Дочка зайшла до квартири з двома сумками, похмуро опустивши голову. Поруч стояв онук із пакетами в руках:

– Що й цей тебе вигнав? – зло запитала Жанна Федорівна.

– Та ну його!

– Марино, тобі вже тридцять, а ти, як була недолугою, так і залишилася.

– Мамо, ну, що ти одразу?

– Ти хоч би про сина подумала, йому вже десять років, – обняла онука, який уже був, як вона на зріст. – Проходь, Ярик! Як ти виріс!

Дочці запрошення не знадобилося, вона по-господарськи пройшла до своєї колишньої кімнати. Сіла на ліжко і втупилася в протилежну стіну, де висів її портрет, на якому вона була маленькою і безтурботною.

– Марино, йди їж! – почувся з кухні голос матері.

Жінка встала і попленталася на кухню, розуміючи, що окрім обіду, на неї чекала важка розмова з матір’ю.

– Що сталося? – запитала Жанна Федорівна, зачекавши, коли дочка трохи поїсть.

– Ярославе, йди до кімнати! – наказала Марина синові.

Той підвівся, посміхнувся і вийшов із кухні, а вона почала скаржитися матері:

– Йому матуся наспіла, що я і не працюю, і у квартирі його живу, і гроші витрачаю.

– Так вона правду сказала.

– Я на роботу влаштувалася продавцем-консультантом в універмаг. Вже майже місяць пропрацювала!

– Ти з ним два роки жила, а працювати, тільки місяць тому влаштувалася, коли свекруха запиляла, – у голосі Жанни Федорівни роздратування відчувалося все сильніше і сильніше.

– Її яка справа?

– Ви що, зовсім розбіглися?

– Зовсім, – донька приречено опустила очі.

– І де ти зібралася жити? У нас із батьком квартира двокімнатна, якщо ти не забула. Ми тебе із сином не потягнемо.

– Мамо, ну що нам з Ярославом робити?

– Іди до діда Федора! Ви там зареєстровані. Він старий, за ним догляд потрібен. От і доглядатимеш. Хоч якийсь від тебе толк буде, – скоріше наказала, ніж запропонувала мати.

– Ти хочеш відправити мене до села, доглядати старого діда?

– Доглядатимеш, нічого з тобою не станеться. Та й не село там, а цілком сучасне селище, і крамниці є, влаштуєшся кудись.

– Може, ми тут поживемо, а потім, – спробувала запропонувати щось своє Марина.

– Ні. Дід не сьогодні-завтра цей світ покине. Там, крім твого батька, спадкоємці набіжать і не подивляться, що ти там зареєстрована. Завтра субота, от батько вас туди й відвезе.

– А де, тато?

– Сьогодні п’ятниця, твій тато відзначає кінець робочого тижня, – мати встала з-за столу. – Прибери на кухні, бо я з вами сьогодні навіть не помилася!

Ярослав дивився у вікно старого дідусевого «Жигуля» на дерева, які миготіли на узбіччі. Настрій сумний, знову його кудись везуть. У друзів є тато, мама та квартира, де вони завжди живуть. А в нього…

Він ще пам’ятав першу квартиру, в якій жив. У нього там якийсь тато був, який постійно лаявся з мамою. Потім вони посварилися назавжди.

Після цього жив із мамою у бабусі, і навіть трохи у прабабусі з прадідусем. Потім з’явився новий тато, який теж постійно лаявся з мамою, а вчора вигнав їх із квартири.

Бабуся до себе не пустила, і тепер вони їдуть до прадіда, якого він погано пам’ятав. Була там колись і прабабуся, але вона вже покійна.

Ось під’їхали до хати. Старий дідусь чекав на них біля воріт. Привітався із сином, обійняв онучку. Потім якимось добрим поглядом подивився на правнука:

– Доброго дня, Ярославе!

– Привіт, дідусю!

– Як ти виріс! Я тебе востаннє бачив, коли ти ще й до школи не ходив. Бери свою сумку, пішли, покажу тобі твою кімнату.

Кімната була достатньо великою, з ліжком, шафою та столом.

– Пам’ятаєш, ти колись тут з мамою своєю жив? – Запитав прадід.

– Пам’ятаю, – спогади п’ятирічної давності ставали все яснішими і яснішими.

– Будеш тепер тут один жити, поряд зі мною, – показав пальцем. – Моє ліжко поряд із твоїм, за стінкою. Мамці твоїй ми виділимо іншу кімнату. Можеш сюди нікого не пускати, але за порядком сам стеж.

– Дякую! Я так мріяв про свою кімнату.

– Освоюйся! – усміхнувся дід. – Піду з твоєю мамою розбиратись.

Він пішов, а Ярослав став оглядати свої володіння. Поставив на стіл ноутбук, розклав у шафу свої речі.

Відчинив вікно. У голові майнула думка:

– Адже звідси можна одразу в город вилізти.

– Ярославе! – пролунав голос прадіда.

– Так.

– Бери відерце. Іди полуницю збирай! Ходімо, покажу, як це робиться!

Вийшли на город:

– Ось три грядки. Бери та збирай! Їсти можеш, скільки захочеш, – прадід посміхнувся, – але краще спочатку її помити.

Ярослав згадав, як нещодавно просив маму купити йому цих ягід, але в неї, як завжди, не було грошей, а тут їх, мабуть, тисячі, і такі солодкі.

І наївся, і повне відерце набрав, а ягід ще стільки багато. Приніс до будинку:

– Дідусю, а там ще багато лишилося.

– Якщо ти такий господарський, – той усміхнувся щасливою усмішкою. – Набери ще одне відро. Ми його через твого діда, бабусі відправимо.

– Гаразд, а де відро?

– Он стоїть. Тільки воно велике. Здолаєш?

Здолав. За годину щасливий і гордий заніс ще одне цебро.

Мама сиділа за столом і вплітала ягоди, які він приніс уперше:

– Будеш? – Запитала вона, вказавши на величезну миску, повну ягід.

– Ні, – засміявся Ярослав, зрозумівши, що сьогодні полуниці вже переїв.

Тут зайшли разом дід та прадід. У голові у хлопця, чомусь майнула думка:

– Я їх обох дідусями називаю. Вони не ображаються.

– Ярославе, пішли допоможеш нам! – Сказав прадід і по дорозі почав пояснювати. – У мене ще на горищі дві літні кімнати.

– Потрібно там порядок навести. Взимку там прохолодно, а влітку цілком можна жити. Потрапити туди можна з городу сходами, а можна через комірчину.

Вийшли з передпокою, і прадід продовжив пояснювати, де що:

– Це – сіни, ліворуч – тераса. Там улітку можна чай пити та спати. Праворуч – комора, там продукти зберігаються.

Зайшли в цю саму комірчину. Круті драбинки вели нагору. Якщо сам Ярослав залетів туди миттєво, дід забрався не поспішаючи, то прадід важко.

Чого тільки на горищі не було? Починаючи від меблів і закінчуючи травами, що висіли на мотузках.

А головне, були дві невеликі кімнатки з віконцями, там були й ліжка, і столи. Щоправда, старі й у пилюці.

– Зараз ми приберемо звідси все зайве, а завтра ти зі своєю мамкою наведеш тут лад. Сам я сюди, видно, більше не залізу.

Стали прибирати все велике та непотрібне. Ярослав посилено допомагав, а на думці крутилося занепокоєння:

– А чому прадідусь звертається до мене, немов тепер я за всім стежитиму?

Навели лад. Потім повечеряли. Картопля з м’ясом, посипана кропом, була і так смачна, а квас тільки посилював апетит. Дорослим апетит посилював не лише квас.

Наївшись, всі розійшлися по своїх кімнатах і одразу заснули. Сон після важкої роботи обіцяв бути міцним.

Вночі Ярослав прокинувся від якогось стогону, і долинав він з іншого боку стіни.

Схопився з ліжка і кинувся до сусідньої кімнати. Увімкнув світло:

– Дідусю!

– Внучку, піднятися не можу! Дай пігулку та водички, на тумбочці лежать.

Ярослав швидко підняв голову прадіда. Поклав йому в рот ліки та дав запити. Дістав телефон, але прадід похитав головою:

– Не дзвони! Зараз все пройде! Посидь зі мною небагато.

– Дідусю, з тобою правда все добре?

– Правда, правда! Просто я вже старий. Сьогодні перепрацював і перехвилювався, а здоров’я вже не те, – сказав Федір Тимофійович, немовби розмовляючи з дорослим.

– Дідусю, ти не хвилюйся! Я тобі допомагатиму.

– Ось і домовились, – і спитав. – Ти який клас закінчив?

– Третій.

– У нас тут школа поряд. Треба тебе перевести сюди. Підеш у цю школу?

– Піду. Тільки мама мені костюм не може купити, а старий уже маленький.

– Ми без мами сходимо, – подумавши, посміхнувся. – Навіть і ходити не треба. Завтра твого діда попросимо, щоб він нас по магазинах повозив.

Так вони й розмовляли, доки Ярослав не помітив, що у прадіда очі злипаються.

Федір Тимофійович прокинувся вранці й відчув, що поряд хтось лежить. Розплющив очі й мимоволі посміхнувся. Онук, поклавши йому голову на руку, спав поруч. Згадав, що вчора сталося, і так радісно стало на серці.

Спробував звільнити свою руку, але правнук одразу прокинувся, підняв голову:

– Дідусю, все нормально?

– Нормально. Пішли вмиватися!

За сніданком Федір Тимофійович наказав синові:

– Гено, ти нас з Ярославом звозиш у місто?

– Що надумали?

– Костюм йому треба до школи купити, – обернувся до внучки. – Наступного тижня переведеш сина до нашої школи!

– Гаразд, – і раптом хитро посміхнулася. – Ви мене з собою в магазин візьмете? Без мене ви все одно не знаєте, що купувати.

Збирайся! – дозволив дід.

Повернулися опівдні. Крім усього шкільного, мати школяра випросила у діда туфлі.

Після обіду вона сіла в батьківську машину і поїхала до міста у справах. Повернулася лише наступного ранку.

– Марино, сьогодні чи завтра, щоб перевела сина до нашої школи!

– Гаразд, – відразу попросила. – Дідусю, ти дай мені трохи грошей. Мало що там треба буде.

– Ти на роботу збираєшся влаштовуватись?

– Так. Ось сина переведу до цієї школи.

Переводила весь тиждень, зникаючи на день-другий, нарешті перевела.

Потім місяць влаштовувалась на роботу, зникаючи на кілька днів. Поверталася, щось готувала, наводила, як могла лад, і знову зникала. Іноді приїжджали бабуся та дідусь Ярослава. Перевірити онука та батька.

Прадід із правнуком залишалися одні, але не сумували, а навіть раді були цьому. Федір Тимофійович тому, що рідна кровиночка поруч. Навчав правнука господарювання.

Ярослав тому, що в нього є прадідусь, який його любить. Що є власна кімната, навіть три. Дві на горищі, куди можна запросити нових друзів. Дід купив йому цуценя, яке росло не щодня, а щогодини, перетворюючись на великого собаку.

Встигав правнук допомагати діду по городу та будинку.

А ще Федір Тимофійович оформив всю свою спадщину на правнука. На той світ прадід найближчим часом тепер не збирався, бо онука треба було підіймати, але так, про всяк випадок, щоб душа була спокійна! Бо все в руках Божих…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.