– Світлано, ми маємо бути на святкуванні, у тата ж ювілей! – переконує мене чоловік. У свекра мого, на Івана, ще й ювілей випав, вони вирішили відсвяткувати це подвійне свято в родинному колі, тому мій чоловік і наполягає, що наша присутність там обов’язкова.
А мені крутяться в голові слова свекрухи: “Якби не наш син, то ти, Світлано, так би в дівках і ходила”. Згадую я ці її неприємні фрази, і мені вже нічого не хочеться.
Зізнаюся чесно, я до батьків чоловіка ходити не люблю, не зважаючи на те, що ми з ним разом вже 15 років, вони мене так і не прийняли. Не сподобалася я їм з самого початку, бо свекрусі здалося, що її син вартий кращої долі.
Одружилися ми доволі юними, мені було 19 років, чоловікові 23. Він уже закінчив університет і влаштувався на роботу, а я вчилася в технікумі, планувала теж вищу освіту здобувати, але вийшла заміж, відразу народила дитину, потім другу, і так я відмовилася від кар’єрного зросту заради сім’ї.
Тепер я розумію, що даремно, бо саме цим мені і докоряє свекруха, що я бідна, що я без освіти, що я прийшла на все готове… Претензій у неї багато, і з кожним разом їх стає все більше.
Спочатку я мовчала, бо не хотіла псувати стосунки з чоловіком. Ми перший час, взагалі, жили з його батьками, і що я могла сказати в їхньому ж домі?
Чоловік завжди ставав на мою сторону, але його мама ніяк не вгавала. Одному Богу відомо, що мені довелося від неї вислухати в молоді роки, поки вони з свекром не переїхали в свій будинок за містом.
Щоправда, нас вони залишили жити в своїй квартирі, за що я їм і справді дуже вдячна, бо мої батьки не мали такої можливості – забезпечити мене житлом, і самі ми теж ще не скоро впоралися б з цим завданням.
Хоч я і не хотіла до свекрів їхати, але зробила над собою зусилля і ми пішли вітати батька. За столом зібралися найближчі родичі. Спочатку все було добре, а потім свекруха знову взялася за своє.
Я відразу сказала, що йду на кухню каву робити, і чую, як вона родичам бідкається, яка погана невістка їй дісталася. Я вже хотіла зайти в кімнату, і вперше за 15 років сказати свекрусі все, що я про неї думаю. Ну скільки можна мене отак перед людьми соромити? Думаю, будь що буде, а терпіти я не збираюся.
Але чую, як тітка Тамара, свекра сестра, взяла, і обірвала мою свекруху на пів слові.
– Ти, Любо, напевно вже забула, якою ти була. От що ти хочеш від своєї невістки? Хороша вона у тебе, добра, роботяща, сина твого любить, діти у неї доглянуті. Що тобі ще треба?
Свекруха знов почала щось говорити про те, що я до них без нічого на все готове прийшла, і тут тітка їй нагада, що аона сама в свій час в їхню сім’ю так само прийшла без нічого.
І тут вирішила діяти я, заходжу в кімнату, і начебто я нічого не чула, кажу, що маю тост для свекра. І починаю щиро дякувати йому за те, що прийняли мене в свою сім’ю, що подарували мені такого доброго чоловіка, батька моїх дітей, і що разом ми – родина.
Говорила я щиро, без сарказму, що свекруха, бачу, стала сльозу витирати. Свекор зрадів, став усіх до тосту припрошувати, підтанцьовує, каже, що життя вдалося, бо головне, щоб була міцна і дружна родина.
З того ювілею ми повернулися зовсім іншими. Я рада, що мені вистачило сил і мудрості все змінити на краще.
