– Прибери пароль з телефону і поклади на стіл, – Віталій розстебнув липучку на сірій куртці, ступив углиб кімнати та кинув робочі рукавички на тумбу.
Ліля навіть голови не повернула від екрана ноутбука. Пальці методично відбивали цифри на бічній клавіатурі.Вона зводила дорожні листи вечірньої зміни автоколони.
– Який ще пароль, Віталію?
– Від банківського додатку!
– З якого дива?
– З такого! Досить у хованки грати!
З вітальні неквапливо вийшла Раїса Гаврилівна. На свекрусі був щільний гірчичний кардиган. Ґудзики застебнуті під саме горло. Сухі долоні складені на животі. На зап’ясті виблискував чорний обідок браслета з крокоміром.
– Віталік справу каже, – наспівуючи промовила свекруха.
Вона підійшла до столу майже впритул.
– Недобре від рідного чоловіка щурятничати!
– Раїсо Гаврилівно, йдіть у кімнату!
– Сім’я – це коли все на виду, – продовжувала свекруха, пропустивши її слова повз вуха. – До останньої гривні. А ти сидиш цілодобово за своїми таблицями, тільки циферки миготять.
– У тумбочці шаром покати, на господарство дріб’язок вигадуєш. Чоловік з ранку до темноти на монтажі повітря ковтає, а у дружини таємні засіки ростуть.
Ліля зберегла файл звіту та плавно опустила кришку робочого ноутбука. Тільки після цього підвела очі на чоловіка.
– Ти сам цю нісенітницю придумав чи тобі у вуха наспівали?
– Ти мені зуби не заговорюй! – Віталій смикнув замок на комірі. – Бригадир сьогодні розповів, що у нього дружина кожну премію до гривні у спільну скарбничку несе.
– А в тебе то надбавка, то закриття місяця, а грошей ніхто не бачить. Мати правду каже, що готуєш ти собі запасний аеродром?
Раїса Гаврилівна скорботно підібгала тонкі губи. Палець старої притулився до екрану крокоміра.
– Серце моє чуло, синочку, – вона важко похитала сивою головою. – Скільки разів тобі повторювала, що чужа душа – темний ліс. Поки ти по драбинах будівельних лазиш, молода баба собі подушку безпеки шиє.
– А трапись, що з тобою на об’єкті – під зад копняком виставить? Юрко з другого під’їзду, так без штанів залишився. Віддай матері карту, Віталіку. Я збережу. До гривні збережу.
Ліля дивилася на них, не змінюючи пози. Вона відчувала лише холодну втому та роздратування.
***
Свекруха перебралася до них два тижні тому. Запевняла, що у її хрущовці затіяли побілку сходових клітин.Нібито їдкий запах душить бронхи, загострюється аритмія та пропадає сон.
Муляри закінчили роботу на третій день, але Раїса Гаврилівна їхати не поспішала. Вона діловито перевіряла полиці на кухні і щовечора нашіптувала синові отруйні домисли.
Ліля працювала старшим диспетчером вантажних перевезень. Десять годин на зміну на безперервному телефонному зв’язку.
Поломки тягачів, дорожні накладні, заміни пошкоджених коліс у рейсах. Кожну зароблену понад оклад гривню, вона методично переводила на єдиний іпотечний рахунок.
Вони гасили кредит за цю двокімнатну квартиру. Віталій чудово знав залишок боргу. Він сам бачив графіки платежів.
Але варто було матері день у день голосити над його тарілкою, як чоловіча впевненість моментально змінилася дешевою підозрілістю.
– Виходить, карту на стіл? – повторила Ліля.
– На стіл! – Віталій підсунув стілець ногою. – І паролі всі перепишеш. Щоб мати могла в будь-який день перевірити.
– А мамі який інтерес у нашій іпотеці?
– Я старша в роду! – підкинулася Раїса Гаврилівна.
Вона поправила комір свого кардигана.
– Я життя прожила, людей наскрізь бачу! Ти чоловіка довкола пальця обводиш! Скатертину нову купити пошкодувала, гречку за знижкою вибираєш, а сама, мабуть, на особистий внесок відкладаєш!
– Віталій горбатиться, спину ламає, а ти в теплі за комп’ютером кнопочки натискаєш та гривні ховаєш!
– Я сплачую наш спільний борг! – відповіла Ліля.
Голос звучав сухо та твердо.
– Минулого понеділка закрила достроковий платіж.
– Папірці твої нічого не доводять! – відмахнулася свекруха.
Вона зробила крок ближче до сина.
– Намалювати в комп’ютері можна будь-що. Віталіку, ти її не слухай. Вона зараз почне скаржитись. Потрібний телефон прямо зараз!
Віталій насупився:
– Лілю, не доводь до гріха.
– І що ти зробиш?
– Силою відберу!
– Спробуй, – сказала вона без страху, встала з-за столу та взяла свій смартфон у руку.
Віталій смикнувся було вперед, але Ліля спокійно обійшла його. Вона підійшла до книжкової полиці під стіною.
Там, поруч із мерехтливими зеленими вогниками інтернет-роутера, стояв темний циліндр голосового помічника.
Раїса Гаврилівна, побачивши цей рух, насторожилася. Вона стиснула пальці на поясі кардигану.
– Ти що мудруєш, невістко? – затягла свекруха. – Чоловік із тебе звіт вимагає, а ти в іграшки граєш? Яка ще музика проти ночі?
– Помовчіть, Раїсо Гаврилівно, – не повертаючись, кинула Ліля.
Пальці швидко ковзнули екраном смартфона.
– Музика зараз буде для вас.
– Віталю, вона знущається з нас! – верещала мати. – Ти глянь на неї! Ні сорому, ні совісті!
Віталій підійшов ближче до полиці:
– Лілю, припиняй балаган. До чого тут колонка?
– До того, Віталію, – вона відкрила мобільну панель керування пристроєм. – Ти просив фінагсовий звіт за місяць?
– Просив.
– Ти хотів знати, хто в цьому будинку готує собі таємну скарбничку?
– Досить загадками говорити!
– Тоді слухай уважно.
Ліля повернула телефон екраном до чоловіка.
– Цей розумний пристрій зберігає записи випадкових голосових команд. Коли в кімнаті говорять співзвучні слова, прилад прокидається та пише доріжку.
Раїса Гаврилівна дрібно переступила ногами на килимку:
– Брехня все! Чого залізну погань слухати!
– Сьогодні вранці я перевіряла історію підключень, – продовжувала Ліля, – і знайшла три файли. Час створення – перша година ночі. Ви, Раїсо Гаврилівно, думали, що всі заснули?
Свекруха втягла голову в плечі. Рука її ковзнула до кишені кардигана.
– Я… я води виходила попити! Маю право у власному будинку сина води випити?
– Маєте. Тільки говорили ви не з графином.
Ліля натиснула піктограму відтворення на екрані. Верхній обідок циліндра на полиці м’яко засвітився бузковим кільцем. З динаміка почувся здавлений, квапливий шепіт:
– …Аркадію, ти мене чуєш? Відійшла я подалі. Сплять вони…
Раїса Гаврилівна застигла на місці з роззявленим ротом. Віталій насупився:
– Що це таке? Мамо, це твій голос?
– Стривай, Віталіку, – сказала Ліля. – Найцікавіше попереду.
Динамік зашурхотів. Потім голос свекрухи зазвучав голосніше, з наполегливою, сухою жадібністю:
– …Аркадію, броню на студію біля вокзалу не знімай! До п’ятниці потерпи, любий. Завдаток точно привезу…
Віталій перевів погляд на матір:
– Яка ще студія? Який завдаток?
Раїса Гаврилівна спробувала перервати звук:
– Не слухай! Це бісівщина! Вимкни негайно!
Але Ліля додала гучність. Запис продовжував відтворюватися рівно і виразно:
– …Синочка майже дозрів. Я йому так мізки пропісочила, що він із дружини шкуру спустить. Він у мене хлопець податливий, якщо на жаль натиснути…
Віталій відсахнувся від матері, ніби обпікся.
– … Навіяла йому, що невістка мільйони ховає, – говорив динамік. – Завтра він із неї всю заначку витрясе і мені в руки принесе, щоб я для нього зберегла. А ми з тобою одразу в офіс забудовника поїдемо…
У кімнаті зависла важка пауза між фразами аудіофайлу.
– І пам’ятай, Аркадію: угоду оформляти суворо на мене! Ні метром із сином ділитися не стану. Моя старість – моє особисте житло. Квартирантів пущу, от і постійний додаток до пенсії…
Звук у динаміку різко обірвався. Бузковий обідок згас.
Віталій стояв посеред кімнати. Кулаки його стиснулися так, що побіліли нігті, а погляд уперся в матір.
– Це… хто такий Аркадій? – вимовив він через силу.
Раїса Гаврилівна заметушилася на місці:
– Віталіку… синочку! Та хіба ж можна техніці вірити?!
Вона спробувала схопити його за рукав.
– Це монтаж! Штучний інтелект проклятий, по телевізору попереджали! Шахраї чужими голосами людей дурять! Невістка накрутила підлість, щоб матір з сином посварити!
– Невістка накрутила? – тихо спитав Віталій.
– Вона сама! Змія підколодна! Спить і бачить, як мене зі світу зжити!
В цей момент свекруха нервово смикнула рукою. З кишені її гірчичного кардигану вислизнув складений глянсовий аркуш.
Він спланував на ламінат просто під ноги Віталію. Чоловік нахилився і підійняв папір. Це був рекламний флаєр житлового будинку, що будується біля вокзалу.
На звороті яскравим синім чорнилом, характерним розгонистим почерком матері, був надряпаний номер телефону та приписка: «Аркадій, завдаток до 16:00 п’ятниці. П’ятий поверх, вікно надвір».
Віталій дивився на ці рядки кілька секунд.
– Нейросітка і флаєр надрукувала? – Запитала Ліля від книжкової полиці. – І твій почерк підробила?
Плечі Віталія напружилися.
– Ти… ти з мене гроші вибивала? – Видавив він, дивлячись прямо в очі матері. – Чотири дні мені у вуха лила, що Ліля злодійка?
– Я про сім’ю дбала! – заголосила Раїса Гаврилівна, миттєво змінюючи тон на слізний.
– Ти ж у мене один залишився! Життя нині ненадійне! Вижене вона тебе завтра з цієї квартири, куди ти підеш? До мене у хрущовку на старий диван?
– Яка різниця, куди я піду? – Віталій підвищив голос. – Ти в записі що сказала? «Ні метром із сином ділитися не стану»! Ти за моєю спиною рієлтору присягалася, що все під себе загребеш!
– Так, заради твого ж блага! – не вгамовувалася свекруха.
– Щоб при розлученні не відібрали! Чоловіки нині недолугі пішли, все бабам переписують, а потім на вокзалі милостиню просять! Я б здавала студію, а гроші тобі в кулачок складала!
– Яким коштом студія, мамо? – Закричав Віталій. – Коштом грошей, які Ліля без сну заробляє? Ти мене змусила ганьбитися, телефон у дружини вимагати?
Ліля підійшла до робочого столу. Вона відчинила кришку ноутбука і розвернула монітор до чоловіка.
– Полюбуйся. Ось витяг за минулий місяць. Уся моя квартальна надбавка пішла на дострокове погашення кредиту.
– Ще рік у такому темпі – і квартира повністю наша, без банківських відсотків. Але твоїй мамі потрібне окреме житло під здачу! Їй чужі гроші кишеню палили.
Раїса Гаврилівна позадкувала назад. Вона уперлася спиною в куток серванту:
– Ой, погано мені… – вона схопилася за серце, – повітря… Тиск підскочив, не менше двохсот! В очах темніє! Швидку кличте, нелюди! Загнутися матері не дайте!
Ліля кинула швидкий погляд на її зап’ястя:
– Раїсо Гаврилівно, ваш пульсометр показує сімдесят два удари. Вночі, коли ви рієлтору шепотіли, пульс напевно був вищим. Тож кидайте цей цирк. Швидка на такий пульс не поїде.
– Віталіку… – простогнала мати, простягаючи до сина тремтячі руки. – Мій рідний… Ти невже чужій бабі повіриш, а не рідній матері?
– Одягайся, – коротко обірвав Віталій.
– Що?! Куди? Ніч на дворі!
– Додому поїдеш до себе.
Віталій підійшов до шафи у передпокої і дістав її старе драпове пальто.
– Фарба у твоєму під’їзді два тижні, як висохла. Я вчора твоєму сусіду по майданчику дзвонив, сантехніку Івановичу. Він підтвердив, що муляри ще минулого четверга пішли. Ти мені брехала про їдкий запах!
– Ти матір із хати женеш?! – верещала Раїса Гаврилівна.
Сльози та жалість миттєво випарувалися з її обличчя. В очах спалахнула неприкрита злість.
– Заради цієї вертихвістки?! Та ти без мене пропадеш! Вона тебе до нитки оббере і викине!
– З чужої домівки жену, – жорстко відповів Віталій. – І твої речі сам винесу.
Він кинув пальто на спинку дивана.
– Десять хвилин на збори. Викликай таксі.
За чверть години Раїса Гаврилівна вже стояла біля виходу, стискаючи в руках ручки дорожньої сумки. Вона сипала прокльонами, ганьбила новомодні розумні прилади, хитрих невісток і безсовісних синів.
Віталій мовчки взяв сумку з її рук, спустився слідом надвір і дочекався, поки автомобіль із шашечками від’їде від під’їзду.
Коли він повернувся у квартиру, Ліля сиділа за столом. Вона методично закривала вкладки логістичних накладних на екрані ноутбука.
Віталій зупинився посеред кімнати. Він ніяково перем’явся з ноги на ногу.
– Ліль …
Вона не відповіла.
– Вибач мені, – видавив він, дивлячись у підлогу. – Я, як дурень останній повівся. Сам не розумію, чому матері повірив. Вона так складно плела про чужі сім’ї.
Ліля зберегла останній файл:
– Вечеря на плиті. Плов свіжий. Сідай і їж.
– Ліль, ну ти хоч поговори зі мною.
– Завтра поговоримо, Віталію. А зараз сміття захопи та винеси. Баки біля третього під’їзду ще не зачинили.
Віталій покірно кивнув головою. Він не став сперечатися, виправдовуватись і сипати гучними присягами. Деякі вчинки черговими вибаченнями не загладжуються.
Минуло два місяці. Раїса Гаврилівна за цей час жодного разу не з’являлася на їхньому порозі.
Перші два тижні вона обдзвонювала всю рідню до сьомого коліна. Яскраво живописала троюрідним сестрам, як невістка встановила в кімнатах шпигунську техніку, щоб занапастити хвору пенсіонерку і відібрати останнє здоров’я.
Проте рідня співчуттям не спалахнула. Історію про бронювання студії біля вокзалу Віталій коротко переказав старшому дядькові на сімейних посиденьках, раз і назавжди закривши це питання.
Дядько тільки хмикнув і порадив сестрі стримати апетити.
Сам Віталій мало змінився. Характер за один вечір не ламається. Він так само приходив втомлений з монтажних об’єктів, іноді хмурився над робочими чеками і бурчав на ціни на бензин.
Але погані розмови про «спільний котел» та «запасні аеродроми» припинилися геть-чисто.
Кожного двадцятого числа він мовчки забирав із поштової скриньки квитанції за світло, опалення та воду, відкривав свій телефон і сам переводив потрібну суму без жодного нагадування.
А темний циліндр голосового помічника так і залишився стояти на полиці поряд із роутером. Іноді вечорами прилад тихенько блимав бузковим вогником, нагадуючи про заплановану доставку питної води.
І щоразу при цьому м’якому світлі Віталій машинально випрямляв спину і поспішав запитати дружину, чи не потрібно допомогти їй вивантажити важкі файли робочих звітів.
Розумна техніка пам’ятає все. Особливо те, про що людям дуже хочеться якнайшвидше забути…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!