– Цими вихідними треба буде відвідати моїх батьків, а наступними – поїдемо до твоїх. У тебе плани не змінилися? – Карина сиділа за столом і гризла кінчик кулькової ручки.

Перед нею лежав пошарпаний блокнот.

– Не змінилися, – обізвався Лев, помішуючи щось у маленькій пательні. – Ти точно не вечерятимеш? Бо я тут щось «нахімічив» на двох.

– Ой, ні. Я вже поїла на роботі.

Лев зняв пательню з плити, поставив її на маленьку підставку і сів навпроти Карини, заглядаючи в блокнот.

– Так, покажи мені, що у нас з розкладом, – він повернув записник до себе. – Супер. Мене все влаштовує.

– Відстріляємось цього місяця, а потім можна буде взяти перерву. Ну що, як завжди у нас «завали на роботі»?

– А як інакше, – посміхнулася Карина. – Так, я спати пішла. Добраніч. До речі, сьогодні я розмовляла з твоєю мамою, вона знову питала про аналізи…

– Ох, знову ця пісня, – видихнув Лев.

– Так. Але я сказала, що там все складно і вона начебто відстала. Просто май на увазі. Перепитає по-любому! Ну, все. Добраніч.

Карина махнула рукою у бік чоловіка і пішла до спальні. Лев, акуратно переклавши тушковане м’ясо в тарілку, пішов до себе у вітальню і зачинив двері. А потім сів за комп’ютер і увімкнув серіал…

…Минув ще один день їхнього фіктивного шлюбного життя.

Лев і Карина вирішили з’їхатися п’ять років тому, коли обидва опинилися у скрутному становищі.

Переїхавши з маленьких містечок одразу до столиці, вони не думали, що їм доведеться не жити, а виживати серед усіх цих висоток, кав’ярень та супермаркетів.

Опинившись на межі, Лев запропонував шалену ідею – наймати разом квартиру, жити рівно навпіл. Була одна проблема: батьки з обох боків не прийняли б таке різностатеве співмешкання.

Тому було ухвалено рішення повідомити їм, що Лев із Кариною перебувають у стосунках, тому й з’їхалися. Інші подробиці свого життя вони, звичайно ж, опустили.

А через рік зрозуміли, що бути у шлюбі, а не у звичайних відносинах, набагато вигідніше. Вони домовилися, що візьмуть іпотеку і виплачуватимуть разом, а потім просто продадуть житло та розділять навпіл. Буде своєрідний капітал.

Та й суспільство ставилося до них з великою повагою, коли вони стали вважатися чоловіком та дружиною.

Карина могла прикриватися Левом на роботі, уникаючи залицяння наполегливих колег. А Лев міг просуватися кар’єрними сходами, зрозумівши, що до сімейних людей довіри більше, ніж до одиноких кар’єристів.

Так і мешкали. Навіть зіграли фіктивне весілля, запросивши лише батьків.

– Ми з тобою справжні любителі навпіл! – сміявся Лев. – Кому розкажеш, не повірять.

– Сподіваюся, ти жартуєш, бо розповідати про таке не можна категорично. Люди не зрозуміють. А деякі й донести можуть…

– У нас же не радянський режим.

– І все ж таки.

– Карино, не панікуй. Фіктивні шлюби можуть анулювати, якби один із нас був іноземцем. А так, мало чому ми живемо разом. Може, у нас таке ось… кохання, – на цьому слові Лев затнувся, а Карина закашлялася.

– Та яке у нас може бути кохання? – Розсміялася вона. – Ми ж різні. Були б у справжньому шлюбі, то, впевнена, одразу б розбіглися.

– Зараз же якось живемо, – ображено промовив Лев.

– Зараз не по-справжньому, Льова. Тут немає відповідальності. Кожен сам собою, по ідеї. Від цього лише простіше.

– Ну так …

– Простіше… Хоча… ні я, ні Карина не були у справжньому шлюбі. Звідки їй знати, як має бути насправді? – міркував про себе Лев.

Прикидатися чоловіком і дружиною виявилося не так уже й важко, як здавалося на перший погляд. Вони дружили, обидва були інтровертами, віддавали перевагу тихим і затишним вечорам у стінах будинку, а не галасливим зустрічам з друзями.

Обидва замовляли додому їжу, викликали клінінг по черзі, абсолютно спокійно могли купити один для одного ліки дорогою додому, та вітали рідню з усіма святами. А у вихідні дивилися фільми.

Навколишні вважали їх ідеальною парою з ідеальною сумісністю, але Карину та Лева це тільки тішило.

Іноді Карина питала у Лева, що чекає на них у майбутньому. Тоді Лев знизував плечима. У такі моменти Карина говорила сама, а він слухав.

– Я не уявляю, як ми житимемо окремо один від одного. Це дивно, скажи? Ми живемо разом, робимо все, що захочемо, кожен має свої межі, але при цьому, без тебе я взагалі не уявляю себе.

– А потім думаю, а якщо хтось із нас … закохається? Не в когось стороннього, а один в одного… Це ж все, кінець.

– Не знаю, як ти, Льово, але я чітко засвоїла, ще з дитинства, що кохання завжди ранить і завжди супроводжується скандалами та думками про розлучення.

– У моїх батьків завжди так було. Казали, що кохають одне одного, але вдома жодного дня не минуло, щоб вони не сварилися. Тож мама і дивується нам. Говорить, ідеальна сумісність. Дивно навіть, так?

Лев кивав і підтакував, думаючи про своє.

Карина, як вогню, боялася стосунків. Вона завжди бачила лише сварки та розбіжності. І не мало значення, на кого вона посилалася в такі моменти – на батьків, на знайомих, на зовсім чужих їй людей.

Але вона боялася втратити свою свободу. Нині їй було добре. Ніхто не дошкуляв питанням про шлюб, але всередині цих «підроблених» відносин вона була сама собою.

Раніше Лев намагався пояснити Карині, що не кожна людина втрачає себе в парі, що не кожна жінка позбавляється хобі, роботи відразу після заміжжя.

І не кожна біжить народжувати купу дітей стрімголов. Але для Карини навіть саме слово «відносини» було, як червона ганчірка для бика.

Лев був романтиком. І він вірив, що жити можна душа в душу, і, як у фіналі казок, «поки смерть не розлучить їх».

За тиждень вони стояли на веранді у батьків Лева. Карина зображала відповідальну та покірну невістку, завжди була доброзичлива та ввічлива до свекрухи.

Наталя Павлівна любила Карину й одразу прийняла до родини. І Карині було часом шкода, що вони з Левом обманюють таку чудову людину.

Бентежили лише питання про дітей, які, за логікою всіх навколишніх, повинні обов’язково з’являтися одразу після весілля.

Але Лев і Карина жодного разу в житті не торкалися один одного. Обійнятися, втішити, ласкаво потріпати по волоссю, але не більше. Спали завжди окремо, і особистим життям один одного, поза їхнім фіктивним шлюбом, не цікавилися.

– Тепер можна видихнути й найближчі пару місяців нікуди не мотатися, – подумала про себе Карина, мріючи скоріше дістатися свого ліжка.

– Дякую вам, було дуже смачно! – Звернулася вона до свекрухи.

– Заїжджайте частіше, – Наталя Павлівна обійняла невістку і засунула в руки маленький пакетик.

– Ой, що це?

– Мій подарунок тобі. На твій день народження я не змогла вирватися, не вдалося передати. Тримай, удома подивишся, – свекруха підморгнула Карині.

Та ввічливо усміхнулася.

– Льово, я в машині, – сказала Карина. – До побачення! Дякую за подарунок. І за пиріг! Він дуже смачний! Потрібно буде вдома такий приготувати.

– До побачення, Карино. Я тобі рецепт надішлю ввечері.

Наталя Павлівна стояла на веранді поряд із сином. Обидва мовчали та прислухалися. Коли силует Карини зник за воротами, а двері машини грюкнули, жінка повернулася до Лева.

– Як у вас справи? – тихо спитала вона.

– Так само, мамо.

– Синку, треба їй зізнатися …

– Ні, мамо, не можу. Її це тільки злякає. Ти ж знаєш, у неї сприйняття світу таке, що щойно чує слово «кохання», то одразу ж руки в ноги – й бігти.

– Ой, не знаю, синку. Я тебе з твоєю шаленою ідеєю підтримала, підіграю тобі у вашій грі, Карині нічого не говорю, але, як не сьогодні-завтра вона вирішить, що все, вистачить і ви розбіжитесь.

Лев глянув собі під ноги.

– Не вирішить, мамо. Повір мені, Карина точно не вирішить. Вона цінує свою свободу, але цінує і наші…відносини.

– Навіть, якщо сама не розуміє, що відбувається. Нам час. Я тебе люблю! – Лев обійняв Наталю Павлівну, поцілував у верхівку і пішов до машини.

Коли він сів у машину, Карина жартівливо поцікавилася, чи не її часом вони обговорювали.

– Мама тебе дуже любить. Суворо наказала, щоб я тебе нікому не віддавав.

– А ти? – лукаво запитала Карина, граючи у звичну гру.

– А я сказав, що й так нікому не віддам, – відповів Лев, відводячи погляд. Бо кохаю тебе всім серцем і душею з самого початку.

– Для мене наш шлюб ніколи не був грою! Я тебе ніколи не скривджу, я не твої батьки, не твої знайомі – я – це я! Фух! Нарешті я це сказав.

Карина притислася до сидіння, перелякано витріщивши очі, та роззявивши рота, ніби хотіла закричати від жаху.

Лев вже хотів перепросити, що так її налякав своїм зізнанням, але побачив, що по щоках Карини покотилися сльози, і вона рвучко притислася до нього, обіймаючи.

– Я думала, ти ніколи цього не скажеш, бо я теж тебе кохаю! – хрипко відповіла вона.

Тепер настала черга Лева здивовано кліпати очима. Після цих зізнань, він, нарешті, зробив те, про що давно мріяв – ніжно припав до її губ у довгому поцілунку.

– Нарешті порозумілися! Слава тобі Господи! – подумала мати, з цікавістю вдивляючись у вікно автівки…

Те, що починалося, як фіктивний фарс, переросло у справжнє кохання, коли й в горі, і в радості…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. Ставте вподобайки.