Цей день здавався звичайним. Автобус рухався містом, зупиняючись на зупинках, де люди поспіхом заходили та виходили. Дощова осіння погода додавала сірості настрою, але Олександр звик до таких буднів. Він уважно стежив за дорогою, коли раптом на одній із центральних зупинок у салон зайшла молода дівчина. Вона виглядала блідою та стомленою, але все ж привітно усміхнулася водієві.
Дівчина сіла на вільне місце біля вікна, тримаючись рукою за живіт. Олександр помітив це краєм ока, але не надав особливого значення — можливо, їй просто було незручно. Проте через кілька хвилин він почув тихий стогін. Озирнувшись у дзеркало заднього виду, він побачив, як дівчина схилилася вперед, ніби їй стало зле.
— Вам погано? — запитав він, зупиняючи автобус на узбіччі.
Дівчина підняла голову й ледь чутно відповіла:
— Я вагітна… Мені здається, почалися перейми…
У салоні запанувала тривога. Пасажири почали перешіптуватися, а хтось навіть запропонував викликати швидку. Але Олександр розумів: чекати медиків у заторах центру міста може бути надто довго.
— Тримайтеся, — сказав він дівчині. — Я відвезу вас до лікарні.
Олександр попросив пасажирів вийти на найближчій зупинці, вибачившись за незручності. Усі зрозуміли серйозність ситуації й без заперечень залишили автобус. Один із чоловіків навіть запропонував допомогу, але водій упевнено відповів:
— Дякую, я сам впораюся.
Закривши двері, Олександр включив аварійні сигнали та рушив у напрямку найближчої лікарні. Він добре знав місто й обрав найкоротший маршрут. У цей момент його досвід і спокій стали ключовими.
— Все буде добре, — повторював він дівчині, яка сиділа позаду й намагалася глибоко дихати.
Дорога була складною: затори, пішоходи, які перебігали дорогу, і навіть несподіваний ремонт на одній із вулиць. Але Олександр не втрачав пильності. Він об’їжджав перешкоди, сигналив іншим водіям і впевнено рухався вперед.
Коли автобус під’їхав до лікарні, медики вже чекали біля входу — один із пасажирів встиг зателефонувати й попередити про ситуацію. Олександр допоміг дівчині вийти з автобуса й передати її лікарям.
— Ви справжній герой! — сказав один із медиків, потиснувши йому руку.
Дівчина подякувала Олександру крізь сльози:
— Якби не ви… Я навіть не знаю, що могло б статися… Дякую вам!
Водій лише усміхнувся й відповів:
— Це мій обов’язок. Бережіть себе і малюка.
Олександр повернувся на свій маршрут трохи пізніше того дня. Пасажири, які вже чули про його вчинок від інших, зустрічали його оплесками та словами вдячності. Але він не вважав себе героєм.
— Я просто зробив те, що мав зробити будь-який нормальний чоловік, — казав він.
Проте для дівчини та її майбутньої дитини він назавжди залишиться людиною, яка врятувала їх у найскладніший момент. І тепер кожного разу, сідаючи за кермо свого автобуса, Олександр знав: його робота — це не лише перевезення пасажирів, а й можливість робити добро.
