– Мати, хліба подай! – невдоволено гаркнув Федір Петрович. – Ну, скільки чекати? Суп холоне! Не люблю я теплий.
– Несу, Федю, несу. Ось, свіженького тобі нарізала, спекла щойно.
Варвара метушилася, намагалася догодити чоловікові. Дуже вже він суворий, коли голодний. Тоді вже все не по ньому.
– Сама чого не сідаєш? Не голодна, чи що? – Приступаючи до довгоочікуваної трапези, запитав Федір Петрович.
– Ні, сідаю і я. Ось цибульки ще зеленої прихопила, для апетиту.
– А Павло де? Знову на вечерю немає! Де носить його, знову до своєї недолугої побіг?
– Та хай біжить, річ молода, – намагалася заступитися за сина Варвара.
– А ти не потурай! Сама знаєш, від якого вона кореня. Недолуга мати у неї, значить, і дівка така ж буде, – лаяв дружину Федір Петрович.
– Та несерйозно це все, Федю. Що ти так розпалюєшся? Адже діти вони ще. Сьогодні одна сподобалася, завтра інша.
– Дурний він зовсім, Павло. Це вони по-дитячому, вештаються всі разом, гуртом. Одружуватися йому ще рано. А як настане час – одумається.
– Добре було б. А то таке відчуття, що, окрім цієї недолугої, більше нікого і немає у нас у селищі. Скільки дівчат хороших, а наш до цієї присох. Начебто мізків зовсім немає. Тьху, зла не вистачає!
Заспокоювала дружина Варвара, а серце в грудях обмирало. А раптом і справді Павлик закохався в Дарину? От біда! Та хіба він не знає, яка слава по селищі йде про її матір. Та хіба про таку дружину вони для нього мріють!
Мати Дарини, Уляна, після того, як її покинув чоловік, поїхав до якоїсь красуні в місто, почала вести розгульний спосіб життя. І хоч сваталися до неї самотні мужики – вдівці, ні з ким сходитися не стала.
У її хаті тепер часто збиралися ті, кому хотілося свята. Пили, гуляли, веселилися гості Уляни завжди з розмахом. А сама вона, час від часу, міняла своїх залицяльників, благо, охочих завжди було, хоч греблю гати.
– Микола ж молодець у нас! – продовжував тим часом Федір Петрович. – Правильну дружину собі вибрав. І родина там порядна, не останні люди у селищі.
– З такими ріднитись – одне задоволення. Вони до тебе з повагою, і ти до них із тим самим. Будинок допомогли поставити молодим – таку справу велику зробили. От свати, так свати!
– І невістка мені подобається, Марія. Завжди шаноблива, вихована. Скоро нас онуком обдарує. Пашка з брата б приклад брав, а він з недолугою тягається!
– Ех, не порав я його! А тепер уже пізно! Все твоє виховання – розпестила ти його, Варваро, а тепер висьорбуй!
Увечері прибіг Павло – щасливий і рум’яний, від почуттів, що його переповнювали.
– Мамо, дай поїсти. Ох, і зголоднів же я! А що ти не спиш? Пізно, наче ж?
– А то й не сплю, синку, що душа моя не на місці, – наливаючи синові молока, й дістаючи окраєць хліба, говорила Варвара. – Ти розважаєшся, а я думаю, чи полетить моя голова з плечей, чи омине мене біда.
– Та ти що, мамо? Про що ти, не зрозумію? – розгубився Павло.
– А про те! Говорила я тобі – забудь про свою Дарину, доки не пізно. Послухав ти матір? Ні! Народ пліткує, так і ходите ви з нею парочкою. Невже інших дівчат немає? Га, синку? Мати ж у неї недолуга яка – і від дочки толку не буде.
– Мамо, я тобі давно сказав – Дарина не така, вона дуже хороша. До чого тут її мати? Хіба вона може відповідати за неї? – обурився син.
– Та звідки тобі знати, що з неї далі буде, дитино ти моя нерозумна? Адже народ дарма не говоритиме. Завжди так було. Який батько – такий і син.
– А я тобі говорю, що Дарина зовсім інша. І їй гидко те, що у них у домі твориться. Каже, втекла б, куди очі дивляться, та нема куди, – заступався за кохану Павло.
– Ой, синку! Кинув би ти її, доки не пізно. Прошу тебе! Батько дізнався про вас – сердиться. Того й дивись – зі світу зживе. Мене звинувачує у всьому. А хіба ж я винна?
– Мамо, я її не кину. Ми вирішили одружитися. Ось, як виповниться нам по вісімнадцять років, так сходимо й розпишемося. Як же я кину її, якщо кохаю? І вона теж…
– Господи! От горе! – Заплакала Варвара.
Минуло пів року.
– Ти що ж це твориш, поганець? – Батько влетів у будинок стрілою, і кинувся до молодшого сина. Замахнувся на нього.
– Федю, не треба! Не чіпай, прошу тебе, не чіпай його! – Заголосила Варвара.
– Це де ж таке бачено, щоб діти одружилися, не питаючи дозволу у батьків, не отримавши батьківського благословення? – Закричав Федір Петрович.
– Мені Катерина сказала – розписалися, мовляв, сьогодні твій Пашка та Дарина. Прийшли до сільради, та розписалися! Це як?
– То що за часи такі настали, що батьків і в гріш не ставлять? Усе самі. Самостійні! А якщо я свого дозволу на ваш шлюб не давав, то як? Ви де будете жити? Молодята знайшлися! У мене ж житимете? А спитати не треба?
Довго ще буянив старий Федір Петрович. А потім якось видихнувся, сів, схопився за серце.
– Що, Федю? Болить? – кинулась дружина. – Я зараз пігулку тобі… Зараз знайду. Потерпи. Та хіба ж можна так засмучуватися, га? З твоїм серцем?
Варвара знайшла коробку із пігулками, дістала потрібну, дала чоловікові.
Павло сидів за столом, мовчав. Тільки кісточки пальців біліли на зігнутих кулаках.
А потім тихенько відчинилися двері, й в будинок увійшла Дарина з невеликою сумкою, в якій були її речі.
– Добридень. Ось прийшла… Розгублено промовила вона. – Мені Павлик сказав, що мій дім тепер тут. Ви пробачте нам, що ми ось так, без дозволу.
Вона вичікувально дивилася на його батьків. Федір Петрович глибоко зітхнув і, відвернувшись, пішов у спальню. Варвара з жалем і якоюсь жіночою жалістю подивилася на невістку.
– Доброго дня, Дарино. Що ж тепер робити… Проходь, розташовуйся, раз тепер тут твій дім, – сказала свекруха молодій невістці.
Потекли своєю чергою сірі будні. Не просто жилося Дарині у свекрів, ох, не просто!
Варвара її не ображала, навпаки, щоразу намагалася допомогти, підказати, навчити не простого ремесла бути дружиною, та господинею в будинку. І тісто їй допоможе поставити, й з пранням підкаже, і капусту навчить квасити на зиму.
А Дарина з радістю будь-яку науку від свекрухи брала, вбирала все, як губка. Вдома її ніхто не вчив, матері не до того було завжди.
Федір Петрович, наче не помічав. Вдавав, що її немає в його будинку. А то, навпаки, почне кричати на неї – і невміла, і ледарка, і замазура, яких світ не бачив.
Робити, мовляв, сама нічого не може. Усьому її свекруха вчить. І обличчя таке зле при цьому зробить, що хоч плач. Дарина й плакала. Потай, щоб ніхто не бачив.
– Ну і вчу, що з того? Мені не важко. Усі колись навчалися, ніхто одразу майстром не народився. А Дарина – вона тямуща, все на льоту схоплює, і старанна, – заступалася за невістку Варвара. – Усьому навчиться, які її роки.
Так і шпигав би її свекор, так і знущався б з бідної невістки, якби не один випадок, який все змінив…
Павло поїхав на кілька днів в місто – він уже навчався заочно у сільгосптехнікумі. Саме сесія підійшла. Варвара метушилася у дворі, з худобою, Дарина їй звично допомагала.
Тяжко одній справлятися з господарством. А тут Федір Петрович сьогодні захворів. На подвір’я не вийшов, сказав, що погано почувається.
Таке з ним було не вперше. Тому Варвара особливо й не турбувалася. Дала чоловікові ліки, та пішла працювати.
А Дарину наче підмивало. Десь усередині росла незрозуміла тривога, причину якої вона знайти не могла.
– Мамо, я зайду до хати? У горлі щось пересохло, ковтну води, добре? – спитала вона свекруху.
А вже за хвилину вискочила надвір і диким голосом закричала:
– Терміново за лікарем! І нехай одразу дзвонять у місто, машину викликають! Терміново, мамо!
Варвара покинула вила і побігла щодуху у медпункт, який розташовувався метрів за п’ятсот від будинку.
– Ох, лишенько! Ой, та що ж я сама не глянула, не перевірила, як він там! Ой, вморила мужика! Господи, хоч би встигнути! – голосила Варвара, долаючи невелику відстань із величезною, як їй здавалося, швидкістю.
Тим часом Дарина, виявивши свекра майже непритомним, хрипким і з обличчям синюшного відтінку, стягла його потихеньку на підлогу. І звідки тільки взялися сили!
І, згадуючи шкільні уроки, на яких викладач навчав дітей робити штучне дихання, та не прямий масаж серця, розпочала порятунок Федора Петровича.
Чи правильно вона робила, Дарина не розуміла. Чи було їй страшно, чи гидко – адже Даша й не любила, і побоювалася свекра – вона не пам’ятала.
У неї була одна чітка мета – будь-що протриматися до приходу лікаря. Не дати свекрові припинити дихати. А той майже вже й не дихав, тільки іноді самотній хрип пробивався назовні.
– Давайте, Федоре Петровичу! Давайте, любий! – шепотіла вона, ритмічно натискаючи на груди ледве живого свекра. – Тримайтеся, дихайте! Не кидайте нас! Прошу вас! Давайте, давайте, дихайте!
Незабаром відчинилися двері, і до хати забігли люди. Лікар і фельдшер зі своїми рятівними скриньками. А слідом розпатлана і бліда Варвара.
– Ну що він, як? – Видихнула вона.
– Не знаю, – сказала Дарина. – Зараз допоможуть, все зроблять.
І заплакала, гірко ридаючи на плечі свекрухи. Страшно їй раптом стало.
В результаті маніпуляцій медичних працівників, які прийшли на допомогу, Федір Петрович незабаром задихав рівніше, порожевів, і навіть зміг розплющити очі. А за сорок хвилин приїхала карета швидкої допомоги, й відвезла його в реанімацію.
– А ти молодець! Витягла свекра з того світу, – звертаючись до Дарини, сказав лікар. – Все правильно зробила.
– Якби не вона, ми не встигли б урятувати вашого чоловіка, – уже Варварі сказав він. – Невістці своїй дякуйте. Велику справу вона зробила.
Господар повернувся додому через два тижні, схудлий, але живий. У лікарні його підлікували та попередили, що треба пам’ятати про хворе серце, берегти себе.
– Ну, вітаю, Дарино. Дякую тобі, дочко! Я чув, як ти мене рятувала, – не посміхаючись, і намагаючись бути серйозним, сказав він. А потім, помовчавши і прокашлявшись для порядку, додав:
– І вибач за минуле. Не тримай зла.
– А я забула вже все, – ховаючись за спину чоловіка, промовила Дарина тихо.
– Однак, що я хочу сказати, мати… Не завжди від гнилого дерева, худий відросток буває. Іноді трапляється й інакше.
– Так, батько. Ти, як завжди маєш рацію, – з усмішкою погодилася Варвара. – А у нас для тебе новина добра. Скоро ще один онучок у нас буде. Дарина з Павлом вирішили нас порадувати.
– Та ну? Оце радість, так радість! Дякую, мати! Зігріла душу старому!
Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
