийшла лише через кілька годин, і це очікування тільки розпалило уяву Марини.

«Привіт! Радий, що збираєтеся до нас. Можу дізнатися у знайомих, хто здає квартири. Є кілька варіантів, де можна непогано заощадити».

Марина перечитала повідомлення разів п’ять, немов між рядків могла знайти приховане запрошення. Але його там не було. Вона кинула телефон на стіл і встала, закинувши руки за спину.

— Вони що, не розуміють, що я їм натякаю? — почала вона підвищувати голос. — Або роблять вигляд, що не розуміють?

Олег, який сидів за ноутбуком, підвів очі:
— А може, вони справді не розуміють? Ти ж ні слова їм не сказала прямо.

— У них що, будинок маленький? — не слухаючи його, продовжувала Марина. — Або їм для нас місця шкода? Знаю я цих багатіїв! Тільки свої заходи сонця на фото виставляти, а рідню до себе не покличуть!

Олег повільно закрив ноутбук, розуміючи, що сперечатися марно.

— Марино, може, досить вже? Давай просто орендуємо житло. Або взагалі поїдемо в інше місце.

Марина різко обернулася, її обличчя почервоніло.

— Ні! — вона з силою вдарила долонею по столу, так що чашка підскочила. — Я принципово не хочу платити чужим, коли двоюрідна сестра живе там! Це… це просто неповага до мене.

Олег промовчав, але його погляд говорив більше за будь-які слова: втома, легка злість і готовність відмовитися від цієї поїздки хоч прямо зараз.

Марина знову схопила телефон і зло перегорнула листування з Ігорем.

«Заощадити, каже… Так, заощадити, тільки не у них!» — бурчала вона собі під ніс. Всередині неї зростало не просто невдоволення — це було відчуття несправедливості, майже образи за все минуле: за їхню допомогу Ігорю, за гостинність, за те, що колись вони допомогли, а тепер — «робіть, як хочете».

— Гаразд, — сказала вона вголос, але більше собі, ніж чоловікові. — Завтра подзвоню Ларисі. Нехай вона спробує мені це в очі сказати.

***
Вона подзвонила Ларисі рано вранці, ще до того, як прокинулися діти. Серце стукало десь у горлі, долоні були вологими. Вона довго дивилася на екран, перш ніж натиснути кнопку виклику. На четвертому гудку Лариса взяла трубку — її голос був злегка хрипким від сну.

— Привіт, Марино… Щось сталося?

— Ларисо, я хотіла запитати… — Марина зробила глибокий вдих, немов стрибала в крижану воду. — Ми тут думали… Загалом, ми планували пожити у вас пару тижнів влітку. Сама розумієш — з нашими зарплатами особливо не розгуляєшся.

А платити чужим за оренду — це перебір. Ми б особливо не заважали..

На тому кінці зависла тиша. Не звичайна ввічлива пауза, а така, в якій вже все сказано без слів. Потім Лариса обережно промовила:

— Марино… У нас батьки на все літо приїхали. Тато після операції, мама з онукою сидить. І до того ж ремонт… ми так і не добудували спальню на другому поверсі. Зараз в будинку… ну, чесно, не особливо комфортно.

Марина стиснула зуби.

— А у вас що, одна кімната? — випалила вона, не витримавши. — Ми не аристократи, можемо і на матраці пожити. Справа не в комфорті.

— Справа не в тісноті, — голос Лариси став прохолодним, чужим. — Просто зараз дійсно не найкращий час. Ми самі ледве справляємося. Суєта, шум, гості — все це важко. Вибач, але…

— А коли буде кращий час? — голос Марини затремтів, вона відчувала, як щось гірке і важке підступає до горла. — Може, нам квитки на вересень брати? Або відразу на наступний рік записуватися?

— Марино, я не можу зараз нічого обіцяти, — в голосі Лариси вже звучала роздратована втома. — Якщо ви хочете приїхати на море, краще орендувати житло. Просто нам дійсно не до гостей.

Прощання вийшло ніяким: уривчасті фрази, нещирі «подзвонимо» і «обов’язково побачимося».

Коли дзвінок закінчився, Марина ще кілька секунд дивилася на згаслий екран телефону, ніби сподівалася, що сестра передумає і передзвонить. Але замість цього по щоках потекли гарячі сльози — не просто образи, а приниження. Її прохання відхилили. Її саму відхилили.

Коли Олег повернувся з роботи, вона сиділа на кухні з почервонілими очима. Він відразу зрозумів — розмова не вдалася.

— Що сталося? — м’яко запитав він, обійнявши її за плечі.

Марина видихнула і подивилася на нього з відчаєм.

— Вони мене принизили. Просто відмовили. Ні натяку, ні співчуття. Ніби я якась жебрачка. Ніби прошу у них гроші в борг, а не дах на пару тижнів…

Олег погладив її по плечу.

— Я ж казав…

— Не треба! — різко перебила Марина, піднімаючи голову. — Не треба говорити «я ж казав». Просто… все. Ніякої поїздки. Будемо збирати гроші і розраховувати тільки на себе. Ні на кого більше.

Пізніше ввечері вони зібрали дітей у вітальні. Марина намагалася говорити спокійно, але її голос все одно тремтів:

— Діти, цього року ми не поїдемо на море… Але нічого, наступного року — обов’язково. Ми все підготуємо, все самі оплатимо, все зробимо як треба.

Діти спочатку замовкли. Потім молодший запитав:

— А можна тоді в похід? З наметом? На те озеро, де ми були минулого року?

Олег посміхнувся:

— Звичайно. Буде навіть крутіше, ніж у місті з морем. Зате все — своє.

Марина слабо посміхнулася. Вона відчувала себе спустошеною, але десь у глибині з’являлося крихітне відчуття — нехай зле, нехай ображене, але тверде: більше вона не буде просити. Ні в кого.

***
А в цей час в Одесі, в прибережному кафе, Лариса з Ігорем сиділи за столиком з видом на море. Пізній захід сонця забарвлював воду в оранжево-рожеві тони. Замовили по чашці латте і тарілці мідій. Атмосфера була майже ідеальною — музика грала тихо, море шуміло спокійно.

— Може, все-таки треба було їх покликати? — тихо сказала Лариса, дивлячись убік, ніби боялася зустрітися з чоловіком поглядом. — Вони ж все-таки рідні. Діти у них маленькі. Може, їм справді було важко.

Ігор похитав головою, не відриваючись від чашки:

— А потім вся рідня по черзі повалить? Марина — перша. За нею хто? Твоя тітка з собакою?Двоюрідний брат з дружиною і трьома дітьми? Ми що, будинок купували, щоб влаштовувати гуртожиток?

Він замовк, потім додав жорстко, але без злості:

— Ми стільки працювали, щоб купити цей будинок. Роки. Нерви. Кредити. Ми за нього розплачувалися самі, без чиєїсь допомоги. Це наш будинок. І тільки ми вирішуємо, хто в нього входить.

Лариса мовчки кивнула. Вона любила свою сестру — колись. Коли вони були підлітками, сміялися ночами, ділилися секретами. Але тепер…

Вони давно не були близькі. І з кожним роком відчувалося, що за кровним спорідненням не стоїть більше нічого — ні довіри, ні тепла.

— Просто шкода, що все так вийшло, — сказала вона нарешті, і її голос звучав тихо, майже безбарвно.

— Кордони важливіші, — відгукнувся Ігор. — Навіть якщо за ними рідні. Особливо якщо за ними — тільки рідні.

Вечірній вітер доніс до них запах моря і смажених кальмарів із сусіднього столика. Лариса подивилася на морську гладь, де сонце повільно тонуло за горизонтом, і раптом подумала, що, можливо, ці слова найправильніші в житті.