Зі своїм чоловіком ми майже 20 років старалися зачати дитинку. Знаєте, я стільки всього перепробувала – від медицини до молитов. Приймала якісь дуже дорогі препарати, лікувалася і в Польщі, і в Німеччині. Потім ми з Любомиром їздили до різних мольфарів та ворожок, навіть до екстрасенсів. Заплатили просто шалені гроші, але ніяк не виходило. І повірте, на ті гроші чи б могли купити собі гарну, трикімнатну квартиру чи дві машини. 

Глибоко в душі я розуміла, чому Господь не хотів мені посилати дитинку. Адже я маю на душі страшенний гріх – аборт.

Мені тоді виповнилося тільки 18, коли я дізналася про вагітність. На 1 курсі зустрічалася з одногрупником Дмитром. Ну а 18 років – то такий вік, коли гормони в голові грають, метелики у животі пурхають. Тому через 3 місяці бурхливих стосунків я побачила позитивний тест на вагітність. 

Чесно, тоді я дуже злякалася. Діма аж документи з університету забрав, коли я про все розповіла. Я не знала, що робити, куди йти і в кого просити про допомогу. Мої батьки – пияки, а бабусі не стало, коли я вступила до університету. Тому я вирішила піти до лікаря і зробити аборт. Мені здавалося, що це єдиний та розумний вихід з ситуації. Ну куди я піду з малою дитиною на руках, без освіти та грошей? 

Я вивчилася на червоний диплом, зуміла купити собі невеличку квартиру-студію та ще відкрила власний бізнес. Загалом, справи у мене йшли добре. А коли мені було 25, то зустріла коханого Любомира. Нас познайомив спільний друг на своєму дні народженні. Любчик мені одразу сподобався. Такий галантний кавалер, анекдоти смішні розповідав, запрошував танцювати. 

Через рік ми розписалися, купили більшу квартиру, багато подорожували світом. Однак, все одно не почувалися повноцінною родиною через відсутність дітей. Вже і мої родичі, і рідні Любомира розпитували “ну коли ви вже будете малюка няньчити?”. А я тоді хотіла так розплакатися, кудись втекти геть, аби мене ніхто не тривожив. Бо це питання було надто болючим для мене. 

І от рівно 20 років ми боролися з цією проблемою. Я навіть їхала в Ізраїль, молилася біля Стіни Плачу. І нарешті Бог простив мені той гріх – у 46 я стала мамою прекрасного сина. Назвали його Богдана, бо він Богом даний. 

Чоловік всю вагітність від мене ні на крок не відходив. Навіть був разом на парних пологах і побачив народження сина. Спеціально найняв хатню робітницю та водія, аби у мене були помічники. 

Однак, наші родичі дуже різко відреагували на народження дитинки:

– Ну ти йому в бабусі годишся, навіщо народжувала? Якщо Бог тобі не дав малюка, коли ти була молода!

– І що? Зате я народила здорового та гарного синочка.

– Ага, от Бодька виросте і буде тебе соромитися у садку та школі. Бо всі молоді будуть, а ти єдина, як баба стара. 

Хоча я не виглядаю на свій вік. І досить добре за собою доглядаю, ходжу до косметологів, у спортивний зал, молодіжно одягаюся. Тому ще рано списувати мене на стару бабу.

Майже вісі родичі від нас відвернулися. Бо їм соромно, що ми так пізно народили дитину. Тільки моя мама і сестра Любчика підтримали, приходять до Богдасика, граються з ним. 

Але я не розумію одного – хіба це погано народжувати так пізно? Ну дитинка – то найкращий подарунок від Всевишнього. Я б не наважилася на другий аборт, чесно! 

Народжувати у такому зрілому віці – добре чи погано?