Хто з дівчат зараз скаже, що згодна стати моєю дружиною, завтра поїдемо до моїх батьків. Одружимося

Володька йшов свататися, а точніше офіційно просити згоди на весілля у батьків своєї нареченої.

Оля попросила його – з собою нікого не брати і всі звичаї типу “товару і купця” категорично відкинути, так як мама цього терпіти не може.

З Олею вони знайомі вже два роки і між собою давно вирішили, що після закінчення військового училища, де навчався Володька, вони поїдуть до нього в село і там зіграють весілля.

Оля закінчила Педагогічний інститут і їй була запропонована робота в Києві. Перебратися з маленького містечка до столиці було її мрією, але  кохання було сильнішим і вона вибрала коханого Володю і готова поїхати з ним хоч на край світу.

Кохання

Оля була єдиною дочкою у батьків, і звичайно, вони бажали їй гідного, інтелігентного, перспективного чоловіка, щоб їхня дівчинка не знала нужди в майбутньому.

Володю вони не сприймали як нареченого, вважали його неотесаним сільським мужиком. Але і дружити з ним своїй дочці не забороняли. Думали – добре, закінчить училище, поїде і все забудеться.

Володьку у себе вдома вони за весь час бачили разів три, але і цього вистачило, щоб скласти про нього думку і оцінити хлопця.

Якби цю думку вони висловили вголос Володьці, він би, бідний, не витримав. Скільки разів Оля намагалася переконати батьків, що Володя кращий за всіх, але вони не хотіли про нього чути і вже давно пригледіли для Олі гідних партнерів у чоловіки.

Володя рідко приходив у відпустку, і вони з Олею зустрічалися у подруг, у друзів, у кіно або просто гуляли вулицями. Вчора Оля поговорила з рідними про своє рішення, але розмова переросла в скандал, сльози, вмовляння і погрози.

Мама ковтала корвалол і голосила:

«Куди, куди зібралася? Раз на рік бачитися. Це жахливо. Їдь до Києва, а там і ми переїдемо до тебе. Навіщо тобі цей ледар? Він же пари слів зв’язати не може. Хіба такий тобі потрібен?”

Як не намагалася Оля переконати своїх батьків, вийшло навпаки і Оля здалася.

Погодилися на те, що відкладуть все на рік, а там буде видно. Нехай Володя поїде на службу, Оля – до Києва і цим вони перевірять свої почуття.

Володька йшов веселий і щасливий до своєї Оленьки. Посмішка не сходила з його обличчя, очі блищали, а думки були світлі, райдужні про своє майбутнє з коханою дівчиною.

Він, звичайно, був готовий до відмови з боку батьків Олі, але вона запевнила його в тому, що готова в крайньому випадку не послухатися і зробити по-своєму.

І ось він біля будинку. Оля чекає його на лавочці. Володя підбіг, обійняв, поцілував:

— Ну що, пішли благословлятися? А що очі сумні? Хто образив?

— Зачекай, Володя, — відсторонилася Оля, — я все поясню. Давай почекаємо рік, а потім все вирішиться. Та й мама не здорова, серце. І тато теж не дуже. Ну всього рік, пролетить швидко, а ти поки обживешся і я приїду до тебе.

Вона ще щось говорила, лепетала, збивалася, виправдовувалася.

— Оля, ти що? Ми ж все вирішили. Все це відмовки. Твої не згодні. Розумію. Ходімо зараз зі мною, – з надією запропонував Володимир, – ходімо, навіть додому не заходь. Поїдемо до нас у село, а там буде видно.

– Ні, Володю. Моє останнє слово – якщо кохаєш, почекаєш. Всього-то рік…

– Ні, – різко обірвав її Володя, – так не піде, я йду.

Володька і так був небагатослівний, а тут тим більше слів не знаходив. Він розвернувся і пішов. Вона його не окликнула і не зупинила.

Розлучилися.

Потьмянів сонячний літній день для Володьки, йому захотілося забутися, послати все до біса і не згадувати цю красуню, Оленьку-зрадницю, цих черствих, бездушних батьків, забути цю вулицю, цей будинок і ці два роки, сповнені кохання, щастя, поцілунків і побачень.

Він подзвонив другу Сашкові, у якого зупинився. З Сашком він навчався в училищі, і через місяць вони поїдуть на службу разом.

– Сашко, підійди зараз до ресторану.

У відповідь почув :

– Як так? Ти ж з Олею повинен бути.

– Не буде весілля і Олі не буде.

– Володю, у мене інша пропозиція. Ресторан скасовується. Підійди до гуртожитку, що біля мого будинку. Підемо на день народження. Мене запросили. Ось разом і підемо.

– Добре, – погодився Володя, прийду.

Гуртожиток був від мед. училища і жили там, в основному дівчата. Хлопців було всього четверо. У Сашка там теж була дівчина, але стосунки у них були так собі, одружуватися вони не збиралися. Принаймні, він не збирався.

На кухні зсунули три столи, дівчата готували закуски, салати, смажили курку.

День народження був у однієї майбутньої медсестрички Аллочки. Аллочка виблискувала дешевою біжутерією, з яскравим макіяжем, ходила, виляючи стегнами і кокетливо поглядала на незнайомих хлопців, що прийшли.

Дівчина, що дружила з Сашком, показувала їй кулак, вказуючи пальцем на свого друга. Володя перекидав чарку за чаркою . Сашко з побоюванням відсунув від нього пляшку.

– Ти це, не части, а то як я тебе доведу? Тут залишишся… А до речі, я ж купив три квитки на автобус, як ти просив.

Володя подивився на друга, в очах раптом затанцювали вогники.

— Налий! У мене ідея. Тост скажу і потім додому підемо, — простягаючи чарку, зажадав Володька.

Володя встав, зажадав тиші, підняв чарку і вимовив:

– Хто з дівчат зараз скаже, що згодна стати моєю дружиною, завтра поїдемо до моїх батьків. Одружимося!.

Всі завмерли, напружилися, і раптом в кінці столу хтось тихенько пропищав:

– Я згодна.

Володька вискочив з-за столу, підбіг до дівчини. Подивився і здивувався: ” – Де це вона була? Чому не помітив? “. Вона встала перед ним і закліпала синіми очима. “Так, подумав він – ці очі не зрадять. ” Він простягнув руку:

– Як вас звати, незнайомко?

-Надя, – відповіла вона, вкладаючи свою маленьку долоньку в його гарячу руку. Володька посміхнувся, і ком у горлі, який мучив його весь вечір, раптом відразу розтанув, як шматок морозива, і кудись опустився і зник.

“- Ось, подумав він, мені якраз тієї самої надії зараз і не вистачає.”

Уявив картину, як привозить він дівчину до батьків, а вони :” – Вітаю, Ольго, а він їм у відповідь: – Моя Надя приїхала. ”

-Ну, чекай мене Надю вранці, збирай речі. Завтра поїдемо. Бувай.

Володя з Сашком попрощалися і пішли. Потім і решта розійшлися.

Ранком Надя сиділа на ліжку, дивилася, як за вікном на горизонті рожевіє сонечко, заспівали пташки, у кватирку повіяло прохолодою, зашелестіли мітлами двірники і загуділи моторами машини. Місто прокидалося. А вона і не спала.

Потихеньку, щоб не будити дівчат, збирала валізу і сумки. І ось сидить, чекає. І вірить, адже вірить, що прийде. Такий не може не прийти. Дівчата встали і давай навперебій.

-Та ти з глузду з’їхала, сказав напідпитку, а ти повірила. Ти ж хлопців не знаєш, у тебе нікого не було.

– Розбирай речі і лягай спати, відсипайся, канікули ж почалися.

Не слухала Надя, тільки тихо заперечувала:

– Ні, він кращий за всіх. Він прийде. Він хороший. Я знаю, просто знаю і все. Він не обдурить.

Аллочка сіла біля неї, погладила по плечу:

– Слухай, Надю, ми не знаємо, хто він. Ось Сашко – так, військовий, а цей може і збрехати. Ти ж чула, в село відвезе. Може він тракторист? Будеш там в селі хвости бикам крутити. Локшину тобі на вуха повісили, – Алла зло посміялася.

-Мені все одно хто він, – відповіла вперто Надя, – він хороший і все.

І тут у двері постукали. Надя підхопилася і кинулася до дверей, відчинила. Володька з Сашком увірвалися, схопили валізу, сумки, Надю і понеслися, залишивши збентежених дівчат у кімнаті.

Епілог:
Ось уже п’ятдесят років, раз на рік ми зустрічаємося з однокласниками. Зустрічі у одного з них в селі з ночівлею. Нас небагато, тільки ті, з ким у школі дружили.

Всі військові, вже пенсіонери, у відставці. Цього літа згадали про Володьку і Олю. Один з нас розповів. Оля в молодості двічі була заміжня і невдало. Зараз одна. Дітей немає. Живе в квартирі батьків.

Володька – полковник у відставці. Троє дітей, онуки. Дружина Надія – красуня. Кажуть, щасливо живуть.