– Я рюкзаки поки що в коридорі кину, – бадьоро вимовив незнайомий довговязий хлопець, кидаючи на підлогу дві об’ємні спортивні сумки.
Мар’яна завмерла на порозі власної квартири, так і не встигнувши зняти плащ. У передпокої було тісно. Крім незнайомця, біля дзеркала переминався з ноги на ногу її чоловік Геннадій, а на лаві для взуття по-господарськи розташувалася свекруха Ірина Матвіївна.
– А що тут діється? – Мар’яна перевела погляд із сумок на чоловіка. Геннадій відвів очі і почав старанно вивчати малюнок на шпалерах.
– Мар’яно, ну що ти на порозі стала, проходь, – защебетала свекруха, підводячись з лави. – Ми тут приготували вам сюрприз. Кирило приїхав!
– Який ще Кирило?
– Ну як же, племінник мій, син сестри двоюрідної з області, – Ірина Матвіївна підійшла ближче, загороджуючи собою парубка.
– Хлопчик інститут закінчив, йому роботу у місті шукати треба. А ціни на орендоване житло зараз, сам знаєш які – космос! Ми з Геннадієм порадилися і вирішили, що він поки у вас зупиниться. У вас все одно кімната друга порожня.
Мар’яна мовчки пройшла повз родичів, повісила плащ на гачок і сполоснула руки у ванній. Ніякої розгубленості вона не відчувала, тільки глухе роздратування, яке збиралося останні кілька місяців.
Вона повернулася до передпокою.
– Геннадію, – промовила Мар’яна. – Ми з тобою радилися з приводу того, що у нас житиме доросла стороння людина?
Чоловік нервово потер шию.
– Ну, Мар’яно… Давай потім обговоримо. Мама зателефонувала вчора ввечері, сказала, що Кирило уже квитки взяв. Що мені робити? На вокзалі його покинути? Ми ж свої люди, треба допомагати.
– Учора ввечері? – Мар’яна притулилася до одвірка. – Тобто ти знав із учорашнього дня. І вранці, коли ми пили каву, ти забув мені сказати, що ввечері нашу квартиру перетворять на гуртожиток?
– Ой, почалося! – Ірина Матвіївна обурено сплеснула руками, але одразу ж затнулася під важким поглядом невістки.
– Що ти з мухи слона робиш, Мар’яно? Хлопчик тихий, сидить за комп’ютером, нікому не заважає. Поїсть, що дадуть, багато місця не займе. Від вас не зменшиться! Проте рідні допоможемо.
Хлопець на ім’я Кирило у цей час уже стягнув кросівки і впевнено потопав босоніж у бік вітальні, на ходу дістаючи з кишені телефон.
– Ірино Матвіївно, – Мар’яна говорила не підвищуючи голосу. – Ви чудово знаєте, що цю квартиру купили мені задовго до шлюбу з вашим сином. І вільна кімната – це мій кабінет, де я іноді працюю вечорами. Там лежать мої документи та техніка.
– То прибереш документи! – Свекруха узялася в боки. – Що за егоїзм такий, га? Тобі для рідного племінника чоловіка кута шкода? Ви удвох на вісімдесяти квадратах живете, буржуї! А хлопчик там, в області, повинен киснути?
Геннадій спробував вклинитися між ними.
– Дівчата, ну годі! Мамо, не кип’ятись! Мар’яна, правда, нехай поживе кілька тижнів. Він швидко знайде роботу, найме студію і з’їде. Я сам за ним прибиратиму, обіцяю. Тобі взагалі нічого робити не доведеться.
Воно й зрозуміло, Геннадій завжди намагався згладити кути. За п’ять років шлюбу Мар’яна вивчила цю тактику напам’ять: погодитись з мамою, щоб не слухати закиди, а потім повісити всі побутові проблеми на дружину.
– Кілька тижнів? – Мар’яна схрестила руки на грудях. – Геннадію, ти пам’ятаєш, як твоя троюрідна сестра жила у нас пару тижнів три роки тому? Вона з’їхала за п’ять місяців. І то лише тому, що я сама знайшла їй кімнату та сплатила перший місяць.
– Ну, це інше! Кирило – хлопець серйозний.
У вітальні пролунав гучний електронний звук – племінник уже ввімкнув телевізор і знайшов приставку.
– Значить так, – Мар’яна втомлено потерла перенісся. Сперечатись зараз було марно. Виставляти хлопця із сумками в ніч вона не збиралася, але й обслуговувати чужого дорослого мужика в її плани не входило.
– Добре. Два тижні.
Ірина Матвіївна переможно посміхнулася і подивилася на сина.
– Але у мене умови, Геннадію, – Мар’яна перевела погляд на чоловіка. – Ти сказав, що сам прибиратимеш за ним. Чудово!
– Запам’ятай, – я не готую на твого племінника. Я не перу його речі. Я не мию за ним посуд. І я не даю йому грошей на проїзд чи кишенькові витрати. Ви з мамою вирішили дати притулок родичу – ви й несете за нього повну відповідальність.
– Та без проблем! — радісно випалив Герман, упевнений, що легко відбувся. — Я сам усе організую. Подумаєш, тарілку супу налити.
– От і добре, – фиркнула свекруха, поправляючи кофту. – Бо розвели тут трагедію на порожньому місці. Піду я, пізно вже. Гено, проведи матір. І Кирилу постеліть, він з дороги втомився.
Минуло десять днів. Мар’яна сиділа на кухні з ноутбуком. За стіною, в її колишньому кабінеті, голосно бубонів комп’ютерний шутер.
Кирило виявився геймером. Роботу він, зважаючи на все, шукати не поспішав, мотивуючи це тим, що «потрібно спочатку озирнутися в місті і звикнути до клімату».
Геннадій, як і слід було очікувати, зламався на третій день. Спочатку з’ясувалося, що Кирило їсть, як не в себе. Каструля борщу, якого Мар’яні та Геннадію вистачало на три дні, зникала за один вечір.
Геннадій спробував натякнути племінникові, що продукти коштують грошей, але той щиро здивувався і сказав, що його вдома годувала мама.
Потім постало питання прибирання. Геннадій чесно намагався мити за племінником посуд, але після важкого робочого дня його ентузіазм швидко вичерпався.
У раковині почала збиратися гора тарілок. Мар’яна до них принципово не торкалася. Вона купувала собі готову їжу, розігрівала, їла і одразу мила за собою одну тарілку.
Сьогодні увечері Геннадій не витримав. Він зайшов на кухню, глянув на переповнену раковину, на порожню каструлю на плиті і важко опустився на табурет.
– Мар’яно, ну це неможливо, – чоловік потер утомлені очі. – Він знову з’їв усі котлети. Я прийшов із роботи голодний, а в холодильнику миша зашморгнулася.
– Я тебе попереджала, – Мар’яна не відводила погляду від екрану ноутбука. – Ти сам узяв на себе відповідальність.
– Так, але ж ти бачиш, що я не впораюся! – розлютився Геннадій. – Тобі що, складно було приготувати вечерю на всіх? Ти ж жінка, хоронителька вогнища! Чому ми маємо жити, як у комуналці? Кожен сам за себе?
Мар’яна повільно зачинила ноутбук.
– Бо це не мій гість, Геннадію! – Вона подивилася чоловікові просто у вічі. – Це твій проєкт! Твоєї мами та твій. Ви за моєю спиною вирішили привести в мій будинок людину, яка не вміє за собою доглядати. А тепер ти ображаєшся, що я відмовляюся бути безплатною слугою для вас обох!
– Я не прошу бути слугою! – Чоловік підвищив голос. – Я прошу трохи людських стосунків! Мама дзвонить щодня, питає, як тут Кирило.
– А мені їй і сказати нічого. Він спить до обіду, грає у приставку, а увечері вимагає вечерю. Я з ним лаятись не хочу, він же родич.
– А зі мною, значить, хочеш? – Мар’яна посміхнулася. Спокійно без істерик.
– Тобі простіше скандалити зі мною, щоб я прогнулась і почала обслуговувати вас, ніж поставити на місце нахабного хлопця і відмовити мамі!
Вона встала з-за столу.
– Куди ти? – насторожився чоловік.
– Спати. Завтра тяжкий день.
Наступного дня, повернувшись із роботи, Геннадій побачив дивну картину. У передпокої не було взуття дружини. На вішалці не висів її плащ.
Він пройшов на кухню, очікуючи побачити записку на столі, але там було порожньо. Тільки гора немитого посуду від Кирила стала ще вищою.
Геннадій дістав телефон і набрав номер Мар’яни. Вона відповіла після третього гудку.
– Мар’яно, ти де? Затримуєшся?
– Ні, Геннадію. Я вдома.
– У сенсі вдома? Я у квартирі, тебе тут немає.
– Я у своїй старій студії на околиці, – відповіла дружина. – Пам’ятаєш, ту саму, яку я здавала? Мешканці якраз з’їхали минулого тижня. Дуже вдало збіглося.
Геннадій завмер.
– Ти що, пішла? Через Кирила?! Мар’яно, ну це ж дитячий садок!
– Я не пішла через Кирила. Я пішла через тебе.
Голос Мар’яни звучав рівно, без надриву.
– Я зрозуміла, що в моїй квартирі мені немає місця. Ти не можеш захистити наші кордони. Тобі важливіше бути хорошим сином і добрим дядьком, ніж добрим чоловіком. Ти готовий терпіти бардак, нахабство, аби Ірина Матвіївна була задоволена.
– Та я його завтра виставлю! – Вибухнув Геннадій. – Присягаюся!
– Не треба, – Мар’яна зітхнула.
– Виставляти нікого не треба. Живіть. Мама буде рада, що ти такий гостинний. А мені просто потрібна тиша та спокій. І чиста раковина.
– І довго ти там сидітимеш?
– Поки не зрозумію, що ти готовий жити своїм розумом, а не маминими вказівками.
Минуло три тижні. Мар’яна так і не повернулася у свою велику квартиру. Вона спокійно жила в маленькій студії, багато працювала і нарешті висипалася.
Геннадій дзвонив майже щодня. Спочатку вмовляв, потім сердився, потім скаржився.
Кирило, за його словами, зовсім відбився від рук. Роботи не шукав. Ірина Матвіївна приїжджала двічі на тиждень, щоб приготувати їм їжу, але після того, як Кирило нахамив і їй, заявивши, що суп пересолений, свекруха теж перестала з’являтися, пославшись на хворе коліно.
Тепер Геннадій жив у квартирі віч-на-віч із дорослим неробою. Він сам прав, сам мив посуд і сам купував продукти, бо вигнати родича надвір йому так і не вистачило духу. Що люди скажуть?
А Мар’яна просто спостерігала за цим здалеку, попиваючи каву вранці у повній тиші. Терпіння у неї майже не залишилося.
В її голові дозріла слушна думка, – підуть племінник з рідним дядьком на постійне місце проживання до рідної матінки, – годі! Як кажуть, – хорошого потроху…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!