Микола йшов додому крізь туман, машинально обходячи перехожих. Поспішати не було куди: у квартирі на нього ніхто не чекав.
Два тижні тому там ще сміялася Вероніка. Вони сперечалися через штори, вибирали килим і складали список гостей на весілля.
А потім вона почала складати речі.
— Ти можеш пояснити, що відбувається? — запитав тоді Микола, стоячи посеред кімнати.
— Мені треба піти.
— Куди? Вероніко, у нас за три тижні весілля!
Вона застебнула валізу, не дивлячись на нього.
— Пробач.
— За що пробач? За весілля? За те, що мої батьки вже купили квитки?
— Я не можу зараз про це говорити.
Вона пішла. А згодом Микола дізнався, що повернулася до колишнього чоловіка.
Тепер до весілля, якого не буде, залишався тиждень. Батькам він досі не зателефонував.
Біля під’їзду Микола почув шарудіння й тихе жіноче:
— Та що ж таке…
У кінці двору дівчина навпочіпки збирала речі, що розсипалися з валізи.
— Ви мені не допоможете? — озирнулася вона. — Замок зламався, а я його ніяк не застебну.
— Давайте.
Микола підняв із землі светр, якусь книжку й поклав їх у валізу. Разом вони притиснули кришку, і йому вдалося закріпити замок.
— Дякую, — полегшено видихнула дівчина. — А то я вже не знала, що робити.
— Ви приїжджа? Куди прямуєте так пізно?
— До мами. Тільки вона чомусь слухавку не бере. Я адресу записала, ось…
Вона простягнула йому телефон. Микола глянув на екран і завмер.
Його будинок. Його квартира.
— Ви точно нічого не переплутали?
— Ні. Мама недавно сюди переїхала, до свого майбутнього чоловіка. У них скоро весілля. Я хотіла раніше приїхати, познайомитися з ним.
— З чоловіком?
— Ну так. Його Миколою звати.
Вона придивилася до нього й невпевнено усміхнулася.
— Зачекайте… Це ви?
— Я.
— А де мама?
Микола опустив очі на валізу.
— Ходімо нагору. Тут холодно. Я все поясню.
На кухні Даринка тримала в долонях чашку з чаєм і мовчала.
— Вона пішла? — перепитала нарешті.
— Два тижні тому.
— І весілля не буде?
— Не буде. Мені шкода, що ти ось так про все дізналася.
Дівчина подивилася на телефон.
— Тому вона й не відповідає?
— Не знаю. Мені вона теж не відповідає.
Даринка відставила чашку.
— А вона вам про мене говорила?
Микола похитав головою.
— Ні. Я навіть не здогадувався, що в неї є донька.
— Зрозуміло, — тихо сказала вона.
Тієї ночі вони довго сиділи на кухні. Даринці було сімнадцять. Вероніка народила її зовсім молодою й залишила у своїх батьків. До доньки навідувалася час від часу — Миколі ж казала, що їде у відрядження.
— Вона мені про вас розповідала, — сказала Даринка. — Що ви хороший. І що ви квартиру купили.
— Ми разом її облаштовували. Я думав, у нас буде сім’я.
Він замовк, потім запитав:
— А її колишній чоловік… Він твій батько?
— Ні. За нього мама потім вийшла. Вони розлучилися, він за кордон поїхав працювати. Здається, до Польщі.
— А тепер повернувся.
— І мама пішла до нього?
— Схоже на те.
Даринка знову набрала материн номер. Прислухалася, опустила телефон.
— Не бере.
— Може, завтра передзвонить, — сказав Микола, хоч і сам у це не дуже вірив.
— А можна я у вас пару днів побуду? Раптом вона все-таки подзвонить. Я так хотіла з нею побачитися…
— Звісно. Тільки бабусі з дідусем скажи, де ти, щоб не хвилювалися.
Вероніка не зателефонувала ні наступного дня, ні через день. Даринка все ж вирішила повертатися, і Микола відвіз її на вокзал.
— Дякую вам, — сказала вона біля вагона. — І за валізу, і за все інше.
— Та нема за що. Як доїдеш, напиши.
Даринка кивнула, але не рушила до дверей.
— Ви через маму не дуже переживайте.
Микола сумно всміхнувся.
— Легко сказати.
— Я знаю. Просто… Вона мені якось сказала, що хоче вийти заміж ненадовго. Щоб від самотності відпочити. А потім знову піти.
— Вона так і сказала?
— Так. Я тоді не зрозуміла навіщо. А тепер… — Даринка знизала плечима. — Може, й добре, що ви не одружилися.
Дорогою додому Микола згадував її слова. Йому було боляче, але, зайшовши в квартиру, він уперше не пошкодував, що Вероніки тут немає.
Наступного дня він подзвонив батькам.
— Мамо, весілля не буде.
— Як не буде? Що сталося?
— Вероніка повернулася до колишнього чоловіка.
У слухавці запала тиша.
— Миколко… Ти як?
— Не одразу з цим змирився. Але вже краще. Ви тільки приїжджайте, добре? Квитки ж куплені.
— Синку, звісно, приїдемо.
— Квартиру подивитеся. І в мене відпустка цілий тиждень.
Той тиждень минув тепло й спокійно. Батьки не випитували зайвого, зате мама щодня знаходила на кухні щось, чим можна було нагодувати сина, а батько раз у раз кликав його на прогулянку.
Про Даринку Микола їм не розповів. Не хотів зайвий раз хвилювати.
Минув місяць. Одного вечора Микола їхав через центр під сильною зливою й побачив на узбіччі Вероніку. Вітер вивернув їй парасольку, і вона намагалася її скласти.
Він уже хотів проїхати, але вона впізнала його, махнула рукою, і він зупинився. Вероніка швидко сіла в машину.
— Дякую! Я вже вся змокла. Ну як ти?
— Куди тебе відвезти?
Вона назвала адресу. Кілька хвилин вони мовчали, слухаючи, як дощ барабанить по даху.
— Ти все ще сердишся? — запитала вона.
Микола міцніше взявся за кермо.
— Твоя донька приїжджала.
— Даринка? Коли?
— Перед весіллям. Шукала тебе, не могла додзвонитися. Зупинилася в мене на пару днів, чекала.
— Треба ж… Я не знала.
— Вона поїхала додому. Так тебе й не дочекавшись.
Вероніка відвернулася до вікна.
— А ти питаєш, чи я серджуся, — сказав Микола. — Ні. Я радий, що ми розійшлися.
Вона повернулася до нього, ніби хотіла щось відповісти, але промовчала.
Біля потрібного будинку Вероніка тихо сказала «бувай» і вийшла. Микола зачекав, поки вона зачинить дверцята, і поїхав далі.
Він не кривив душею. Тепер, коли все минуло, він справді був щасливий, що вони розлучилися.