Про старий, занедбаний будинок, що стояв на краю села, говорили різне. Найбезглуздішою чуткою було те, що в ньому колись мешкав двоюрідний брат самого «графа Дракули», а після його зникнення оселилися примари, які й досі там живуть.
Насправді ж це був звичайний старезний кам’яний будинок маловідомого купця, побудований ним у дев’ятнадцятому столітті. За другій половині двадцятого століття в цьому будинку розташовувався місцевий клуб і бібліотека, а в тяжкі дев’яності садибу викупив для себе якийсь столичний бізнесмен. Спочатку новий господар часто навідувався сюди зі своїми товаришами, а потім перестав, і будинок залишився стояти порожнім, і ось, уже понад двадцять років стоїть сам-на-сам, як покинутий усіма сирота.
— У селі говорили, що ночами там блукає привид кріпосної дівчини, якої не стало від нерозділеного кохання до свого пана, – шепнула Поліна на вухо подрузі.
Вони йшли удвох нічним селищем у цей покинутий будинок і розмовляли. Бабуся Марії сказала їм днями, що всі ворожіння перед дзеркалом, що стоїть у головному залі «містичного особняка», збуваються, ось подруги й вирішили поворожити собі на кохання.
— Яка ж дурна ця кріпосна дівчина, – презирливо фиркнула Марія.
— Чому відразу дурна? – здивувалася Поля.
— Бо зачахла від любові, – засміялася Марійка.
Чомусь Марія не вірилося, що від кохання можна зачахнути. Вона закохалася поки що тільки один раз у житті, це сталося з нею в інституті, коли вона навчалася на першому курсі. Ігор, за яким Марійка страждала цілих два тижні, навчався тоді вже на останньому курсі. Цей нахабний красунчик розбив чимало жіночих сердець, і Марію він сприймав не інакше, як чергову свою перемогу на любовному фронті, і добре, що дівчина швидко це зрозуміла, і постаралася так само швидко розлюбити Ігорка, як полюбила. Це коштувало їй два тижні любовних переживань, за які вона зовсім запустила навчання, і потім потрібно було наздоганяти групу і підчищати свої «хвости» за заліками та іспитами. Ні вже, будь ласка, таке кохання їй не потрібне.
— Ну, може, цей пан був ду-у-уже гарний, – припустила Поліна.
— Ну, якщо тільки ду-у-у-уже, – знову засміялася Марійка.
Весело розмовляючи, вони дійшли до будинку і приставними сходами стали залазити в розкрите вікно з похиленою рамою.
— Марійка, обережно, там підлога слабенька! – закричала Поліна.
Але було вже пізно, Марія , зістрибнувши на трухляву, паркетну підлогу, пробила в ній дірку і застрягла там однією ногою.
— Ех, потрапила в пастку, – невдоволено буркнула невдаха-шукачка пригод і почала абияк витягувати ногу з провалу.
Поліна злізла з підвіконня і допомогла їй звільнитися.
— Ну, що, пішли шукати дзеркало? – запитала вона подругу.
— Пішли, – кивнула Марійка.
Стара підлога злегка поскрипувала під їхніми кроками, окремі дошки іноді прогиналися, але нічого не провалювалося, і на тому спасибі.
— Якось мені не по собі, – поморщилася Поліна, – Може, даремно ми це затіяли? Сиділи б зараз удома, у теплі, телек дивилися.
— Не бійся, ми ж разом, – підбадьорила її Марія.
— З тобою я нічого не боюся, – прошепотіла Поліна.
Чомусь зараз голосно розмовляти їй не хотілося. Колишній будинок місцевого купця лякав її своєю таємничістю, і їй було там якось не по собі.
Марія була старша за Поліну на п’ять місяців, дівчата дружили ще з дитячого садка, вчилися в одній школі, сиділи за однією партою. Після школи Марійка пішла вчитися на економіста, а Поліна вступила до консерваторії, щоб стати професійною піаністкою. Тепер вони жили в різних містах і тільки на канікулах, коли приїжджали в рідне селище, зустрічалися і спілкувалися.
Марія була зазвичай генератором різних ідей, а Поліна просто йшла в неї на поводу, але не тому, що була слабохарактерною, а тому, що намагалася завжди оберігати свою улюблену подружку від різних неприємностей, у які та постійно потрапляла.
— Ось воно! – захоплено вигукнула Марійка.
Дзеркало стояло посеред головного залу у всій своїй красі. Воно чудово збереглося, настільки, що це навіть дивувало і водночас насторожувало. Чому лихі люди все розтягнули з цього будинку, а дзеркало не чіпали?
— Може, просто не змогли його витягнути через двері та вікна? – припустила Поліна.
— Ну, так, могло б розбитися, – кивнула Марійка, – У всякому разі, прикмету про тридцять три нещастя після розбитого дзеркала поки що ніхто не скасовував.
У таємничому сутінку ночі дзеркало поблискувало, і в ньому відбивалися чи то відблиски місяця з вікна, чи то світло кишенькового ліхтарика, який тримала в руці Марія.
— Якщо увімкнути уяву, то можна подумати, що це портал в інші світи, – задумливо промовила Поліна.
— Подруго, а ти в курсі, що ми без дозволу блукаємо чиєюсь приватною територією? – запитала раптом Марія.
— Та тут давно ніхто не живе, тож нічого не буде, – махнула рукою Поліна.
Марійка згідно кивнула, запалила заздалегідь припасену свічку для ворожіння, підійшла з нею до дзеркала і почала вдивлятися у своє відображення.
— Яке заклинання говорити треба? – запитала вона.
— Суджений, ряджений, прийди до мене вбраний, – підказала Поліна.
— Ага, – кивнула Марія і почала бубоніти заклинання.
Поліна поморщилася чи то від холоду, чи то від страху, і знову подумала, що даремно вони прийшли сюди. Вона відійшла до відчиненого вікна, де, як їй здавалося, дихалося легше.
— Поля, – раптом промовила злякано Марійка, – Там у дзеркалі хтось є.
— Де?! – здригнулася Поліна.
— Чоловічу фігуру в дзеркалі видно, підійди й сама подивися, – пробурмотіла дівчина.
Поліна пересилила страх і підійшла до дзеркала, не кидати ж подругу напризволяще. Зазирнувши в нього, вона й справді побачила у віддзеркаленні чоловічу постать, яка не поспішаючи рухалася вгору сходами.
— Це віддзеркалення сходів, які розташовані в нас за спиною, – повідомила вона.
— Привид! – вигукнула Марійка.
— Привид? – запанікувала Поліна.
У цей момент у нічній тиші порожнього будинку пролунав суворий чоловічий голос:
— Стояти і не рухатися!
Дівчата дружно заголосили від несподіванки, і тут же їм в очі блиснуло яскраве світло від потужного переносного ліхтарика.
— Біжи-и-и-и-им! – крикнула Марійка, хапаючи подругу за руку.
Але було вже пізно, хтось міцно тримав їх за капюшони курток, що позбавляло обох подруг шансу вислизнути з пастки.
Поліна благала:
— Вибачте нас, ми випадково, ми вже йдемо, ми просто тут поворожити хотіли!
— Усе зрозуміло, – уже миролюбним тоном сказав незнайомець і відпустив їх, – Тоді й ви мені вибачте, що так налякав вас. Я прийшов закрити вікна, а тут ви.
— Ми справді не думали, що так вийде, – зітхнула Марія.
— То ви сторож? – розчаровано протягнула Поліна.
— Типу того, – усміхнувся він, – А ви подумали, що привид? Мене Олександр звуть… можна Саша.
Тільки тепер дівчата як слід розгледіли хлопця, який налякав їх, він був високим, спортивного вигляду, в окулярах, і теж представилися йому.
— Марія, – сказала дівчина.
— Поліна, – промовила Поліна і додала боязко, – Ну, ми, напевно, підемо…
— Може, вас провести? – запитав Саша.
— Не треба, ми місцеві, не боїмося, – відповіла Поліна.
— От і чудово, а то я щойно з дороги, до пуття не відпочив, не виспався, – кивнув Саша.
Він довів їх до виходу, попрощався і зачинив за ними двері, а подруги добігли до головної вулиці свого селища і розійшлися по домівках.
Вранці Марійка все розповіла своїй бабусі.
— Люди кажуть, що родичі того бандита, якому належав будинок, з’явилися і почали там робити ремонт, – закивала бабуся.
— Треба ж, а він мені сказав, що сторож, – здивувалася дівчина.
— Може, і сторож, – припустила бабуся і незадоволено буркнула, – Блукаєш ночами абиде.
— Так ми поворожити хотіли, – почала виправдовуватися внучка.
— Ой, попросила б мене, я б тобі на картах поворожила, – сказала бабуся.
— А поворожи, бабусю, – попросила Марія.
За хвилину бабуся вже розкладала на кухонному столі пасьянс і розповідала Марійці, що якийсь червовий король цікавиться нею. Марія не сприйняла всерйоз її ворожіння, посміялася і зайнялася іншими справами.
День пролетів швидко в турботах і спілкуванні з друзями, а, коли стемніло, Марійка вирішила вийти прогулятися. Вона йшла вулицею в роздумах, чи піти їй у гості до Поліни, чи повернутися додому, аж раптом у занедбаному, купецькому будинку пролунав вибух, і з одного з вікон вирвалося полум’я. Горіло не сильно, а більше диміло, і вона підійшла ближче, щоб краще роздивитись, що там відбуватиметься, і, в разі чого, викликати пожежників.
— Гей, є хто живий? – крикнула вона.
— Є! – крикнув із розкритого вікна Олександр, — Усе вже нормально! Мікрохвильовка вибухнула і проводка загорілася! Я вже загасив майже!
Марія увійшла в будинок і побачила, як він збиває ковдрою майже згаслий вогонь.
— Тут же немає електрики, – сказала вона.
— Підключили сьогодні, але, мабуть, на кухні стара проводка… треба все міняти, – засмучено похитав головою Олександр.
— А я думала, що ти сторож, а ти – господар будинку, родич того бандита, який купив цей будинок у 90-ті, – сказала вона.
— А ось і ні, я якраз родич купця, першого господаря цього будинку, у мене навіть прізвище як у нього, – усміхнувся він, – Я спеціально викупив цей будинок, щоб його відновити.
— А що ти тут будувати зібрався? – запитала вона.
— Напевно, базу відпочинку або, може, ферму, ще не вирішив, – відповів він.
— А де зараз твої батьки? – поцікавилася Марія.
— Вони живуть за кордоном, а мені в Україні жити подобається, тут рідне повітря і суцільні пригоди, – усміхнувся Сашко, – І дівчата набагато красивіші за європейських.
Марія не зрозуміла, жартує він чи говорить серйозно, але уточнювати чомусь не стала.
Вони вийшли на вулицю і сіли на ґанок. Саша приніс із дому гарячу каву і пиріжки. Було добре сидіти удвох на ґанку і пити каву. Раптом грюкнула хвіртка і хтось рішучими кроками почав наближатися до них. Незабаром стало зрозуміло, що це прийшла розгнівана бабуся Марії.
— Я ні сном, ні духом, а ти тут пожежі гасиш! – стала вона відмовляти онучці.
— Не було ніякої пожежі, – сказала онука, – Знайомся, ба, це Саша.
Бабуся окинула поглядом хлопця.
— Червовий король, так я і знала, – сказала вона.
— Та годі, бабусю, – розсміялася дівчина.
Саша нічого не розумів у їхній розмові, але й не втручався, щоб не нашкодити новій знайомій. У цей момент на небі з’явився повний місяць і осяяв усе навколо приємним світлом. Вони ще трохи поговорили, і бабуся в наказовому порядку запросила Олександра переночувати у них у будинку.
Наступного дня Марійка поїхала до свого інституту, а Олександр так і залишився жити в її бабусі та керувати з її будинку будівництвом на території занедбаного особняка.
Бабуся мала рацію щодо червового короля, тому що на останньому курсі інституту Марія вийшла заміж за Олександра. На той час на місці старого купецького будинку він побудував турбазу для любителів спорту, і тепер і взимку, і влітку там жили і тренувалися спортсмени.
Відразу ж після інституту вона, повернулася у своє селище і у подружжя зʼявилася донька Дарина. Бабуся була задоволена більше за всіх і обожнювала свою маленьку онучку. Поліна була свідком на весіллі в подруги і теж раділа, що та знайшла своє справжнє кохання. Хто знає, може, якби вони тоді вночі не вирушили поворожити в занедбаний будинок, то нічого цього й не сталося, а так усі щасливі, і ніхто не чахне.
