Тетяна вперше зустрічала Різдво одна. У маленькому дачному будиночку за 40 кілометрів від міста.
Цей затишний дерев’яний будиночок, наповнений атмосферою щастя і тепла, вони побудували з чоловіком 15 років тому. З тих пір приїжджали сюди на Різдво разом з дітьми. Прикрашали різдвяну ялинку у дворі, писали записки з побажаннями. Смажили гуску з яблуками, дарували один одному подарунки і раділи простому щастю бути разом.
Діти виросли. Дочка вийшла заміж і поїхала в іншу країну, а син, поїхав на заробітки в інше місто ,там і залишився. Вони намагалися вирватися на Різдво, але не завжди виходило.
Тетяна з Миколою, так звали чоловіка, найчастіше святкували удвох. Прикрашали ялинку, смажили гуску і писали записочки з бажаннями. Правда, бажання у них тепер були однакові: здоров’я і прагнення бачити дітей частіше.
Рік тому Коля пішов з життя. Ні на що не скаржився – не вмів. А хвороба зробила своє… Тетяна залишилася одна. Діти кликали до себе. Але залишати рідне місто і місце спочину чоловіка жінка не хотіла. А в гості до дітей їздила багато разів.
Ось і зараз – майже весь грудень провела у дочки. Але до Різдва повернулася. Не могла не повернутися і не приїхати в дороге для серця місце.
Тетяна вийшла на зупинці поблизу дачного селища. Жадібно вдихнула чисте сільське повітря і пішла знайомою доріжкою вздовж соснового лісу…
Залишки снігу лежали на посипаній хвоєю землі. Невеликий морозець освіжав повітря. Під ногами шаруділо приморожене листя з декількох листяних дерев біля дороги.
У дачному селищі, зазвичай порожньому в зимовий період, сьогодні витав легкий і приємний запах шашликів, що готувалися, лунали голоси, чувся сміх дітей. «Ну, не зовсім самотньо буде», – подумала Тетяна, підходячи до свого будинку.
Будинок зустрів її незвичним холодом і незрозумілою тугою. Жінка постояла трохи біля дверей, з сумом оглядаючи рідні стіни. Потім, недбало кинувши сумку на диван, притягла дрова і зайнялася прибиранням.
Нехитре заняття змінило настрій і трохи заспокоїло тужливе серце. Тетяна відчула себе щасливою. З радістю прикрасила улюблену ялинку, приготувала пару салатів і поклала під чарівне дерево коробочку з запискою.
У ній було одне бажання. «Хочу, щоб поруч була рідна людина.» Що мала на увазі, вона не знала. Просто написала те, що хотіла зараз. Написала і все. ..
З келихом червоного Тетяна зустріла Різдво. Трохи посиділа під улюбленою ялинкою і пішла спати. Тепле ліжко зі знайомим запахом, тріск дров у каміні, приємні спогади заспокоїли. Жінка закрила очі і занурилася в глибокий сон.
У якийсь момент сон перестає бути сном… Вона відчула незвичайний і радісний настрій. Встала з ліжка і виглянути у вікно. Що це? Ялинка у вогниках, і дівчина — в білому. З немовлям на руках. Вона підходить до прикрашеного дерева. Нахиляється. Кладе немовля під ялину. Відкриває заповітну коробочку, забирає записку і зникає….
Тетяна прокинулася рано. Випила кави. Згадала сон… Треба ж такому наснитися? Вийшла у двір. І не знаючи навіщо, заглянула в коробочку — записки не було. Нічого не розуміючи, жінка увійшла в будинок і несподівано відчула гостре непереборне бажання повернутися в місто. Здається, нема чого. Але чомусь треба. Вона швидко зібралася і через 10 хвилин стояла на зупинці.
Навколо було пустельно. Дачне селище ще спало, та й на трасі було не дуже жваво. Вона не знала, коли буде автобус, тому підняла руку в надії зупинити машину.
Їй пощастило. Буквально відразу ж зупинився старенький форд. Молодий хлопець привітно помахав рукою. Тетяна із задоволенням сіла на сидіння поруч з водієм і почала весело базікати про незрозумілу погоду, про Різдво, про побачене.
Хлопець, його звали Віталій, жваво включився в розмову. Розповів, що їде до міста — дружина народжує. Поїхав провідати батьків на свято. Дружина, їй ще до пол огів два тижні було, не захотіла. Залишилася вдома, а сьогодні подзвонила, що народжує.
Ось він і прагне швидше до міста — син не повинен народитися без нього. Сказав і додав швидкість….
Тетяна прокинулася через кілька годин у лікарні. Перше, що вона почула від лікаря, було те, що їй пощастило. Струс мозку, втрата свідомості, перелом руки, але полежати кілька днів доведеться. Така жахлива аварія — варто побути під наглядом.
«А Віталій, як він?» — ледь чутно запитала Тетяна.
«Ви про водія? А він — ваш родич? Загин ув на місці», — з гіркотою в голосі промовив лікар.
«А його син?» — не вгамовувалася жінка.
«З ним не було сина», — відповів лікар, не розуміючи, про що йдеться.
Тієї ночі Тетяна не могла заснути. Всю ніч перед очима з’являлося веселе, задоволене обличчя Віталія… У голові лунала його розповідь про дружину, про сина…
«Він поспішав до пологового будинку, – згадувала вона, – щоб бути присутнім при народженні сина. Як там його дружина?»
Думки одна за одною бігали, не давали заснути. Тривога наростала, переживання заповнили жінку повністю і не відпускали. Змушували знову і знову повертатися до того дня…
Вранці прийшов слідчий з необхідними паперами про припинення справи про аварію. Тетяна, підкоряючись ще не осмисленим нею відчуттям, почала розпитувати поліцейського про дружину Віталія.
Те, що почула, привело в жах…
Оленька, так називав Віталій свою дружину, відчувши початок переймів, вийшла в коридор. І прогулювалася, злегка підстрибуючи. Однією рукою вона трималася за живіт, інша лежала на попереку, ніби притримуючи наступаючі перейми. Вона нізащо не хотіла народжувати без чоловіка. Була впевнена, що він встигне.
Вкотре задзвонив телефон Віталія:
«Ти де? Я вже не можу терпіти!» — майже прокричала вона в трубку… Кілька секунд дівчина не розуміла, що їй кажуть… А потім видала гучний крик і впала посеред коридору…
Вона чула тупіт ніг. Її везли кудись. Чула команди лікаря. Рефлективно все робила, народжувала. Чула крик дитини. Розмови персоналу. Вона все чула, але нічого не відчувала. Порожнеча навколо, серце, ніби зупинилося. Вона ніби пішла в інший світ, безмовний і порожній…
У день своєї виписки Тетяна вже знала, що робити.
У чому вона переконувала лікарів, як домовлялася – можна тільки уявити. Але з цього дня жінка практично не покидала палату молодої матусі. Хіба що 3-4 рази. Коли їздила провідати хворих батьків Віталія і перевозила речі Олі з гуртожитку в свою трикімнатну квартиру…
Оля лежала мовчки, не рухаючись, і тільки дивилася в стелю.
«Це мине», – говорили лікарі.
«Це мине», – вірила Тетяна. Вона годувала дівчину з ложечки, базікала з нею, читала книжки, розповідала про Івана, так Віталій називав малюка. А іноді приносила світлоокого козака в палату до мами.
Виписали їх через місяць. Забирала маму і новонародженого Тетяна не одна. Прийшли друзі молодої сім’ї…
Спілкування з друзями, теплота будинку зробили своє. Оля трохи пожвавішала. Не спускала сина з рук і, дивлячись на нього, посміхалася. А ввечері підійшла до Тетяни ззаду, обійняла, притиснулася і тихо сказала:
«Дякую, мамо».
Ви вже здогадалися, з ким зустрічала Тетяна наступне Різдво. З рідною людиною. Не з однією, а з двома. Бажання виконуються… Тільки бажайте лише те, що Вам, дійсно, потрібно.
А діти? Вони підтримали Тетяну.
Залишити відповідь