— У тебе ноги криві, вся в матір, та ще й пласка зовсім, — бурчав батько, косо поглядаючи на доньку, яка крутилася біля дзеркала, — Краще б уроки робила, а то все їй гуляти подавай, а потім неуком будеш!

— Тату, ти що, нудиш? Сам знаєш, що наша мама — модель, у неї з фігурою все чудово, ревнуєш чи що? Я ж знаю, що ти її любиш, гаразд, я побігла, мене Іван чекає. Ми в нього уроки зробимо, потім у кіно, а потім він мене додому проведе.

Кіра на одній ніжці на пальчику крутнулася, скоса в дзеркало поглядаючи, ніби перевіряючи свої стрункі ніжки, і цмокнула батька в щоку:

— Бувай, тату!

— Ти ж не їла нічого, куди голодна, так і будеш плоска, не виросте нічого, хлопці любити не будуть! — крикнув услід їй Лев Іванович.

— Будуууть любити, я салат їлаааа, буваааай, — почулося знизу, потім двері під’їзду грюкнули, втекла донька.

Лев Іванович сам підійшов до дзеркала і став пильно себе роздивлятися…

***

Йому було двадцять дев’ять, позаду був університет і п’ять років наполегливої роботи. Мати мріяла, що він із Лілею одружиться. Вони вчилися разом, а тепер пліч-о-пліч кар’єру робили.

— Ви з Лілею завжди будете одне одному цікаві, однією справою зайняті, а вона дуже гідна дівчина, не проста, — казала мати, і Лев був із нею згоден.

Ліля давно йому як рідна, він навіть собі уявити не міг поруч із собою когось іншого, але чомусь усе зволікав з одруженням.

Ось, зараз, він захистить кандидатську, а потім вони одружаться і будуть разом працювати над докторською. Вони з Лілею вже й теми вибрали, вони перетинаються і їм буде цікаво разом, як було завжди…

І раптом одного разу друзі затягли його в якесь арт-кафе, де проходив модний показ. Там Лев і побачив її, і пропав…

Вона була висока, худа й безглузда, у якомусь дивному вбранні. Світле волосся зібране нагору, білі вії, червоні губи і стражденні очі, що немов благали про порятунок.

І Лев тут же забув про все на світі, він тепер хотів лише дивитися на неї, як вона йшла, трохи похитуючись, потім повернулася, і раптом різко озирнулася на нього. Як йому здалося — з надією, що він не залишить її більше саму.

Друзі його тоді вже пішли, а Лев дочекався її, коли вона виходила зі службового входу, загорнувшись у темно-синій безформний плащ із капюшоном.

— Привіт, я Лев, можна я тебе проведу? — запропонував він.

— Лев? Справжній?

Вона посміхнулася пухкими дитячими губами, хотіла поправити волосся і капюшон зісковзнув з її голови. Світле волосся розсипалося по плечах, а очі її сміялися.

— Ну якщо ти справжній Лев, то давай, проводжай, — дозволила вона.

Потім вивчаюче подивилася на нього поглядом мудрої жінки, ніби перевіряючи його наміри. Це було дивовижне поєднання — дитяча посмішка і мудрий погляд.

І, мабуть, він пройшов її перевірку, бо вона кивнула:

— Я Лінда, мій будинок за три зупинки трамваєм, якщо не передумав. Живу з матір’ю на околиці, тому в гості не запрошу.

Дивлячись на неї, Лев несподівано зрозумів, що він дуже голодний, і запропонував їй:

— Тут по дорозі буде пельменна, давай зайдемо, а то сил немає, як їсти хочеться.

Вона здивувалася, але погодилася. Сама від пельменів Лінда спочатку відмовилася. Але потім, коли вона дивилася голодними очима, як Лев їв подвійну порцію пельменів, як він любив — одночасно з маслом, перцем і трохи оцту, він їй знову запропонував:

— Будеш?

Вона спочатку з’їла пару штук, потім розсмакувала і вони з’їли ще одну порцію на двох, жували й дивилися мовчки одне на одного. А на вулиці їй стало зле, вона не звикла стільки «жерти», як вона сказала.

Її вивернуло за кущами, на набережній вони спустилися до води, Лінда вмилася і їй стало краще.

— Тебе правда так звати? Гарне ім’я, — сказав Лев, щоб її відволікти.

— Ні, це сценічне ім’я, а так я Лідія, татко так назвав. Він під поїзд потрапив, а в матері відтоді з головою погано. Живемо в гуртожитку, татко мені раніше з уроками допомагав, він був розумний, а потім його з роботи звільнили, він і запив.

Я хотіла далі вчитися, але жити не було за що, мати працювати не може. Ось і пішла в моделі, мене одразу взяли, я худа, бо їжу не було за що купувати.

Ліда по-дитячому шморгнула носом і усміхнулася. А Лев зрозумів, що йому потрібна тільки вона, він хоче її нагодувати досита, одягнути й завжди бачити її радісну дитячу посмішку і дорослі мудрі очі. Він хоче тільки для неї працювати і жити, і більше ні для кого…

Матір була вражена наповал:

— Левко, ти жартуєш? Яка ще моделька, а як же Ліля?

— Мамо, ми з Лілею просто друзі та колеги, я ніколи їй нічого не обіцяв, а з Ліндою я одружуся, і ми вже подали в РАЦС заяву, — твердо сказав Лев, і мати по його тону зрозуміла, що вмовляти його марно.

До речі, з Ліндою, точніше з Лідою, у свекрухи склалися хороші стосунки. Ліда вразила її тим, що знала напам’ять вірші, та й сама писала, але нікому не показувала. І саме свекруха її й умовила, а потім і допомогла вступити вчитися на бібліотекаря.

— Закінчиш кар’єру моделі, і будеш працювати в бібліотеці, ти ж любиш читати, чи не так? — усміхалася невістці Неля Олександрівна. — А якщо будуть кликати на покази, то братимеш участь.

Свекруха дивовижно перейнялася до Ліди, вона допомогла влаштувати її матір у клініку. А потім, коли її матір померла, втішала її, гладячи по худих кощавих плечах:

— Не плач, ти ж доньку носиш, так і буває, одна пішла, а інша прийшла, таке життя, мила.

Лев був вдячний мамі, вона і справді любить Ліду, як доньку, а їхню непосиду Кіру просто обожнює. Дружині тридцять сім, але вона не хоче повністю кидати модельний бізнес. Ось і працює на пів ставки в бібліотеці та бере участь у показах.

Лев терпіти не може покази, він ревнує Ліду, він завжди хотів, щоб вона була тільки його. А не одягалася напоказ, не ходила по подіуму і не дивилася так більше ні на кого, як на нього тоді.

Ось і Кіра в матір, худуща, і дражнить його, що хоче бути, як мама. Треба з її другом поговорити, Іван нормальний хлопець, нехай на неї вплине. Адже в Кіри інша ситуація, вона не голодна, їй не треба працювати, щоб матір утримувати, як Ліді.

Хоча, якби вона не була такою, напевно він би її не полюбив… Не варто лізти з порадами до доньки, це її життя…

Кіра вступила вчитися, на подіум не пішла, не її це. Вона раніше зі шкідливості це батькові не казала, а коли він перестав її повчати, все само собою пішло, як треба…

Вчилися Кіра та Іван разом, а потім одружилися, не набридли одне одному, отже і справді кохання. Незабаром Ліда стала бабусею, вона шаленіє від онука. З віком вона трохи поправилася і здається все такою ж молодою.

Лев Іванович її досі трохи ревнує, бо кохає до нестями. Прийде в бібліотеку, стане осторонь, і спостерігає, як вона спілкується з відвідувачами.

І раптом Ліда поверне різко голову і знайде його очима.

Вона завжди відчуває чоловіка, якщо він поруч, із того самого дня, як Лев уперше проводжав її до дому на околиці. І життя без нього вона собі теж не уявляє…

Чи не буває так, що за нашою суворою зовнішністю і бурчанням ховається лише велика любов, страх втратити, і бажання захистити?

Чи завжди варто довіряти першому враженню, і чи здатні ми розгледіти за незграбною зовнішністю тонку й чутливу душу?