“– Фу, це неможливо їсти! Лідко, ну коли ти навчишся готувати, як людина?

– Фу, це неможливо їсти! Лідко, ну коли ти навчишся готувати, як людина? – Скривилася свекруха. – Ну, так устань і котись звідси! – Дала я відсіч за святковим столом

– Лідочка, а де сільничка? – Раїса Петрівна поблажливо посміхнулася гостям. – У неї все завжди не на місцях.

Ліда мовчки подала сіль. За столом сиділи колеги – день народження Марії Василівни. У своїй, Лідиній, двокімнатній квартирі.

– Ігорю, любий, передай мамі хліба, – свекруха ніколи не просила нічого у невістки прямо.

Ліда стояла біля плити, помішувала підливу. У відображенні каструлі бачила, як Раїса Петрівна царствено оглядає  стіл. Шукає вади.

Два роки тому свекруха з’явилася тут із двома валізами.

– Мамці треба відновитися після інсульту, – пояснював тоді Ігор. – Ну, місяць, максимум два.

Місяць перетворився на роки. Раїса Петрівна зайняла велику кімнату, розвісила свої фіранки, розставила статуетки. Ліда з чоловіком тулилися у спальні розміром із комору.

– А що то за салат? – свекруха нарешті дісталася до олів’є.

Серце у Ліди тьохнуло. Єдина страва, яка у неї виходила ідеально. Мама навчила його готувати ще у дитинстві, передавши всі секрети: особливу заправку з гірчицею, правильні пропорції, любов до процесу.

– За маминим рецептом, – тихо відповіла Ліда.

Раїса Петрівна відправила до рота повну ложку, задумливо прожувала, наморщила носа.

– Фу, це неможливо їсти! Лідко, ну коли ти навчишся готувати, як людина?

Повітря в кімнаті згустилося. Марія Василівна уткнулася в серветку, сусіди раптом заметушилися з тарілками. Ігор винно глянув на дружину:

– Мамо, ну навіщо ти так…

– А що таке? Я правду говорю. Моя покійна свекруха завжди вчила: якщо не вмієш, не берись.

Щось лопнуло всередині Ліди. Наче натягнута струна, яку смикали п’ятнадцять років поспіль.

Вона повільно поклала ополоник і обернулася. Голос пролунав напрочуд спокійно:

– Ну, так устань і котись звідси!

Свекруха похлинулася чаєм:

– Що ти сказала?

– Я сказала: встань і котись! З моєї квартири!

Ігор схопився, стілець перекинувся:

– Лідо! Ти що твориш? Перепроси зараз же!

– Я не перепрошуватиму!

Ліда підійшла до шафи, дістала теку з документами:

– Ось, помилуйтеся. Свідоцтво про власність! Бачите чиє ім’я? Моє!

Раїса Петрівна почервоніла:

– Ігорю! Ти чуєш, як зі мною розмовляють?

– Чую. І знаєте, що? Мені подобається!

Ці слова здивували саму Ліду. П’ятнадцять років збирала їх у собі, а тепер вимовляла легко, наче звільняючись від важкого каменю на грудях.

– Лідо, негайно припини! – Ігор метався між дружиною та матір’ю.

– Це ж моя мати!

– А це моя квартира! Хочеш захищати матусю – вали разом із нею!

– Ми чоловік і дружина! Сімнадцять років!

– Були чоловіком та дружиною. Тепер ви просто двоє нахлібників у моєму будинку!

Гості випарувалися за три хвилини. Марія Василівна бурмотіла вибачення, збираючи подарунки, сусіди раптом згадали термінові справи. За п’ять хвилин квартира спорожніла.

Раїса Петрівна металася по кімнатах:

– Я нікуди не поїду! Це знущання! У мене хворе серце!

– У вас три дні, – незворушно промовила Ліда, збираючи брудний посуд.

– Лідо, ну давай спокійно поговоримо… – Ігор спробував узяти її за руку.

Ліда відсмикнула руку:

– Поговорили вже! Три дні на збори!

– А куди ми підемо? Мама не має свого житла!

– Орендоване є! Готелі є! Подруги нарешті.

– Лідо, це ж моя мати!

– А я, виходить, хто? Прислуга?!

Ігор розгублено мовчав. Вперше за роки шлюбу не знайшов, що відповісти.

– Саме так, – кивнула Ліда. – Три дні!

На кухні вона чула їх приглушені голоси: свекруха схлипувала, вимагала від сина рішучих дій, Ігор щось бубонів про тимчасові труднощі, обіцяв усе залагодити.

На третій день вони все ще були вдома.

– Слюсар приїде о другій, – повідомила Ліда за сніданком.

Ігор упустив ложку:

– Ти серйозно?

– Цілком. Ваші речі складу біля під’їзду акуратно, не хвилюйтесь.

– Ігорьку, вона ж мене на вулицю виганяє! – заволала свекруха.

– Не на вулицю. В під’їзд! А далі, як хочете.

Раїса Петрівна схопилася за серце:

– У мене тиск підскочив!

– Аптека поряд. Купіть корвалол.

Ігор спробував стати між ними:

– Лідо, це жорстоко…

– Жорстоко – це сімнадцять років терпіти хамство у власному домі!

До обіду їхні речі акуратними стосами стояли біля під’їзду. Новий замок блищав на дверях. Сусіди цікавилися, але запитань не ставили – надто часто чули скандали із цієї квартири.

Увечері вони повернулися – Ігор із роботи, свекруха із поліклініки. Ключ не підійшов. Раїса Петрівна почала дзвонити в домофон, вимагати пояснень. Ліда не відповідала.

За дві години вони зникли разом із валізами.

Пів року Ліда жила сама. Квартира здавалася їй величезною – можна було ходити босоніж, залишати кухоль на столі, включати музику, коли хочеться. У великій кімнаті поставила письмовий  стіл, повісила сімейні фотографії.

Той самий салат більше не готувала. Рецепт ніби розчинився разом із болем.

Ігор дзвонив перший місяць – благав зустрітись, поговорити. Ліда скидала виклики. Потім він затих.

А у суботу прийшов на роботу. Ліда працювала у невеликій будівельній фірмі, вела документацію. Побачила його в коридорі – постарілий, змарнілий, у м’ятій сорочці.

– Можна поговорити?

Вона мовчки кивнула, провела в переговорну.

– Лідо, давай усе забудемо і почнемо заново, – він сів навпроти, потер утомлені очі.

– Мама погодилася знімати окремо. Ми щось знайдемо.

– І?

– Повернуся додому. Житимемо, як нормальна сім’я.

Ліда уважно розглядала його обличчя. Коли він став таким чужим? Знайомі зморшки, родимка на щоці, а відчуття, що дивиться на незнайомця.

– Лідо, ну скажи хоч щось…

– А навіщо?

– Як навіщо? Сімнадцять років шлюбу!

– Так, сімнадцять років я була зручною. Прала, готувала, терпіла хамство. А де ти був, коли твоя мати мене принижувала?

Ігор почервонів:

– Я ж не хотів сварок…

– Не хотів сварок із мамою. А зі мною можна було. Я ж нікуди не подінусь, так? – Але ж поділася, як бачиш.

Він ще хвилин десять говорив про помилки, другий шанс, спільні плани. Ліда слухала навпіл. За вікном переговорної зеленіли молоді липи – пізня весна видалася теплою.

– Мама дуже змінилася, – закінчив він. – Зрозуміла свої помилки.

– А ти зрозумів свої?

Ігор розгублено замовк.

– Ось і відповідь, – підвелася Ліда. – Успіхів вам!

– Але ж ми любили один одного!

Ліда зупинилася біля дверей:

– Ні, Ігорю. Ти любив зручність. А я боялася залишитись сама.

Увечері вона гуляла у сквері біля будинку. Улюблена бабусина лава під липами. На сусідній сиділа молода мама з малюком, який плакав.

– Може допомогти? – Запропонувала Ліда.

– Дякую, кольки замучили зовсім.

Ліда розповіла про бабусині способи – тепла пелюшка на животик, особливий масаж, трав’яний чай для мами. Жінка вдячно слухала.

– А у вас є діти? – спитала насамкінець.

– Не вийшло, – відповіла Ліда без звичної гіркоти.

Повертаючись додому, думала, що могло б і вийти. В іншому житті, з іншою людиною. Але те життя залишилося позаду – разом зі страхом щось міняти.

Підіймаючись сходами, діставала ключі – новенькі, блискучі. Свої ключі від своїх дверей. Від свого життя.

У поштовій скриньці лежав лист від рієлтора – пропозиція продати квартиру. Дорого дуже, центр таки. Ліда посміхнулася і порвала папірець.

Не продасть. Тут її коріння, бабусині фотографії на стінах, мамин письмовий стіл. Тут вона навчилася говорити “ні”.

А вранці, заварюючи каву на одну персону, Ліда спіймала себе на думці: коли востаннє почувала себе так легко? Мабуть, у дитинстві. До заміжжя, до постійної напруги, до страху зробити щось не так.

Тепер могла робити, що хотіла. І це було… визволенням.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.