До приїзду чоловіка я завжди готувалася з особливим трепетом. Він цілий місяць жив далеко, і я так сумувала!
Їжа в їдальні ніколи не замінить звичних улюблених страв, приготованих рідною людиною. Я приготувала суп, картопляне пюре із котлетами, салат, а на десерт – улюблений апельсиновий пиріг чоловіка.
Навівши марафет, я задоволено посміхнулася до свого відображення в дзеркалі. От би якнайшвидше вже опинитися в обіймах чоловіка!
У двері подзвонили. І кого принесла нелегка? Тимофій мав свої ключі, він би дзвонити точно не став! Хто ж тоді прийшов?
Поспішивши відчинити, я навіть у вічко забула подивитися. Я зраділа, побачивши чоловіка, але щастя, ніби, змило хвилею, що накочувала на берег, бо поруч із Тимофієм стояла маленька білява дівчинка.
Вона байдуже дивилася на мене, позіхала і ледве трималася на ногах.
– Тім, а це хто? – Здивувалася я, кивнувши на дівчинку.
– Це Віка, моя дочка! Вона житиме з нами, – заявив чоловік. – Давай ти швиденько полагодиш щось на стіл, щоб нагодувати дитину.
– Вона втомилася і вже хоче спати. Дорога цього разу якась стомлююча була. Потім ми з тобою поговоримо про все.
Дівчинці років шість було, від сили! А одружені ми та Тимофій сім років. Щось не складалося! Якщо зрозуміти, та прийняти дитину від минулих стосунків ще можна, то, як реагувати на плід зради? А чоловік ніби й не збирався приховувати, що зраджував мені.
Змусивши себе зрушити з місця, я покликала дівчинку за стіл. Дивилася Віка на мене, як вовченятко, ніби я позбавила її чогось важливого.
Можливо, їй встигли наплести, що саме через мене тато не живе з ними? Розумні думки відмовлялися відвідувати мою голову.
На автоматі я налила Вікі суп, поклала пюре з котлетою в тарілку, налила смородиновий морс, навіть, смачного побажала, а потім пішла до кімнати. Серце шалено калатало, готове пробити дірку в грудях.
– Манюня, ну ти чого дитину одну залишила? – зазирнув до кімнати Тимофій. – Посидь з нею, поговори трохи.
– Вона перелякана зараз, боїться тебе. А ти нічого не намагаєшся навіть зробити, щоб якось виправити ситуацію.
– А повинна? – Огризнулася я. – Ти сам нічого не збираєшся зробити? Розповісти мені, наприклад, як так вийшло, що ти маєш шестирічну дочку?
– Взагалі їй лише п’ять з половиною, але не суть. Займися дитиною поки я душ прийму. Ти її спати поклади після їжі, а потім, ми тихенько поговоримо на кухні, і я тобі все розповім.
– Нічого страшного не сталося. Ти мріяла про дитину, але так, як свою мати не можеш, ось тобі… готовенька. І вже не треба вставати до неї ночами.
– До школи, щоправда, треба її почати готувати. Гаразд, я побіг у душ. Подбай про дівчинку! Я тобі довіряю!
Чоловік говорив так, ніби, справді в цьому не було нічого страшного. У мене в грудях вила справжнісінька завірюха. Мене розривало від суперечливих емоцій.
Подумавши, що дитина дійсно не повинна страждати, і я можу поставитися до дівчинки добродушніше, я глибше вдихнула і повернулася на кухню.
Компанії Віка не потребувала. Вона одразу ж дала зрозуміти, що потоваришувати у нас не вийде. Бо я – чужа тітка.
– Хочеш прийняти душ після дороги? – вкрадливо запитала я, не знаючи, як правильно повестися з дитиною.
– Ні. Де моє ліжко? Я хочу лягти спати! – відповіла дівчинка.
– Гаразд. Ходімо. Я покладу тебе!
– Укладати мене не треба! – буркнула Віка.
– У такому разі, ось тобі постільна білизна. Застелиш диван сама, якщо самостійна.
Терпіти викрутаси дівчинки я не збиралася. Якщо Віка вирішила записати мене у недруги, навіть не встигнувши познайомитись – так тому й бути!
Пихкаючи щось собі під ніс, Віка почала розстеляти простирадло, а я пішла. Я надала дитині місце для сну, але на цьому все.
Нагодувала, поклала спати, а як і що складеться далі – поки, навіть, не уявляла. Стрибати навколо чужої дитини і терпіти її примхи, коли душа рветься на шматки? Ні! Цього я робити не збиралася.
За годину, коли чоловік прийняв душ і повечеряв, він увійшов до кімнати. Цього разу я не склала йому компанії, бо шматок у горло не поліз би.
Я не хотіла дивитися в очі брехуна, та й, взагалі, не уявляла навіть, як складеться наша розмова.
– Віра була молоденька. Вона працювала у їдальні. Як провів з нею ніч, я до ладу не пам’ятаю. Ми тоді з хлопцями святкували закінчення робіт, трохи випили, а прокинувся я в чужій кімнаті.
– Поруч безтурботно спала Віра. Я злякався, адже зрадив тебе. Віра сказала, що нічого страшного не станеться, вона все розуміє і не порушить мій шлюб.
Я спробував приховати те, що сталося, і не згадувати. Не хотів я втрачати тебе, через таку дрібницю. Все було добре.
Віра звільнилася, і коли я приїжджав туди останні три роки, нічого про неї не чув, а потім… вона знайшла мене. Сказала, що в мене дочка підростає, познайомила з Вікою.
Вона тямуща дівчинка, розумниця. Кілька місяців тому Віри не стало. Вона написала мені прощального листа, в якому благала подбати про дівчинку.
Так, як її сестра працює в органах опіки, вона допомогла, щоб мене вписали, як батька дівчинки. Власне, на цьому все. Якщо ти думаєш, що я жив там із іншою родиною – це не так.
Я лише раз зрадив тобі, але ось до чого це призвело. Я не можу залишити дівчинку на вулиці, чи віддати до дитячого будинку.
Подивися на неї, вона така тендітна і беззахисна. Я мушу подбати про неї! Та й ти так мріяла стати мамою! Сам Всевишній подарував нам дитину!
Дивлячись на чоловіка, та слухаючи його слова, я хотіла розсміятися йому в очі. Лише одна зрада… Невже вона нічого не коштувала для чоловіка?
Невже він спокійно відреагував би, коли б я його один раз зрадила? Той факт, що чоловік нічого не пам’ятав, зовсім не виправдовував його.
Адже він навіть не шкодував, не вибачався за зраду, а підносив її як те, що вже сталося.
– Чому ти мовчиш, Наталко? Невже тобі нема чого сказати?
– А що ти хочеш почути? Я повинна сказати, що буду щаслива виховувати дитину від твоєї коханки?
– Та не була вона моєю коханкою! – підвищив голос Тимофій. – Вона для мене не мала жодного значення. Виявилася випадково в моєму ліжку один раз, от і все. Нас із нею нічого не пов’язувало.
– Ти певен, що це твоя дочка? Якщо був з її матір’ю лише один раз?
– Ну, звичайно! Подивися, як сильно вона схожа на мене! Ти не могла подарувати мені дитину, і я вже зневірився, а тут, дізнався про Віку.
– Ти познайомився з нею, ще коли її мати була жива! Познайомився і нічого не казав мені! А тепер, раптом, вирішив довіритися!
– Тимофій, я не знаю, як реагувати на твої слова. І чи зможу я прийняти чужу дитину – теж не знаю.
Насправді, я, глибоко у душі розуміла – не зможу. Я була впевнена у цьому! І найбільше на світі хотіла піти, щоб не бачити чоловіка, який посмів зрадити нашу присягу у вірності один одному.
Заснути поряд із зрадником було важко. Вранці Тимофій поїхав до офісу, щоб прозвітувати. Він попросив мене доглянути Віку, познайомитися з нею і не бути занадто суворою.
– Підеш снідати? – Запитала я, зазирнувши у вітальню.
– Не піду. У мене живіт від вашого куховарства болить. Ви жахливо готуєте. Я не хочу жити у цьому будинку.
– Чудово. Я тебе не тримаю, – розвела я руками.
Віка здивовано почала кліпати очима, наче чекала зовсім не такої реакції. Моя поведінка збентежила дівчинку.
– Якщо ти думала, що я стрибатиму на задніх лапках перед примхливим нестерпним дівчиськом, то сильно помилилася. Я не твоя мама, не тітка…
– Ти для мене чужа людина. Твої хитрощі не спрацюють. Мені все одно, ти снідатимеш, чи вирішиш оголосити голодування.
Із цими словами я пішла до кімнати. Я чудово розуміла, що дівчинка нажаліється батькові. Відносини у нас з Тимофієм руйнуватимуться, бо чужа дитина, плід зради, не перестане нагадувати про це.
Та й за зраду чоловік навіть не вибачився, хоч це не допомогло б зовсім. Думаючи, як мені краще вчинити, я не знайшла кращого виходу, як розірвати шлюб, який тепер перетворився на важкий тягар.
Зібравши речі чоловіка, я почала чекати його повернення.
– Що це таке? – насупився Тимофій, побачивши валізу. – Ти йдеш? І чому дитину не нагодувала навіть?
– Ідіть ви з дитиною! Ти ж не думав, що я звільню свою квартиру! – хмикнула я, байдуже дивлячись на чоловіка.
– Що означає твою квартиру? Чи варто тобі нагадати, люба моя, що я допомагав сплатити борги з іпотеки, які залишалися в тебе, коли ми одружилися?
– Це ти можеш нагадувати в суді, та намагатись оскаржити. Квартира була придбана не у шлюбі. Якщо вдасться довести твою причетність, я поверну тобі частину вкладених коштів, а поки йдіть!
– Я всю ніч думала і зрозуміла, що не зможу пробачити тобі зраду, хоч ти й не просив про це. І дочку твою я не прийму!
– Можливо, я жорстока людина, але я не збираюся жертвувати собою, віддавати своє здоров’я, щоб намагатися порозумітися з чужою дитиною.
– Ти сама хотіла брати дитину з дитячого будинку! – розлютився Тимофій. – Того хлопця з синіми очима!
– Хотіла… Тому що це дитина, яка потребує сім’ї, а не плід зради.
– У тебе подвійні стандарти, Наталко! Опам’ятайся! Якщо ми з Вікою підемо, ти гірко пошкодуєш про це. Нині, у нас повноцінна сім’я.
– Ні. Це у вас родина. А в мене, лише жменька попелу, що залишилася від довіри тобі. Іди, Тимофію! Не змушуй мене звертатися по допомогу до брата.
Мого брата Тимофій побоювався. Чемпіон з боксу міг мокрого місця не залишити від невірного чоловіка, якби я звернулася до нього.
Вирішивши не зв’язуватися, думаючи, що я обов’язково схаменуся, чоловік забрав дочку, речі і поїхав до своєї матері.
Мені не просто було зважитися на такий крок, адже я любила чоловіка, але, жити з думкою, що той, хто зрадив одного разу, знову зрадить, я б не змогла.
Та й дівчинка відразу дала зрозуміти, що ми не потоваришуємо, а лізти зі шкіри геть, щоб порадувати чужу дитину, мені не хотілося.
Час летів, і ось я зустріла іншого чоловіка. Під час розлучення, невірний чоловік зміг домогтися лише поділу автомобіля, придбаного у шлюбі, але так, як у мене не було посвідчення водія, я віддала машину колишньому чоловікові.
Він і справді допомагав мені закрити борги з іпотеки. Я була в положенні від свого коханого, та активно готувалася до весілля. А Тимофій радів дочці. Між ними був міцний зв’язок.
Час від часу Тимофій згадував Наталю, сумував, адже любив жінку і не міг зустріти ще одну, яка була б такою ж ідеальною для нього, як колишня дружина, але…
Слід було тримати себе в руках, а не виправдовуватися тим, що напився до нестями і навіть не пам’ятав, як зрадив.
Тепер у його житті були лише мати та дочка, і Тимофій розумів, що навряд чи знову стане щасливим, як чоловік. Лише як батько, та син – не більше! Яке дибало, таке й здибало! Чи не так?
